Десь над ранок мені наснився сон, від якого почуваю себе загидженим. Як і всі сни, що приходили останнім часом, він був темним і важким, із гнітючим відчуттям безвиході. Я був не сам, зі мною був хтось мовчазний і молодий. Мені здалося, що ми – мешканці Парижа кінця 19-го століття, ймовірно богема. Поети. Або художники. Була ніч, мій мовчазний приятель у сюртуку завів мене в якийсь темний двір. Ми підійшли до якихось дверей, і товариш постукав. Двері трохи прочинилися, і пляма жовтого світла виповзла в довколишню пітьму. Я почувався вельми непевно в цьому районі. Товариш щось стиха проказав недобрій старій, котра не пустила нас далі порогу. Жінка кивнула і зникла. Знову вона з'явилася, штовхаючи поперед себе дівча років дванадцяти, у світлому платті, з розпущеним волоссям. Я хочу роздивитися обличчя дівчинки. Спершу воно виглядає симпатичним, та вже наступної миті складається таке враження, ніби дівча недоумкувате. Ми йдемо темним двором у стайню чи то, може, виходок. У тім приміщенні чомусь горить мутна електрична жарівка. Дівча стає переді мною на коліна, витягує з матні мого члена і бере його до рота. Я відчуваю її дрібні, рідкі, колючі зубки. Витягую члена з її губ і бачу, що з ним щось негаразд. Якийсь біло-сірий шанкер вкриває ледь не цілком головку. Мені стає огидно від місця, від дівчиська з дебілуватими очима, від самого себе. Дівчинка дивиться на мене знизу догори риб'ячими лупаками. Спересердя б'ю дівча по щоці долонею й виходжу.
Зараз, після сну, продовжую носити в серці почуття огиди до себе.
Вилажу із намету. Я спав цілу ніч сам, Віка так і не з'явилася. Небо сьогодні зовсім інше: затягнуте пеленою хмар. Здивовано глипаю на Жанну.
Не втямлю, чого це вона так рано прокинулась. Ладно я – у мене сни довбануті. А їй чого? Сидить біля погаслого вогнища, закутана в куртку з капюшоном. Капшук оторочений поганково-синюшним синтетичним пухом. Лице зібране у грудку болісних рисок, губи різко бліді. Мене від Жанни вивертає. Якийсь тухлий душок витає довкруж неї.
Жанна курить. Дивно, учора я не помічав її з цигаркою.
Раптом здогадуюся: вона спати й не лягала. Така змучена, чого не поспати? Що їй так муляє?
– Доброго ранку, – вітаюся я, ще й підіймаю долоню. Жанна злякано зиркає на руку, кутики рота здригаються і пробують прогнутися в посмішку. Кидаю погляд в імлу, понад пасмо. Жанна викликає у мене відчутний дискомфорт у грудях, наче звідти відкачують повітря. А ще – нудоту, цілком реальну нудоту, як при перших ознаках отруєння. Тому розчиняю це гнітюче відчуття у спогляданні холодного краєвиду.
Жанна дивиться на мене, але не бачить у мені, крім тривожної нудьги, більше нічого. Вона смокче сигарету, аж чути, як шкварчить сирий тютюн. Видно, почала палити зовсім недавно: затягується і тут же видихає.
Стягую светра, всідаюся навпроти Жанни. Вона кидає короткі погляди, не наважується глянути на мене прямо. Я не можу намацати зоровий контакт – все вона з'їжджає десь очима. Це дратує – складається враження, ніби вона чекає, коли я, нарешті, почну її принижувати. За такі нечестиві підозри хочеться від душі дати цій здохлячці по шиї.
– Як спалося? – питає Жанна. – Ти так рано прокинувся…
– Нормал спалося. Тільки миші товклися. Тебе миші не турбували?
Її рот знову здригається у посмішці, вона ховає погляд у ніжному шарі попелу в кам'яному колі ватри. Каміння обкопчене, присипане блідим пухом. Кілька каменів розкололися, зрадивши свої рожеві нутрощі.
Мовчимо. Я внюхуюся в запах вітру – теплого, але поривчастого.
На кінчик носа Жанні накочується велика крапля. Вона змахує сльозу (пальці тремтять) і продовжує нервово курити.
– Чого ти? Не плач…
Жанна все ще силується відшукати посмішку. Ця робота так перекошує їй обличчя, що страшно глянути. Сльози біжать вже по щоках. Жанна кидає недопалок у ватру, розмазує сльози по обличчю і голосно шльохає носом. Я підсідаю до неї ближче і беру за руку. Вона виривається, різко встає. Жанна здригається від плачу.
– Ти не зрозумієш, – харчить вона крізь схлипування. – Ви ніхто не зрозумієте…
Дівчина в пуховику розвертається і бреде в ліс.
На душі мені тоскно. Пощо було взагалі до неї чіплятись? Небо хмариться і хмариться. Червона шматина – прапор смертників – тріпоче під вітром.
Піду-но я в село, куплю молока.
Спускаюся з гір у Пйлипець. Ранкова вилазка – достойний спосіб позбутися мороку зі сну. Йду вздовж тихих різнобарвних наметів: «дзвіночків», «будиночків», стрілчастих, трикутних, конусоподібних – яких лише хочеш.
Вітаюся звіддаля з іншим раннім пташком – сивим бороданем. Волосся у хвіст, голий по пояс, з червоною хусткою на шиї. Босий, він сидить у позі лотоса й інтенсивно дихає животом. Він відповідає темним поглядом і знову зводить очі собі на кінчик носа.
Ненадійним, кам'янистим спуском йду-перестрибую через товсті коріння дерев. Збігаю до потічка, вже спітнілий, з провентильованими легенями. Чвакають важкі від роси черевики, обліплені насінням трав. По-ранковому холодно і по-пташиному щебетно.
Занурюю в потічок долоні й протираю ними шию, лице та під пахвами. Потічок зовсім мілкий, зате завширшки десь метрів п'ять. На інший берег проліг дерев'яний місток. За містком загорожа для сміття. Віднедавна на Шипоті почали стягувати екологічний збір.
З правого боку долинає гучний шум водоспаду. Перш ніж іти на село, лізу по протоптаній туристами стежині до падучої води.
Величне видовище. Абсолютно незалежне від тебе. Віє льодом і каменем. Дурість сну щезає зовсім.
У Пйлипці взяв у жінки, що верталася із Подобовця, півтора літра молока в капроновій пляшці. Скуштував – холодне, ситне.
Понад табором самогубців в'ється дим. Стегна ниють від швидкого підйому. Як високо ми забралися з наметами! Пітнію, мов коняка, а з потом виходять продукти розпаду амфе-таміну.
Наблизившись, помічаю Аліка. Видираюся на пагорб і падаю біля вогню. Вітаємося: добрий ранок – добрий ранок. Роззуваюся, скидаю промоклі наскрізь шкарпети й ставлю ноги ближче до полум'я. Шкіра на ступнях сира, побабчена.
Мовчимо. Потягую каву з молоком.
Кава з молоком на сніданок – щось особливе. Але, на відміну від тріади золотих С – cigar, cognac, chocolate – що визнано трьома піками смаку, пиття coffee with milk я вважаю чимось заледве не сакральним. У всякому випадку дуже інтимним. Кава з молоком ніколи не повторюється однаково – ти ніколи не здобудеш бажаного автоматизму. Крім того, кава з молоком не підпадає під диктат елітарності кавових зерен. Немає різниці, яку – натуральну чи розчинну – каву ти використовуєш, все одно отримаєш чудовий вранішній напій. Звичайно, є свої нюанси між кавою, приготованою з додаванням згущеного молока (грубі заводські вібрації), і кавою з натуральним молоком (прозоріше, тонкіше, спіри-туалістичніше).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67