По тому, скільки уваги й зусиль я приділила таким простим рухам, я збагнула, що мене взяло. В горлі з'явився незнайомий присмак. Навіть не присмак, а щось середнє між вібрацією й відчуттям жару. Я вдихнула дим від Лорниної цигарки, і мене ледь не вивернуло. Я спробувала векнути, але шлунок був порожній.
У вухах повис дивний свист, і тут же я зрозуміла, що мене таки добряче пре. Я не могла б пояснити, з чого я це суджу, окрім відчуття глибоко зміненого часу й простору. І тут почав осипатися світ. Шматочок за шматочком світ розсипався на щось, для опису чого бракувало слів. Я розуміла, що стою перед велетенською блакитною брамою у вигляді яскраво-червоного обличчя. Воно під моїм поглядом почало деформуватися, і я опинилася в трамваї. Це був особливий трамвай. Всі пасажири їхали, лежачи у спеціальних кріслах, дивлячись на стелю. У трамваї було вимкнене світло, ніби це був нічний потяг, і тільки відблиски вітрин підказували, що ми рухаємося містом, скоріш за все, його пішохідною частиною. Усі лежали мовчки й нерухомо. Я відчула, що можу керувати Рухом цього трамвая, і трамвай поїхав до Оперного театру. Я побажала, і трамвай почав підійматися вгору, по стіні театру. При цьому сила тяжіння збільшилася, а її напрям відносно трамвая залишився тим самим – мене вдавило в ложе, але я злякалась, що можу випасти з трамвая. Тим більше що, як виявилося, в нього немає даху. Трамвай зробив мертву петлю, у верхній точці якої я відчула, що випадаю з ложа і втратила контроль над трамваєм. Далі він плавно рушив власним маршрутом. За вікном я бачила дивні закутки Львова – всі вони були мені добре знайомі, але чомусь я ніколи не могла віднайти їх наяву. Врешті, трамвай в'їхав прямо в клуб, куди ми мали піти на танці. Мене здивувало, як може трамвай заїхати у приміщення, де немає рейок. Тоді я повернула голову й побачила, що ніякого трамвая немає, а я лежу посеред танцполу, прямо на підлозі, і чим довше я лежу, тим більше я вгрузаю в цей майданчик, мов у м'яку піну, я долаю певну мембрану й опиняюся в яскраво освітленій невеличкій кімнатці без вікон і дверей, оббитій піногумою (або схожим матеріалом) блакитних і зеленкуватих тонів. Сюди можуть потрапляти тільки ті, хто вміє ходити крізь стіни. Якийсь час я лежу на цій піногумі, а потім мене переймає страх, що я назавжди залишуся тут, без вікон і дверей, настільки реальною є ця кімната. Але знову починається рух, і мене плавно засмоктує спиною вперед іще глибше, я опиняюся на концерті невідомої мені групи, яка грає найдивнішу музику в світі. Я пробую зрозуміти причинно-наслідковий зв'язок між мною та цією групою і доходжу висновку, що моя поява тут й існування цих людей пов'язані химерною сув'яззю. Потім до мене доходить: ця група існує тільки для кетамінщиків. Єдина можливість потрапити на їх виступ – закинутися кетом. Я хочу знайти Лорну і бачу ворота з написом INFERNO, саме у них в'їжджаю на своєму невидимому лежачому транспорті. Я не можу надивуватися реальності всього, що відбувається. Воно не реальне – воно гіперреальне.
Переді мною з'являється Лорна. На мене спадає розуміння: ось свята. Істинно свята людина. Така свята, про яких потім складають житія. Біля Лорни дві високі темні постаті. Я дивлюся на них, і мене затягує кудись у безлюдну пустелю. Я знову пробую віднайти Лорну. Вона їде поруч, ми лежимо на ескалаторі у метро. Лорна ловить мене за руку, я чую її доторк. Дуже повільно перед моїми очима вимальовується щось сіре. Я розумію, що дивлюся на нормальний світ. Ми тримаємо одна одну за руку. Отже, все це дійсно було.
Я відчуваю, що зараз між нами є телепатичний контакт. Не змовляючись, ми нахиляємось одна до одної й починаємо цілуватися. Я спершу нічого не відчуваю, а те, що нарешті відчуваю, водячи язиком по її зубах, одразу ж переростає в галюцинацію, де я ходжу по магазинчику дрібничок й обмацую колючі в'язанки ключів.
Через безкінечно невизначений проміжок часу я розумію, що дія препарату йде на спад. Зауважую, що наші з Лорною пальці переплетені. Це дає впевненість. З'являються проблиски нормальної свідомості.
Ніби робот, я встаю і пробую ходити. Лорна теж встає, і ми спускаємося до лялькового театру, орієнтуючись на звуки рокотеки. Мовчимо.
При вході нас зупиняє охорона. Ми ще живемо в іншому часі, в іншому просторі. А тут з нас вимагають платити за вхід. Я дістаю гроші, Лорна робить надтоповільний жест пальцем: мовляв, оооооооднуууууууухвииипиииииинкууу,і довго-довго, нереально довго і просто нестерпно повільно шукає щось у наплічнику, дістає звідти якісь зошити, зошити падають із її нечутливих рук, із зошитів висипаються вкладені сторінки та ксерокопії, розлітаються по цілому фойє, Лорна починає збирати їх, так само повільно, потім вона завмирає, каже: «Г-г!» – і знову починає шукати щось у наплічнику, витягує нові зошити, я бачу, охоронці нервуються, вони розуміють, що ми обдовбані в жопу дві дури, ледве тримаємося на ногах, у нас задерев'янілі язики, і я можу їм тільки сказати: «З-з! М'я клжнк трхи п-на!», хоча хотіла – «зараз, моя колежанка трохи п'яна», все це повисає у повітрі, я відчуваю страх, що зараз нас здадуть міліції, нарешті Лорна дає білетерові два флаєри, що дозволяють пройти на третину дешевше. До моїх вух долітають фрази охоронців: «Блядь, наркоманки йобані… Зовсім совісті не мають…»
В підвалі біснується натовп. Ми протискаємося крізь гущу розпашілих тіл, наші рухи схожі на рухи пластикових ляльок. Мовчки сідаємо у самому кутику приміщення й мовчки палимо цигарки. Я дивлюся на мобільний: 20 пропущених викликів, з них 11 – Йостек, 7 – мама і 2 – тато. Та головне для мене зараз час. Від моменту ін'єкції пройшло якихось п'ятдесят хвилин. А здається – вічність.
Починає грати повільна музика з приємним заколисуючим ритмом, і Лорна тягне мене танцювати. Це щось депресивне, з надірваним жіночим вокалом. Йостек збирає таку музику.
Лорна обіймає мене за талію, а я її – за плечі. Ми похитуємося в такт і поступово тулимося одна до одної все тісніше. В темряві клубу на нас ніхто не звертає уваги. Я відчуваю, як енергетичні потоки проходять крізь нас. Лорна свята, – знаю я.
Я буду такою ж, – вирішую я.
Цілую Лорну взасос.
Коли танець закінчився, я відчула себе майже в нормі. Був дивний похмільний стан, але він не впливав на те, як і що я роблю. Я сказала Лорні, що їду додому. Вона ніжно обійняла мене на прощання (все-таки загальмованість триває). Дорога додому нагадувала пробудження із затяжного, насиченого сну.
Поки я підіймалася сходами на свій сьомий поверх, з мене вивітрювалися всі мої уявлення про те, як я (новая) тепер повинна поводитися з батьками і взагалі зі світом. А коли я дзвонила у двері, то відчула себе вже геть старою собою. Заляканою і скутою.
Удома, поки я роззувалася та скидала пальто, мені виписували по всіх фронтах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
У вухах повис дивний свист, і тут же я зрозуміла, що мене таки добряче пре. Я не могла б пояснити, з чого я це суджу, окрім відчуття глибоко зміненого часу й простору. І тут почав осипатися світ. Шматочок за шматочком світ розсипався на щось, для опису чого бракувало слів. Я розуміла, що стою перед велетенською блакитною брамою у вигляді яскраво-червоного обличчя. Воно під моїм поглядом почало деформуватися, і я опинилася в трамваї. Це був особливий трамвай. Всі пасажири їхали, лежачи у спеціальних кріслах, дивлячись на стелю. У трамваї було вимкнене світло, ніби це був нічний потяг, і тільки відблиски вітрин підказували, що ми рухаємося містом, скоріш за все, його пішохідною частиною. Усі лежали мовчки й нерухомо. Я відчула, що можу керувати Рухом цього трамвая, і трамвай поїхав до Оперного театру. Я побажала, і трамвай почав підійматися вгору, по стіні театру. При цьому сила тяжіння збільшилася, а її напрям відносно трамвая залишився тим самим – мене вдавило в ложе, але я злякалась, що можу випасти з трамвая. Тим більше що, як виявилося, в нього немає даху. Трамвай зробив мертву петлю, у верхній точці якої я відчула, що випадаю з ложа і втратила контроль над трамваєм. Далі він плавно рушив власним маршрутом. За вікном я бачила дивні закутки Львова – всі вони були мені добре знайомі, але чомусь я ніколи не могла віднайти їх наяву. Врешті, трамвай в'їхав прямо в клуб, куди ми мали піти на танці. Мене здивувало, як може трамвай заїхати у приміщення, де немає рейок. Тоді я повернула голову й побачила, що ніякого трамвая немає, а я лежу посеред танцполу, прямо на підлозі, і чим довше я лежу, тим більше я вгрузаю в цей майданчик, мов у м'яку піну, я долаю певну мембрану й опиняюся в яскраво освітленій невеличкій кімнатці без вікон і дверей, оббитій піногумою (або схожим матеріалом) блакитних і зеленкуватих тонів. Сюди можуть потрапляти тільки ті, хто вміє ходити крізь стіни. Якийсь час я лежу на цій піногумі, а потім мене переймає страх, що я назавжди залишуся тут, без вікон і дверей, настільки реальною є ця кімната. Але знову починається рух, і мене плавно засмоктує спиною вперед іще глибше, я опиняюся на концерті невідомої мені групи, яка грає найдивнішу музику в світі. Я пробую зрозуміти причинно-наслідковий зв'язок між мною та цією групою і доходжу висновку, що моя поява тут й існування цих людей пов'язані химерною сув'яззю. Потім до мене доходить: ця група існує тільки для кетамінщиків. Єдина можливість потрапити на їх виступ – закинутися кетом. Я хочу знайти Лорну і бачу ворота з написом INFERNO, саме у них в'їжджаю на своєму невидимому лежачому транспорті. Я не можу надивуватися реальності всього, що відбувається. Воно не реальне – воно гіперреальне.
Переді мною з'являється Лорна. На мене спадає розуміння: ось свята. Істинно свята людина. Така свята, про яких потім складають житія. Біля Лорни дві високі темні постаті. Я дивлюся на них, і мене затягує кудись у безлюдну пустелю. Я знову пробую віднайти Лорну. Вона їде поруч, ми лежимо на ескалаторі у метро. Лорна ловить мене за руку, я чую її доторк. Дуже повільно перед моїми очима вимальовується щось сіре. Я розумію, що дивлюся на нормальний світ. Ми тримаємо одна одну за руку. Отже, все це дійсно було.
Я відчуваю, що зараз між нами є телепатичний контакт. Не змовляючись, ми нахиляємось одна до одної й починаємо цілуватися. Я спершу нічого не відчуваю, а те, що нарешті відчуваю, водячи язиком по її зубах, одразу ж переростає в галюцинацію, де я ходжу по магазинчику дрібничок й обмацую колючі в'язанки ключів.
Через безкінечно невизначений проміжок часу я розумію, що дія препарату йде на спад. Зауважую, що наші з Лорною пальці переплетені. Це дає впевненість. З'являються проблиски нормальної свідомості.
Ніби робот, я встаю і пробую ходити. Лорна теж встає, і ми спускаємося до лялькового театру, орієнтуючись на звуки рокотеки. Мовчимо.
При вході нас зупиняє охорона. Ми ще живемо в іншому часі, в іншому просторі. А тут з нас вимагають платити за вхід. Я дістаю гроші, Лорна робить надтоповільний жест пальцем: мовляв, оооооооднуууууууухвииипиииииинкууу,і довго-довго, нереально довго і просто нестерпно повільно шукає щось у наплічнику, дістає звідти якісь зошити, зошити падають із її нечутливих рук, із зошитів висипаються вкладені сторінки та ксерокопії, розлітаються по цілому фойє, Лорна починає збирати їх, так само повільно, потім вона завмирає, каже: «Г-г!» – і знову починає шукати щось у наплічнику, витягує нові зошити, я бачу, охоронці нервуються, вони розуміють, що ми обдовбані в жопу дві дури, ледве тримаємося на ногах, у нас задерев'янілі язики, і я можу їм тільки сказати: «З-з! М'я клжнк трхи п-на!», хоча хотіла – «зараз, моя колежанка трохи п'яна», все це повисає у повітрі, я відчуваю страх, що зараз нас здадуть міліції, нарешті Лорна дає білетерові два флаєри, що дозволяють пройти на третину дешевше. До моїх вух долітають фрази охоронців: «Блядь, наркоманки йобані… Зовсім совісті не мають…»
В підвалі біснується натовп. Ми протискаємося крізь гущу розпашілих тіл, наші рухи схожі на рухи пластикових ляльок. Мовчки сідаємо у самому кутику приміщення й мовчки палимо цигарки. Я дивлюся на мобільний: 20 пропущених викликів, з них 11 – Йостек, 7 – мама і 2 – тато. Та головне для мене зараз час. Від моменту ін'єкції пройшло якихось п'ятдесят хвилин. А здається – вічність.
Починає грати повільна музика з приємним заколисуючим ритмом, і Лорна тягне мене танцювати. Це щось депресивне, з надірваним жіночим вокалом. Йостек збирає таку музику.
Лорна обіймає мене за талію, а я її – за плечі. Ми похитуємося в такт і поступово тулимося одна до одної все тісніше. В темряві клубу на нас ніхто не звертає уваги. Я відчуваю, як енергетичні потоки проходять крізь нас. Лорна свята, – знаю я.
Я буду такою ж, – вирішую я.
Цілую Лорну взасос.
Коли танець закінчився, я відчула себе майже в нормі. Був дивний похмільний стан, але він не впливав на те, як і що я роблю. Я сказала Лорні, що їду додому. Вона ніжно обійняла мене на прощання (все-таки загальмованість триває). Дорога додому нагадувала пробудження із затяжного, насиченого сну.
Поки я підіймалася сходами на свій сьомий поверх, з мене вивітрювалися всі мої уявлення про те, як я (новая) тепер повинна поводитися з батьками і взагалі зі світом. А коли я дзвонила у двері, то відчула себе вже геть старою собою. Заляканою і скутою.
Удома, поки я роззувалася та скидала пальто, мені виписували по всіх фронтах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67