З іншого боку, тільки зі згущеним молоком можна приготувати те, що я називаю «Ніч у Багдаді». До горнятка, наповненого чорною кавою, повільно ллється згущене молоко. Воно осідає на дні. Подається немішаним, у холодній кімнаті. Розбовтуєш ложечкою згущівку, і чорнота напою розвиднюється блідим світлом арабського світанку. (Лунає перший крик муедзина.)
– Жанни не бачив?
– Я? Ні. – Алік дивиться десь у далечінь. – А що?
– Та так. Зранку з нею хотів поговорити, вона тут сиділа. А підійшов, то вона втекла. Здається, навіть розплакалась.
Алік далі визирає на північ. Ми всі вичікуємо координаторів.
– У неї все біополе відмерло, тому й дуріє дівчисько. Мав би я тут рамочку свою, я би її швидко на ноги поставив…
Я хочу порозпитувати Аліка. Але мені нудно слухати про рутину цілителя, тому я зразу питаю, що в його житті траплялося ще такого вже геть незбагненного.
Алік надовго задумується.
– Був колись у мене один такий випадок у Ялті. Незбагненний, як ти кажеш, – повільно починає він. – Вертаємося з колегами на машині після зльоту екстрасенсів. А машина в нас – простий «москвич». І тут нас дві дівки якісь на вишневій «дев'ятці» обганяють. Ну, нас це заїло. Друг дає газу, але обігнати «дев'ятку» не може. І друг каже: «Ану, давай мотор мені розжени, треба баб обігнати». Я тільки почав на мотор екстрасенсорно діяти, як дівчата знову вириваються вперед. Тут уже стає зрозуміло, що ми маємо справу з відьмами. Теж, видно, на зліт приїжджали. Коли мені в голову приходить ідея: треба їм бензопровід перекрити. Я ефірною рукою р-раз – і «дев'ятці» бензин перекриваю. А вони взяли і поїхали далі. Отаке, Герман, було. Всяке бачив, але щоби без бензину машина їхала…
Ми сміємося. Звідкілясь знизу човгає Віка. Вона мерзлякувато обіймає себе обома руками. Еге ж, зранку в горах холодно.
Наближається. Зблизька видно, як вона запухла від сну. Сідає і, не спитавшись, гилить добрячий ковток із мого горнятка. Мимоволі кривлюся: а раптом у Віки гонорея чи щось в такому роді?
– Сушить? – запитую.
Вона киває. Подаю їй пляшку з водою зі струмка – нічого мені каву переводити. Віка жадібно п'є, примовляючи різні непристойності. Нарешті тамує спрагу, сідає лицем до вогню. Я підкидаю ще полінце.
– Яв Омара ночувала, то нічого?
– Це ти в мене питаєш? – уточнюю, припалюючи їй папіросу.
– А в кого ж?
– Ну, тоді гаразд. Тобто нічого. І як він тобі?
– Афіґґєнний мужик. Во-о-отакий, – показує великий палець.
– Заміж виходити не надумала?
– Іди знаєш куда?! – обурюється вона. – До нього сьогодні ґєрла приїхала… Омар сам із Пітєра, а ґєрла з Вільнюса.
Алік сміється.
– І шо, в шию надавали? – питаю.
– Нє. Вона нама-альна.Доросла тьотка, паше менеджер-кою у солідній канторі. Має двох дітей. Так що я в прольоті. Але все одно, класно погуляли.
Близько десятої з намету вилазять Йостек та Лорна. Мені навіть здалося, у них за ніч виникла певна близькість.
Розпогоджується. Веселі хмаринки віщують сонячний день. З'являється Жанна з оберемком галузок і порожніми очима.
Гадаю, пора би з'їсти щось суттєве. «Мівінку» якусь, абощо? Беруся готувати сніданок. Втім, ініціативу швидко перехоплюють Віка і – що дивно бачити – Йостек.
Лорна у своїй пуховій куртці, мов закам'яніла птиця, сидить навпочіпки й курить сигарету за сигаретою. Алік пішов скупатися на водоспад. А я чалапаю босий по хмиз. Мимоволі шукаю свіжих червоних шматинок. Ахой, коордінаторес!
Йостек має ґрунтовний запас вермішелі швидкого приготування. Тепер її можна готувати на різні смаки. До вже продемонстрованих мокрого та сухого способів уживання китайської локшини додаю третій – із консервою.
Як і попередні два, він по-даоськи простий. Вивалюю вміст консерви в миску, товчу суху «Мівіну» надрібно й сполучаю інгредієнти. Добре вимішую й додаю спеції за власним смаком. Виходить апетитно.
Целофанові упаковки з-під макаронів кидаємо до вогню. Також і маленькі пакетики з олією. її ніхто не їсть, не тільки я. Я знаю – це собачий жир. Собаки відразу асоціюються у мене з вовками, яких я бачу останнім часом скрізь.
Наївшись, знову почуваю любов до звірят і людей. Дивлюся, як смачно покурюють Віка і Йостек. Невинні втіхи молодих людей Лорна споглядає з роздратуванням.
З'являється Алік. На ріці він поголився і помив голову, від чого набрав благовидості. Віка не бариться накласти йому добрячу порцію даоських макаронів із кількою в томаті.
– А ти чого не їси? – питається співчутливо Алік у Жанни.
Справді, Жанна впродовж сніданку не поклала й крихти в рот.
– Я не хочу… Мене шось нудить… – кривиться вона.
Але під суворими поглядами компанії вона накладає собі в миску локші. Обережно цямкає. Раптом помічаю, що вся увага самогубців зосереджена на Жанні, на тому, як вона пробує втиснути в себе чергову ложку макаронів. Жанна це теж помічає і вже не може не їсти. її ж так усі попросили. Вона починає давитися сльозами і наминати макарони. Боже, на це гидко дивитися.
Її плечі здригаються від ридань, а з рота стирчить і випадає вермішель.
– Жанна, – м'яко питається Алік. – Що з тобою, сонечко?
– НІЧОГО! – вигукує вона і жбурляє миску в Аліка. Вона не плаче по-людськи, а скавчить. До Жанни підсідає Лорна. Обіймає одною рукою і починає щось шепотіти, ніжно гладити.
Алік знічено мовчить, він підбирає з трави негарно розкидані макарони з кількою. Всі інші теж мовчать. Вдають, наче нічого не сталося. Жанна й Лорна зникають у наметі.
Настає та мить на Шипоті, що находить стан, коли немає певності, чим би хотілось зайнятися. Може, сходити на водоспад, поплюскатися в «джакузі»? Чи піти он на ту полонину навпроти назбирати чорниць? Або взагалі, піти на цілий день у гори, підкорити оцей височенний підйом, що тільки здалеку видається простим і ненапруженим?
Всі ліниво лежать довкола вогню. Крізь м'яку пелену сонце гріє напрочуд ніжно. Під розсіяним світлом хочеться куняти, не до кінця поринаючи в сон… Плечі стають лінивими, руки важкими, злипаються очі.
– Ще по чайкові? – запитує Йостек, і Віка ствердно киває. Поки Йостек готує черговий казанок чаю, курці меланхолійно курять, некурящі смокчуть соломинки. Внизу, наскільки дозволяє зір, бачу – відбувається те саме, що й учора, й позавчора. Особливо ініціативні вже почали стандартні дії: хто пішов купатися, хто до лісу гратися. Основна ж маса народу поглинута почухруванням власних дуп і перевертанням з боку на бік біля своїх музичних скриньок. В когось лунає Jefferson Airplane. У нас про ранковий інцидент ніхто вже й не згадує. Все тихо, спокійно, аж наганяє лінь. Знову задумуюся – чим мали б займатися насельники табору самогубців? На думку першою спадає програма: чекати невідомих «координаторів», це заняття нескладне, і його легко можна поєднати з іншими.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67