— Ну, це точно. В Манівцях такі не живуть. Таким ставлять діагноз і — гудбай, май лав, — в дістрофічку, стаціонар.
— Чого це ти раптом по-амайранському заговорила?
— А що ви маєте проти Амайрани? Вони ж нам гроші зичать, шлють апельсини і ношені шкарпетки. Ну, чим не країна добрих гігантів? У нас навіть лозунг висів: “Хочеш гумдопомогу — вивчай амайранську мову”. Бездарно, зате відповідає суті. І цей їхній МІФ, Міжнародний Інвестиційний Фонд один чого вартий: МІФічні гранти, транші, позики. Живемо: люблять нас, видно, за гарні очі. Правда, тепер проблематично, без Великого Банкіра.
— Печально, — відмітив Бішоп, — печально. А як же нам тепер від хвоста відірватись, не придумаєш?
— Знаю. Ви ніколи не вилазили з вікна дамської кімнати? У вас є чудовий шанс.
— А-аа… це…?
— Ну, тут самі бомжі, вони зрозуміють.
Чудові акробатичні вправи, рекомендую. Кожного дня так 3-4 рази, і вам вже нічого не треба. Отже, ми опинились з іншої сторони їдальні, в якомусь брудному недовулку. Ми там трошки поблукали, зате хвоста загубили. Чим не досягнення і не привід випити? Та що я все про своє? Бішоп, правда, був не проти, він у нас спеціаліст по темному манівцівському пиву, але тут сталося неочікуване…
…ХIІI…
В кількох метрах перед нами запульсувала і загусла темрява. Заклубочився чорний туман, засмерділо паленою сіркою.
Їх було двоє, з величезними незграбними крилами за спиною, гладкими, як коліно, черепами і об'ємними надбрівними дугами, вигляд яких примушував задуматись про сумнівність концепції незворотності еволюції.
— Бра-аток! — гнусаво промимрив один з них, — а закуріть нє будєт?
Бішоп рикнув, здибив шерсть на загривку і клацнув іклами.
— Не курю. Мінздрав попереджує.
У нього явно руки свербіли, але бідолага чесно тримався у межах пристойності.
Смердючі уособлення гротеску підійшли ближче, судомно посміхаючись і намацуючи якусь гіпотетичну зброю. Той самий, що першим вийшов на контакт, звернувся безпосередньо до мене.
— Ну, фіфа, сєводнє субота. Ти чє, Боса нєрвіровуєш?
— Мм… е-е, — я гарячково обдумувала стратегію виходу з кризи. Може симулювати приступ безумства і з диким реготом повіситися дебілу на шию, піддих йому правим коліном і руки в ноги? А може…
— Не ферштейн, — заперечила я, — Бухштабірен зі, бітте.
Дебілів пройняло, аж сльози на очі нагорнулись. Вони відступили і почали радитись. Пан Бішоп підняв брову і закліпав очима.
— Ти це, все в порядку?
— Щоранку роблю я зарядку, здорова, свіжа і в порядку.
Видно, турбуючись про мою психічну рівновагу, Бішоп, вдався до рішучих дій. Він тричі перехрестив кримінальних елементів, витягнув вперед долоню і страшним утробним голосом забубнів:
… Pater noster, qui est in caelis, sanctificetur est nomen Tuum, adveniat regnum Tuum…
Ну, ось, іще одна жертва жахливого заразного розумового розладу. Мої дебіли стурбовано перезирнулися.
— Я виганяю тебе, нечистий дух, істинне втілення ворога нашого, — продовжував пан Бішоп, зриваючись з баритону на недолугий тенор і далі, в піднебесну височінь.
… сам Господь наказує тобі, святий хрест наказує тобі, кров святих мучеників наказує тобі, Гронгад другого ієрархічного ступеню і третього базару, лику янгольського… — тут Бішоп видихнув пар, — от би святої водички!
— Ну так плюньте, — скептично порадила я.
— Єретичка! — зло кинув він і знову почав хрестити ошелешених дебілів.
— Ну раз такая ізмєна, какіє пра-аблєми? — сказав перший і смикнув другого за крило, — па-ашли, братан Момусь.
Момусь потупцявся на місці і неочікувано тонким голоском кинув образливе:
— Ну дайош, мазіха, связалася с мусором, блін!
М-да, іноді сама собі дивуюсь. Дебіли розвернулися і пірнули у лімб. Зате аромат залишився. Холєра! Треба заборонити так смердіти в громадських місцях!
— Н-ну? — Бішоп блимнув на мене іронічним оком, — Зрозуміла?
— Так, от тепер нарешті мій куций інтелект зумів осягнути всю глибину змісту ваших пророчих слів. А ще я зрозуміла, що ви — мусор, та іще, на мою думку, екзорцист-аматор. Я відчуваю себе у дещо двозначному становищі.
— Неправда! — занервував мій демонолог, — підлий наклеп, жорстока невиправдана образа!
— А звідки ж ви Гронгада знаєте?
— Ну, ображаєш експерта. Хай вже що, а Люкових посіпак-шісток я знаю. От тільки третього чогось не було. Гронгад, Момусь і Махонін.
— Ха-ха. Отже, три символічні шістки — це Люкові посіпаки. Ви, насправді, розширюєте мої горизонти. А що то ви тут за шоу влаштували?
— Як, шоу? Класичне вигнання злих духів. Правда, не дали по-людськи справу завершити, я саме збирався прочитати найбільш ефектний старовинний псалом “Геть Аут Нафік, Смеллі Монстер”. Такий був шанс, та ж якісь демони пішли з тонкою кишкою. Такому пальця покажи, і він вже драпає, як чорт від ладану.
— Ви заговорюєтеся. І я взагалі вже серйозно роздумую над тим, чи не врізати вам по пиці. А може, ще краще… Ходи сюди, любчику, я тебе поцілую!
— … sed libera nos a malo, — простогнав насмерть заляканий Бішоп, піднявши погляд горм, яко Варвара-великомучениця.
— Так я й знала, що вам моя прихильність глибоко до фєні. Та ще не все втрачено. Ну що, вертаємось?
— Нічого не сталося, я правильно зрозумів?
— Абсолютно. А шпики?
— Шпик. Один. І це не ЗБОНЧ.
— Ну це ми і так, методом логічного виключення… А тоді, що? І чим це загрожує?
— Не знаю, хто б іще міг цікавитись… Хіба, ДУПІ…
— Де, перепрошую?
— Державне Управління Превентивної Інквізиції. Страшна організація, та це навряд. Хоча, якщо хтось доніс…
Ми перезирнулися і одночасно дійшли висновку. Бета?!
— Домовимось так: це — робоча гіпотеза, яка за умови своєї екстремальної правдоподібності вимагає превентивних заходів.
— Бішопе, а ви, часом, ніколи не працювали в цій… ДУПІ?
— Де? А-а, та ні, я просто звик чітко формулювати думки, потім ними зручніше користуватись.
— Багаторазового, значить, використання. Точно, в довгостроковому періоді це виправдовує затрати. Значить так, я сьогодні йду на розвідку.
— Це ще куди?
— По бабах, пане Бішоп.
— Назад, значить, на вихідні позиції?
— Ні, це ви туди йдете. Зорієнтуєтеся за світлом червоних ліхтарів. Бонавентура!
Бішоп розвернувся і, з болем ображеного авторитету в очах, поцікавився:
— Це ти до цього, недолугого представника місцевої влади? Як вони там, загнивають у болоті корумпованої бюрократії?
— Чого ж, процвітають. То їх рідна стихія.
Пан Теодор зробив останню спробу:
— А він і справді…того?
— Кого? Не цікавилася, як він проводить вільний час. Та правда, інкуб. Задоволені?
Він не відповів, та я бачила, навряд чи. На його милому обличчі проступили риси Азазелло, демона сумніву. Лише пізніше я зрозуміла, що він мав усі підстави як побажати мені щасливої дороги і успіхів у особистому житті, так і намагатись утримати мене від цього необачного кроку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34