От і зараз…
Я аж підстрибнула, на льоту розвертаючись. Ага, джерело дивних звуків все ж таки існує. Поряд зі мною на лавці сиділа сива жінка, вбрана небагато, але дуже охайно, курила цигарку з довгим мундштуком і щось таке мугикала під ніс.
— Люлі, гулі, марципулі, — раптом проказала вона, — Що толку в вищій освіті, якщо немає практичних навичок з мікробіології?
— Ви до мене звертаєтеся?
Мене проігнорували.
— Невже ви так вважаєте? Рівень води у сполучених ємностях підвищується у ході рекламної кампанії шоколаду для гірських велосипедів. Вгадай моє бажання! Бешкетнику…
Її голос набув загрозливих інтонацій.
— Мілошевичу, ти ідіот! Крилатим ракетам може протистояти тільки тампакс з крильцями. Ні-ні, відійдіть від мене, не знімайте з мене мандатської недоторканості — ми будемо розплачуватися за спожитий газ транзитом батарейок Енерджайзер. Х-хе, х-хе.
— Дівчино, чому у вас волосся зелене? Екологія? У Яснізорії випали дощі з пінки Велла. Вітер східно-західний, багатовекторний.
— Дівчино, чому у вас такі дикі очі? Вас не задовольняє державний бюджет на 1959 рік? Якщо у вас гормональний стрес, не треба наносити ракетно-бомбових ударів по сусідніх державах. Як пахотять азалії на могилці моєї коханої! О-ла-ла, дарлінг! Ви маніпулюєте обставинами, щоб не залишати собі вибору. Вибори чергового депутатського складу не замінять вам смаку справжнього харчового наповнювача… Лярвонька моя, одноокая, як я… А-ай, ха-ха-ха. Ой, люлі, шикидим, шикидим…
Жінка підправила зачіску і заусміхалася.
— Не страждай на єрінду, я йду, я йду.
Потім вона акуратно витрусила бичок з мундштука і пішла собі, наспівуючи уривки з гімну Гаудеамус.
Відразу видно, людина з вищою освітою, подумала я. Вміє відшукати нові закономірності, не комплексуючи, повідати людству про свої проблеми і яскраво живописати наслідки інформаційного шоку. М-да, всі ми там будемо, еліта нації, вирощена на пайку для лабораторних пацюків. Мені чомусь розхотілося напиватися до появи симптомів розумового розладу. “Ходімо додому, Делі,” — звернулася я до себе. “Та що там робити?— заперечила Делі, — там знову ці зануди будуть підбивати тебе на сексуальну революцію.” А може…
Стоп! Що ця жінка сказала про гормональний стрес? Про дикі очі? Чи це випадково? Не встигнувши навіть обмислити ідею, я підхопилася з лавки, шукаючи жінку очима. Cherchez la femme! Ніколи не думала, що мене це стосуватиметься, хоча, як теоретик сексології, я могла зрозуміти буквально будь-яке збочення, окрім вегетаріанства.
Ну а її, звісно, як вітром завіяло. Що ж це було? Майстерно замасковане у Еріксонівську спіраль, якесь повідомлення. Мені? Від кого?
Міркуючи над цим питанням, я побрела містом, час від часу зазираючи в різні чайхани з метою випити заспокійливого чаю з материнкою. Не знаю, на який ефект я сподівалася, та дійшовши, десь увечері, додому, я зрозуміла, що п’ять літрів чаю мені даремно не минулися. І знаєте, потім таке відчуття полегшення, немов зняла я нарешті, симптоми Дикого ГоНу. Чудова розрядка! Але, шкода, ненадовго.
… ХХIІ…
Знизу, з холу чулися звуки п’яного дебошу. Святі отці істину шукають, подумала я. Per speculum at in eanigmae…
Зітхаючи, я попрямувала до кімнати, плануючи, певно, ще пошукати телепечатку. Ага, зараз.
Назустріч мені вийшов усміхнений пан Бішоп.
— Ми тут з Медді, е-ее, придумали, як тобі вирішити твою проблему.
Медді сперлася на його плече і грайливо вкусила пана Теодора за вушко. Бішопа трохи перекосило.
— Ну, — я хижо вишкірилася, — особа чоловічої статі, в непоганій формі, здається в оренду на привабливих умовах?
Бішоп, ображено:
— Кохана, твоя онучка мене зовсім не поважає.
Медді насупилась.
— Ага, хіба в неї є підстави? Хоча, з іншої сторони, я ж, наче, мушу гарантувати якість… Ні, Делі, дійсно, Теодор тебе не розчарує. Я тут йому дещо показала…
— О, ці бабцн, — я підморгнула Бішопові, — вони таке творять, коли думають, що це востаннє. Ну добре, нехай, в передостаннє. Дозвольте пройти, шановні.
Медді вразила мене своєю витримкою.
— Делі, ходи сюди. До дзеркала.
Так, ну тут я ледве не зімліла. Звісно, не було вже мого відображення. Хвороба прогресує! Що ж далі робити?
— Хочу крові, — невпевнено проказала я, клацаючи іклами.
— Крові? — здивувався Бішоп.
— Крові? — не зрозуміла Медді.
— Ех, — я тяжко зітхнула, звертаючись до пустого, як серце повії, дзеркала, — їм не зрозуміти. Скоти.
Я зайшла до кімнати, повільно причиняючи за собою двері. Потім лягла на ліжко, з ніжністю пригортаючи подушку. Бішоп — що, він мені завжди подобався, але Гаел… Від того в мене з самого початку дах рвонуло зі страшною силою. Гаел… Очі кольору грозового неба, довгі вії… сильні руки з великими долонями, теплі-теплі губи… Аж слинки течуть. Я плюнула в стелю. Курва.
Потім полізла у валізу з речами Медді і витягла звідти телепечатку. Напевне, мені дуже хотілося його бачити — наступної хвилини я вже була під дверима його спальні. Однак, біля дверей стояла пара червоних черевичків на високих підборах. “Фетиш Поцоліні” прочитала я на одному з них. “Мейден, Дай-в-Ань” — було написано на іншому. Ласкаво просимо до клубу…
Стукати у двері я не стала, а відразу вистрибнула через вікно. Поверх, правда, був перший, на рівні грунту. Надворі я відразу ж потрапила під косі промені сонця і здригнулася від крижаного холоду. Ще одна особливість перетворення мене на нечисту силу? “Шоб тобі протуберанці повідсихали, огидний жовтий карлик,” — прошипіла я, відступаючи в тінь будинку. Так я і йшла додому, клацаючи зубами і ховаючись в затінку перевулків і підворіть. Ледве дочвалала. Святих отців, на щастя, вже не було — забралися, бо час був якраз до вечірні.
— Медді! — заволала я, ледве досягши рятівної темряви холу “Марії-Магдаліни”,— давай сюди своє приладдя. Будемо вставляти запобіжники, бо проводка вже гори-и-ить!
Медді зреагувала миттєво.
— Зараз, папери приготую.
— Хей, ти що? Які папери? Може ще свідків і нотаріуса покликати — канделябру тримати?
— Дай мені півгодини, добре? А то з тобою не розбереш — то те, то се…
— Ну добре. Якраз причепурюся для такої нагоди, жаль, нафарбуватися нема як — не видно моєї наглої пики, як не крути.
Коли я повернулася, всі були вже готові для процедури. У холі бару сиділи: пан Бішоп з нервовою усмішкою (як дівиця на виданні, їй Бо’), урочиста Медді і два напівпрозорі чорти. Пан Аврелій розливав коктейлі. Коли я ввійшла, всі присутні розвернулися і порозкривали роти.
— Делі, що це? — прохрипів вражений Бішоп.
— Це? А, це — квітка апельсина, — Біла квіточка була приколота до сукні.
— Ти що? — осудливо хмукнув пан Теодор, — суккуби ж відродясь…
— Ех ви, цинік. Хіба ж можна зводити все до банальної фізіології?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
Я аж підстрибнула, на льоту розвертаючись. Ага, джерело дивних звуків все ж таки існує. Поряд зі мною на лавці сиділа сива жінка, вбрана небагато, але дуже охайно, курила цигарку з довгим мундштуком і щось таке мугикала під ніс.
— Люлі, гулі, марципулі, — раптом проказала вона, — Що толку в вищій освіті, якщо немає практичних навичок з мікробіології?
— Ви до мене звертаєтеся?
Мене проігнорували.
— Невже ви так вважаєте? Рівень води у сполучених ємностях підвищується у ході рекламної кампанії шоколаду для гірських велосипедів. Вгадай моє бажання! Бешкетнику…
Її голос набув загрозливих інтонацій.
— Мілошевичу, ти ідіот! Крилатим ракетам може протистояти тільки тампакс з крильцями. Ні-ні, відійдіть від мене, не знімайте з мене мандатської недоторканості — ми будемо розплачуватися за спожитий газ транзитом батарейок Енерджайзер. Х-хе, х-хе.
— Дівчино, чому у вас волосся зелене? Екологія? У Яснізорії випали дощі з пінки Велла. Вітер східно-західний, багатовекторний.
— Дівчино, чому у вас такі дикі очі? Вас не задовольняє державний бюджет на 1959 рік? Якщо у вас гормональний стрес, не треба наносити ракетно-бомбових ударів по сусідніх державах. Як пахотять азалії на могилці моєї коханої! О-ла-ла, дарлінг! Ви маніпулюєте обставинами, щоб не залишати собі вибору. Вибори чергового депутатського складу не замінять вам смаку справжнього харчового наповнювача… Лярвонька моя, одноокая, як я… А-ай, ха-ха-ха. Ой, люлі, шикидим, шикидим…
Жінка підправила зачіску і заусміхалася.
— Не страждай на єрінду, я йду, я йду.
Потім вона акуратно витрусила бичок з мундштука і пішла собі, наспівуючи уривки з гімну Гаудеамус.
Відразу видно, людина з вищою освітою, подумала я. Вміє відшукати нові закономірності, не комплексуючи, повідати людству про свої проблеми і яскраво живописати наслідки інформаційного шоку. М-да, всі ми там будемо, еліта нації, вирощена на пайку для лабораторних пацюків. Мені чомусь розхотілося напиватися до появи симптомів розумового розладу. “Ходімо додому, Делі,” — звернулася я до себе. “Та що там робити?— заперечила Делі, — там знову ці зануди будуть підбивати тебе на сексуальну революцію.” А може…
Стоп! Що ця жінка сказала про гормональний стрес? Про дикі очі? Чи це випадково? Не встигнувши навіть обмислити ідею, я підхопилася з лавки, шукаючи жінку очима. Cherchez la femme! Ніколи не думала, що мене це стосуватиметься, хоча, як теоретик сексології, я могла зрозуміти буквально будь-яке збочення, окрім вегетаріанства.
Ну а її, звісно, як вітром завіяло. Що ж це було? Майстерно замасковане у Еріксонівську спіраль, якесь повідомлення. Мені? Від кого?
Міркуючи над цим питанням, я побрела містом, час від часу зазираючи в різні чайхани з метою випити заспокійливого чаю з материнкою. Не знаю, на який ефект я сподівалася, та дійшовши, десь увечері, додому, я зрозуміла, що п’ять літрів чаю мені даремно не минулися. І знаєте, потім таке відчуття полегшення, немов зняла я нарешті, симптоми Дикого ГоНу. Чудова розрядка! Але, шкода, ненадовго.
… ХХIІ…
Знизу, з холу чулися звуки п’яного дебошу. Святі отці істину шукають, подумала я. Per speculum at in eanigmae…
Зітхаючи, я попрямувала до кімнати, плануючи, певно, ще пошукати телепечатку. Ага, зараз.
Назустріч мені вийшов усміхнений пан Бішоп.
— Ми тут з Медді, е-ее, придумали, як тобі вирішити твою проблему.
Медді сперлася на його плече і грайливо вкусила пана Теодора за вушко. Бішопа трохи перекосило.
— Ну, — я хижо вишкірилася, — особа чоловічої статі, в непоганій формі, здається в оренду на привабливих умовах?
Бішоп, ображено:
— Кохана, твоя онучка мене зовсім не поважає.
Медді насупилась.
— Ага, хіба в неї є підстави? Хоча, з іншої сторони, я ж, наче, мушу гарантувати якість… Ні, Делі, дійсно, Теодор тебе не розчарує. Я тут йому дещо показала…
— О, ці бабцн, — я підморгнула Бішопові, — вони таке творять, коли думають, що це востаннє. Ну добре, нехай, в передостаннє. Дозвольте пройти, шановні.
Медді вразила мене своєю витримкою.
— Делі, ходи сюди. До дзеркала.
Так, ну тут я ледве не зімліла. Звісно, не було вже мого відображення. Хвороба прогресує! Що ж далі робити?
— Хочу крові, — невпевнено проказала я, клацаючи іклами.
— Крові? — здивувався Бішоп.
— Крові? — не зрозуміла Медді.
— Ех, — я тяжко зітхнула, звертаючись до пустого, як серце повії, дзеркала, — їм не зрозуміти. Скоти.
Я зайшла до кімнати, повільно причиняючи за собою двері. Потім лягла на ліжко, з ніжністю пригортаючи подушку. Бішоп — що, він мені завжди подобався, але Гаел… Від того в мене з самого початку дах рвонуло зі страшною силою. Гаел… Очі кольору грозового неба, довгі вії… сильні руки з великими долонями, теплі-теплі губи… Аж слинки течуть. Я плюнула в стелю. Курва.
Потім полізла у валізу з речами Медді і витягла звідти телепечатку. Напевне, мені дуже хотілося його бачити — наступної хвилини я вже була під дверима його спальні. Однак, біля дверей стояла пара червоних черевичків на високих підборах. “Фетиш Поцоліні” прочитала я на одному з них. “Мейден, Дай-в-Ань” — було написано на іншому. Ласкаво просимо до клубу…
Стукати у двері я не стала, а відразу вистрибнула через вікно. Поверх, правда, був перший, на рівні грунту. Надворі я відразу ж потрапила під косі промені сонця і здригнулася від крижаного холоду. Ще одна особливість перетворення мене на нечисту силу? “Шоб тобі протуберанці повідсихали, огидний жовтий карлик,” — прошипіла я, відступаючи в тінь будинку. Так я і йшла додому, клацаючи зубами і ховаючись в затінку перевулків і підворіть. Ледве дочвалала. Святих отців, на щастя, вже не було — забралися, бо час був якраз до вечірні.
— Медді! — заволала я, ледве досягши рятівної темряви холу “Марії-Магдаліни”,— давай сюди своє приладдя. Будемо вставляти запобіжники, бо проводка вже гори-и-ить!
Медді зреагувала миттєво.
— Зараз, папери приготую.
— Хей, ти що? Які папери? Може ще свідків і нотаріуса покликати — канделябру тримати?
— Дай мені півгодини, добре? А то з тобою не розбереш — то те, то се…
— Ну добре. Якраз причепурюся для такої нагоди, жаль, нафарбуватися нема як — не видно моєї наглої пики, як не крути.
Коли я повернулася, всі були вже готові для процедури. У холі бару сиділи: пан Бішоп з нервовою усмішкою (як дівиця на виданні, їй Бо’), урочиста Медді і два напівпрозорі чорти. Пан Аврелій розливав коктейлі. Коли я ввійшла, всі присутні розвернулися і порозкривали роти.
— Делі, що це? — прохрипів вражений Бішоп.
— Це? А, це — квітка апельсина, — Біла квіточка була приколота до сукні.
— Ти що? — осудливо хмукнув пан Теодор, — суккуби ж відродясь…
— Ех ви, цинік. Хіба ж можна зводити все до банальної фізіології?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34