— Ви б виходили скільки кілометрів зі стількома залицяльниками!
— Та якось не доводилося.
— Треба ж! Ну, тепер, якомога швидше, на Ферауфштраг-плаца. Цей вихід вони все одно скоро знайдуть.
На Ферауфштраг-плаца знаходилося чотири банки, народний суд (музей) і колишня в’язниця, себто — правильно, Університет. Це була ще одна причина, через яку я вибрала такий маршрут. Серед громади нашого спудейства, два ідіоти з дикими очами, у плавках та халаті не виділялися б великою оригінальністю. А крім того, у рідних застінках альма-матері можна знайти політичний і фізичний притулок до кращих часів.
На площі вже зібралося шановне панство, порозкладало на возах всіляке начиння і розпочало торги. “Ой наїхало продавальниць, ой наїхало купувальниць” — пригадала я лекції з розбазарної економіки, а потім, глянувши на Бішопа — і семінар з оцінки товарної собівартості “стали думать і гадать, що за цього мужа дать”. Треба його кудись прилаштувати. Я озирнулася. Ага.
Недалеко від Університету проводилась рекламна акція розчинного супчика-чілі “Куріна Плямка”. Перед павільйоном була зображена в ненатуральну величину курка зі скаженими очима, а над нею спокусливий, побудований на ономатопії, слоган “Плям-плям!”. Супчик роздавали усім охочим, та дуже скоро ви починали розуміти, чому у курки такі очі — рецепт розчинного чілі дуже простий: з конвертика висипається необхідна кількість меленого перцю чілі і заварюється свіжим окропом. Однак, перед павільйоном — що б ви думали! — вишикувалася довжелезна черга. Мої нещасні, недогодовані колеги хлебтали безкоштовне “Плям-плям!”, як амброзію. Та навіть за пультом роздачі натур-рекламки стояла моя знайома. Не дарма кажуть, докторське звання з філософії допомагає знайти високооплачувану, цікаву роботу в сфері обслуговування.
— Памело! — я підійшла до прилавку і нагло обіперлася на загорожу. Загорожа почала завалюватися, тож я надбала більш пристойної пози, — Як справи?
— Дідькова робота, — прохрипіла вона, — ще трохи цього чілі і я вже сміливо зможу назвати себе “жінка з перчинкою”.
— Е-е, а хочеш трохи перепочити? Розкажеш, що та як.
— Та залюбки! Тільки ж мені відійти не можна.
— А ось, поставити цього хлопця, хай пороздає, це ж просто.
— Ну-у…
— Бішопе, ходіть сюди. Памело, позич йому свій рекламний балахон. О, яка краса!
Пан Теодор у жовтенькому халатику в червоні кугутики на голе тіло і кепці виглядав, як соліст стриптизу для маразматичних бабусь. Ну, нічого, праця облагороджує.
Ми відійшли від павільйону потеревенити; у перспективі Бішоп виглядав не надто схожим на себе. Чудово. Ведучи світську бесіду про різні надважливі справи, як то екстравагантні рецепти яєчні, де добре роблять педикюр і “які всі чоловіки козли”, я щомиті озиралася, чекаючи на шпиків. І ось вони, нарешті — розхристані, захекані, із вселенським сумом у очах. Вони відразу ж почали метатися між прилавками з товаром, гарячими східняками, що смажили запашну конятину на свині шашлики, різними принадами, як то розважальні поїздки на кульгавих понях, та тепленьке і ріденьке пивце на розлив.
Так, серед них і давній наш знайомий, булькатий, що вистежив нас у Манівцях!
— О, дивися, — проказала Памела, — он і новий бойфренд Бети!
На мій неабиякий подив вона вказала саме на булькатого. Нічого собі!
— А хто він? — симулюючи дипломатичне зацікавлення запитала я.
— Він? Хоч і не красень, так перспективний жених. Він же вивчає Розбазарну Економіку, а ти знаєш, як зараз урядові не вистачає таких спеціалістів. Навіть спеціальну програму запровадили…
Я прослідкувала очами за траєкторією пересування прискіпливої уваги дупівців. Ось наближаються до “Плямки”… Чи пізнають? Ні, пронесло, як фанеру над центром грасованої кутюр.
— Перепрошую, яку програму?
— Так же ж стажування. В усяких дорадчих установах.
— Ну-ну, наприклад?
— Ну, Королівська Рада з Приховування Боргів за Чорну та Білу Енергетику, там, Рада з Підвищення Ефективності Компіляції Державного Бюджету, ну, Консультативна Рада з Іноземних Інвестицій…
— Іноземних інвестицій… А часом булька… себто, Бетин бойфренд не звідти?
— Та наче, схоже, там і працює.
— Ага.
Це в мене викликало деякі асоціації. Але тут потрібна порада прямого Бішопового (клятий двурушник!) начальства. Хоч-не хоч, а треба повертатися до божевільні.
… ХХІХ…
Після того, як я розповіла Ап-Перкотові про свої здогадки, він сів писати рапорт, а я, прислухаючись до знайомого булькотіння у шлунку, з’ясувала, що другу добу живлюся лише віртуальним харчем. Картаючи себе за цей злочин проти особистості, я влаштувала собі перерву на сніданок, обід, вечерю та опівнічний фуршет. Закінчили ми приблизно одночасно, з чим нас і можна було привітати. Перечитуючи, Ап-Перкот дорікнув своїм нотаткам “чом ви с-стали на папері сумними рядками?” і пішов доповідати, взявши з собою Бішопа.
Я ж вирішила трохи відпочити після важкої і напруженої праці зі споживання обіду та прилягла на кушетці під портретом якогось бородатого авторитету. Мені відразу ж почали дошкуляти видіння про козні козліка нашого, Люцифера, а коли клята тварюка почала мекати і шкребти мені рогами п’яти, я обурено проказала “Пішов ти на Херсонщину, похрінь рогатий!”, від чого і прокинулася.
Навколо мене скупчилося четверо людей, троє з яких згиналися від здорового реготу, а четвертий, мені зовсім незнайомий, стояв з обличчям, витягнутим у стані заціпеніння.
— Знайомтеся, генерале, панна Аделін, онучка нашого консультанта, — намагаючись згорнути рулетом неслухняну посмішку, проказав пан Бішоп.
— А-а. — ожив генерал.
Я сіла на кушетці, попросила вибачення за несвоєчасний вияв палкої любові до Дідька Лисого, і чергова нарада розпочалася.
— Ми встановили, кх-кгм, — повідомив пан Ійоган, — що Великого Банкіра було вбито.
— Оце новина, — зауважила я.
Полковник ображено зітхнув, але продовжував:
— За дивних обс-ставин. Це не було самогубство, оскільки сс-скручування в’язів не передбачено у переліку суїцид-практики, затвердженому законодавством, гррм. Далі, такий спосіб убивсс-ства характерний для розборок організованої нечистої сили з підрядниками. Остання обставина замовчувалася, ос-скільки компрометація загиблого державного діяча, довіреного корони, заборонена ще з часів августійшого Микити Правдолюбця, який наказав написати на сс-склепі свого попередника, гм-гм, убивці і параноїдального маніяка, “De mortuis nil nisi bonum”. Однак, с-слідство велося. До останнього часу не вдавалося з’ясувати, що с-спільного міг мати Банкір з нечистю, та за нових обставин, коли з’ясувалося, що в ДУПІ керує Люк (при цих словах обличчя генерала відчутно подобрішало і помолодшало на чверть століття — такий завал конкурентної організації!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34