боротьба ведеться з перемінним успіхом. Сам Люк… ну, ніхто не знає хто він і де ховається від справедливості; певно маскується, як то увійшло в традицію, під добропорядного платника податків. Правда, останнім часом це грало нам на руку, позаяк добропорядні платники податків зараз екзотика, вдалося розсекретити кількох агентів, поки вони теж не адаптувалися.
— Бішопе, я вас дуже прошу…
— Що?
— Ви тут ходите, як живе уособлення фізичного маятника, а у мене починається морська хвороба.
— О, леді, вам пасує зелений колір.
— А вам, сер, синюшно-фінгальний. Хочете стати жертвою мистецтва?
— Зараз — ні. А от коли зберуся вивчати жанр психологічного трилеру, знатиму до кого звертатися.
— А не варто. Бо я тоді буду використовувати ваші методи, аж поки у вас не станеться розлад шлунку. А потім напою солодким чаєм, покладу в ліжко і буду зваблювати.
— Ні! Що завгодно, тільки не це! Я іще такий молодий, жити хочу!
— Злякалися? Ха-ха-ха, — зловісно розсміялася я, — Правильно. Мене треба боятися.
Він покосився на мене, сумно зітхнув.
— Ти хоч щось запам'ятала, повелителька темряви і ста тисяч чорних жартів?
— Ну звичайно. Ваш щирий голос стимулює мої розумові процеси і нормалізує метаболізм.
Бішоп нарешті сів на канапу і розпочав методичні пошуки люльки в своїх численних кишенях.
— А знаєш, Делі, — промовив він, переконавшись, що за відсутності сірників зіпсувати атмосферу йому таки не вдасться, — Ця історія з Люком… Ти будеш сміятися, але тут дійсно є чого боятися.
— Буду сміятись, раз ви пообіцяли. Чого боятися? Що там, казали, видадуть членський квиток? Я, звісно, буду забувати своєчасно сплачувати внески. Але це вже вони нехай бояться.
— Ти не розумієш! Ет, звідки ж тобі знати, ти ж лекції не слухала, дивилася, бідненька, на красеня-викладача. Що, як у порядку посвяти тебе попросять довести, якою злою є любов?
Я миттєво перелякалася і зблідла.
— Серед їхніх чарівних хоббі, що, іще і зоофілія значиться?
— Пурква па? Всяк розважається на свій манер. А то — прирізати когось і крівці посьорбати, в гурті із симпатичними покійничками потанцювати, виспівувати хором на дахах церков нецензурні пісеньки…
— Е-ее, я вже зрозуміла, це трохи не в моєму смаку. Не люблю шумних гулянок, потім голова болить та і перед сусідами незручно.
— Треба ж, який із тебе гуманіст!
— Еге ж, я навіть м'яса не їм. Без солі. Але так, що вони мені зроблять? Гупнуть головою об бруківку і відвезуть на шабаш? А там я зрозумію, що це — моя стихія і не захочу вертатися?
— Ммн… ти майже вгадала.
— Як — вгадала? Це ж був лише один з моїх дурних жартів.
— В кожному жарті — доля істини. І чим дурніший жарт, тим менше в ньому жарту і більше істини.
Воно, звичайно, вустами дитини істина не нехтує. Але ще слід перевірити, як воно із почуттям гумору у цієї, щедро обдарованої материнським інстинктом, панянки.
…ХІ…
“Чого я хочу? Так-с. Ну хочу ж я чогось. Ну, скажімо… Рінальдо, кис-кис. Хочу, щоб ти перетворився на прекрасного юнака. Абра-кадабра, три віники, швабра! Е-ее. Що, слабу? Ну, я так і знала. Ні, щоб хоч раз в своєму недостойному житті зробити мені приємне. Тільки те і вмієш, що жерти, невдячна тварюка.” Рінальдо іронічно нявкнув і тицьнувся мордою у ціль свого існування — мисочку з котячими наїдками.
“Ну добре, тоді почнемо з елементарного. Нехай буде світло!” Думаєте, щось вийшло? Ну що за знущання, я ж не вічну темряву замовляла! А варто би. А то щось нічого у мене не виходить. Я ухойдокала ледве не весь день на цю марну справу, і все — коту під хвіст. Ну, власне, усього цього матюччя я би Рінальдо під хвіст не побажала, не така вже я і жорстока. Як не крути, поганий з мене демон, так, ні те, ні се. Я сіла на підвіконня, щоби з журбою в очах тупо споглядати темряву. Життя не склалося, хана високим сподіванням. Дайте мені мотузку!
Аж тут мої депресивні думки було грубо перервано: телепечатка засвітилася і видала відчайдушний зойк недорізаного поросяти. О, Гаел, блакитна мрія ідіота! Як же я забула?! В мене відразу почали труситися руки, голос зрадливо захрип. Ну нічого, це зазвичай чоловікам подобається. Ніколи не могла зрозуміти, чому. Щоправда, цього від мене і не вимагається: треба лише вміти користуватися тим, чого не розумієш.
— Хелло! Кому якого чорта треба о третій ночі?
— Мені треба тебе, чортику, для конфіденційної бесіди в романтичному антуражі.
— Треба? Та ну!
— Сумніваєшся? Правильно, пізнання починається з сумніву.
— Пізнавати — що? Людську ницість і підступність у польових умовах?
— Чи я хіба про людей? Ми ж із чортів починали.
— Ну, все, що добре починається…
— В мене є кілька ідей щодо того якби це його погірше закінчити. Чи можна сподіватися на твою компанію?
— А чом би й ні? Ви дуже вчасно — третя ночі, я саме почала нудьгувати.
— Тоді, прошу, поклади свого маленького пальчика на візерунок печатки і зроби так, щоби тобі дуже захотілося мене побачити.
— Це як — позичити тобі гроші? — я й не звернула уваги, що перейшла на “ти”. Але, пробачте, яку можна мати повагу до чоловіка, який вимагає твоєї компанії о такій годині?
— Варіант. Або просто уяви, що я тобі подобаюсь. Важко? Знаю.
— Нічого-нічого. Мене так приваблюють завдання, які неможливо виконати.
— Грх-хх-х, — Гаел, здається, вдавився наступною реплікою.
— Спробуємо по-конвенційному, — я відразу ж скористалася нагодою, — може так, пішачка, пройтись нічними Манівцями до якогось пам'ятника…
— Чого?
— Ну, хіба ти не вивчав Історію Дошлюбних Стосунків? Елементарно. Пам'ятник — традиційне місце зустрічі за… за… Ну, для побачень, словом.
— Чого ж, можна. А де ти вивчала такий, гм, екзотичний предмет?
— В Університеті. Моя спеціалізація — теоретична сексологія.
— О-о. Як дотепно. Отже, біля пам'ятника.
— Окі-докі. Чекайте.
— Як соловейко — літа.
— Як алкоголік — стограм, як збоченець — слушної нагоди.
Я зістрибнула з підвіконня і кру-угом, через ліве плече — до дзеркала. І звідки цей голодний оскал? Так, побільше демонічного блиску в очах. Що там? Ага, зоряний вир. Ну то потім. Загадкова блідість? Чи краще здоровий рум'янець пристрасті? Боже, що одягнути? Нічого. Ха-ха, хороша ідея. А-аделін, припинити істерику! Вільно. Вхуу. Стратегічну ціль дислоковано: пам'ятник. Кроком — руш. Я ж не бігом сказала! Бігати будеш до дамської кімнати, як приспічить. Гордовитою такою ходою, як третя леді королівської опочивальні, відповідальна за недоторканість королівських шкарпеток.
А пам'ятник? Ну, у нас всього один пам'ятник, який є в кожному місті Яснізорії. Пам'ятник Герою. Ніхто не знає, хто він і за що був удостоєний всенародної пошани. Він не має голови. Правда, існувала традиція, за кожних політичних нововведень чіпляти пам'ятнику іншу голову, відповідно до ідеологій і особистих уподобань лідерів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34