Пан Бішоп… та ні, про це не варто навіть думати. Якою б критичною не була ситуація, його присутність може тільки поглибити кризу.
Можна спробувати стриматись, але рано чи пізно моя прудка уява заведе мене до лігва таємних служб безпеки. І швидше рано. Господи Пресвятий, чим я перед тобою завинила?! Мій чай повільно холонув, а на очі наверталися сльози безсилля. Уже ніщо не буде так, як було. Може бути тільки гірше і гірше, і ще гірше.
Отже, мій тодішній стан уявити досить просто. Мій настрій коливався десь між відмітками “крайній розпач” і “безсила лють на межі істерики”. Треба взяти себе в руки. Залишався ж іще один вихід. І це — лягти спати і подумати про все зранку, на свіжу голову. А якщо і це не допоможе, тоді… от тоді можна почати панікувати. Цілком розумний підхід, як на мене. Рекомендую спробувати при нагоді.
Але заспокоїтися і заснути було майже неможливо. Так би я і рахувала баранців усю ніч, якби не згадала, як просто реалізувалися мої вигадки. Тож досить тільки сильно захотіти…
Останнім, що я почула, перед тим, як поринути в сон, була репліка однієї моєї сусідки по кімнаті: “Я впевнена, дівчата, це все — нечиста сила… може навіть тут, поряд, серед нас…”
Не знаю, що там було далі, але зранку я прокинулася з цілком сформованим рішенням — треба давати звідси драла… поки не пізно!
…V…
Не треба тільки картати мене за малодухість. Що ж мені було — лишатись, щоб вивчати Демонологію з іншого боку — з кунсткамери інквізиції? Собі б ви такого побажали? Сумніваюсь. Ну, отже, “вона зібрала речі і пішла”, та на цей раз не від чоловіка, а від… ну напевне, непередбачених наслідків власної діяльності.
Та, насправді, не так уже я і далеко тікала. Я вирішила просто поїхати додому. Ну, окрім бурси, має ж іще бути місце, де я провела дитинство. Не у Вічному Місті, звичайно, а так, провінція, маленьке містечко Манівці.
О сьомій ранку відходив робочий диліжанс, на який мені конче треба було встигнути. Інакше — чекати аж до післязавтра. Та ще б бажано прийти трохи раніше — години за дві, щоб не їхати на даху (була субота, день коли всі поспішають на природу, збирати черговий урожай городніх бур'янів на своїх феодальних наділах). Ну що ж, я обізнана в подібних справах; попрацювавши ліктями, цією надійною зброєю цивілізованої людини, я отримала бажане місце біля вікна (перевага в тому, що тут людська маса тисне лише з одного боку, і трохи важче задихнутися).
Ну, що ж, тепер можна і в дорогу… Але візник так не думав. Що він там робив — співав, танцював чи влаштовував своє особисте життя, домовляючись з пиріжкаркою про наступну зустріч, нам, затисненим і спітнілим, було все одно. Ми там протупцялися іще з півгодини, аж поки не клацнули віжки і не почулося: “Вйо-о, коники! Хороший день для маленької прогулянки!” Яка тонка іронія. Цікаво, де він працював раніше, цей візник?
Ми рушили. Вільного часу для роздумів у мене було години чотири, але нещасний диліжанс так гойдало, що від безперервного коливання у мозку не трималося жодної думки. Я подивилася навколо. Народ у диліжансі переносив цю гойданину кожен на свій манер: дві молодиці біля іншого вікна ділилися враженнями про останні події у Манівцях — хто з ким (і куди) ходить, хто (і як) завагітнів, де (і за яку ціну) можна знайти імпортні панчохи і таке інше. Літні чоловік з жінкою порозкривали численні клунки і повитягали різні деталі сніданку, а якась бабуся, із тих самих Очевидців, намагалася переконати свою сусідку в тому, що скоро всі будуть жити щасливо. Тб їй не вірила, і я розумію, чому.
Словом, спектакль звичайний, та був тут, все ж, один новий персонаж — навпроти мене сидів, схиливши голову, якийсь чоловік у темному плащі з капюшоном. Обличчя я не бачила, але чомусь його статура здалася мені знайомою. Звідки ж я можу його знати — стрункий чоловік, ще, напевне, молодий…? Але таких, молодих і струнких, я знала чимало. Нічого не можу вдіяти, мене завжди приваблювала чоловіча компанія — приємно відчувати свою інтелектуальну перевагу.
Але хто ж цей… Ми сиділи з ним коліно в коліно, і моя бурхлива уява почала вже малювати різні звабливі картини… я ж суккуб, пам'ятаєте? Я зітхнула, він теж — глибоко і нерівно… І мені стало смішно. Як просто іноді розгадати чиєсь інкогніто. Я штовхнула його коліном. Пане Бішоп! Він відкинув капюшон, і я побачила, що він теж сміється. Оце так несподіванка!
— Ніколи б не подумала, що такий поважний вчений мешкає в Манівцях!
— Та ні, я їду туди, так би мовити, для підвищення кваліфікації. Збираю інформацію для наступної наукової праці.
— З Демонології? Які ж демони в Манівцях?
— О, треба знати, де шукати.
Це мені чомусь не сподобалося.
— М-мм… так, вам це добре вдається.
— Та я хотів би, щоб ти мені трохи допомогла.
— Демонів шукати? Дзуськи!
— Ну, ти ж знаєш місто і все таке.
— То й що? Я вже маю залік і ви мене нічого не можете змусити робити.
— Ну, добре, добре. А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?
— А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?
— Кажуть, розбушувалася нечиста сила. Якусь дівчину обмокнули в мед і привісили до люстри.
— В смолу. І обкачали в пір'ї.
— Твоїй винахідливості можна позаздрити.
— Моїй?!
— А то чого б ти з раннього ранку швидким скоком тікала з Вічного Міста?
— А ви чого? Переслідуєте мене, як нав'язлива думка маніяка!
— Ну, я вирішив, що тобі, можливо, потрібна буде допомога. Я ж, як-не-як, причетний до цього.
— А-аа, красно дякую, — тут мені стрельнула химерна думка, — а вам не страшно, що я це…ну…
— О, не хвилюйся, я трохи перебільшував.
— Перебільшували?!
— Ну, в кожного оратора є свої методи привернути увагу аудиторії. І я завжди вважав тебе порядною та скромною дівчиною. Та годі про це. Де ти збираєшся спинитись у Манівцях?
— У Медді… Ну, Мадам Мадлен.
— Бордель Мадам Мадлен?!
— Так. Медді — моя старша сестра. Це — дім, де я виросла.
…VI…
Скажу чесно, Манівці не викликали у пана Бішопа особливого захоплення. Звісно, ніякого архітектурного планування, вузькі брудні вулички… На моє запитання про його перше враження від нашого чудового міста пан Бішоп відповів: “Гм-м, тут так багато дерев!” Така відвертість вражає.
Дорогою додому я зустріла чимало знайомих, з усіма віталася, а вони поглядали на мого високого супутника. Ким, цікаво, вони його вважали? Мені досить скоро випало про це дізнатися.
— Ад-делін! — вигукнула сестричка Медді, розкриваючи обійми, — ану ж, ану ж, кого це ти привела?
Вона схопила пана Бішопа за рукав і затягла його до будинку. Він не опирався, його увага була цілком захоплена видовищем чарівної Мадам Мадлен. Моя названа сестра, скажу, повірте, без крихти заздрощів, дуже гарна. Крім того, вона, як фахівець, вживала безліч дорогої косметики та прикрас, і від неї так і пашіло звабливою енергією.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
Можна спробувати стриматись, але рано чи пізно моя прудка уява заведе мене до лігва таємних служб безпеки. І швидше рано. Господи Пресвятий, чим я перед тобою завинила?! Мій чай повільно холонув, а на очі наверталися сльози безсилля. Уже ніщо не буде так, як було. Може бути тільки гірше і гірше, і ще гірше.
Отже, мій тодішній стан уявити досить просто. Мій настрій коливався десь між відмітками “крайній розпач” і “безсила лють на межі істерики”. Треба взяти себе в руки. Залишався ж іще один вихід. І це — лягти спати і подумати про все зранку, на свіжу голову. А якщо і це не допоможе, тоді… от тоді можна почати панікувати. Цілком розумний підхід, як на мене. Рекомендую спробувати при нагоді.
Але заспокоїтися і заснути було майже неможливо. Так би я і рахувала баранців усю ніч, якби не згадала, як просто реалізувалися мої вигадки. Тож досить тільки сильно захотіти…
Останнім, що я почула, перед тим, як поринути в сон, була репліка однієї моєї сусідки по кімнаті: “Я впевнена, дівчата, це все — нечиста сила… може навіть тут, поряд, серед нас…”
Не знаю, що там було далі, але зранку я прокинулася з цілком сформованим рішенням — треба давати звідси драла… поки не пізно!
…V…
Не треба тільки картати мене за малодухість. Що ж мені було — лишатись, щоб вивчати Демонологію з іншого боку — з кунсткамери інквізиції? Собі б ви такого побажали? Сумніваюсь. Ну, отже, “вона зібрала речі і пішла”, та на цей раз не від чоловіка, а від… ну напевне, непередбачених наслідків власної діяльності.
Та, насправді, не так уже я і далеко тікала. Я вирішила просто поїхати додому. Ну, окрім бурси, має ж іще бути місце, де я провела дитинство. Не у Вічному Місті, звичайно, а так, провінція, маленьке містечко Манівці.
О сьомій ранку відходив робочий диліжанс, на який мені конче треба було встигнути. Інакше — чекати аж до післязавтра. Та ще б бажано прийти трохи раніше — години за дві, щоб не їхати на даху (була субота, день коли всі поспішають на природу, збирати черговий урожай городніх бур'янів на своїх феодальних наділах). Ну що ж, я обізнана в подібних справах; попрацювавши ліктями, цією надійною зброєю цивілізованої людини, я отримала бажане місце біля вікна (перевага в тому, що тут людська маса тисне лише з одного боку, і трохи важче задихнутися).
Ну, що ж, тепер можна і в дорогу… Але візник так не думав. Що він там робив — співав, танцював чи влаштовував своє особисте життя, домовляючись з пиріжкаркою про наступну зустріч, нам, затисненим і спітнілим, було все одно. Ми там протупцялися іще з півгодини, аж поки не клацнули віжки і не почулося: “Вйо-о, коники! Хороший день для маленької прогулянки!” Яка тонка іронія. Цікаво, де він працював раніше, цей візник?
Ми рушили. Вільного часу для роздумів у мене було години чотири, але нещасний диліжанс так гойдало, що від безперервного коливання у мозку не трималося жодної думки. Я подивилася навколо. Народ у диліжансі переносив цю гойданину кожен на свій манер: дві молодиці біля іншого вікна ділилися враженнями про останні події у Манівцях — хто з ким (і куди) ходить, хто (і як) завагітнів, де (і за яку ціну) можна знайти імпортні панчохи і таке інше. Літні чоловік з жінкою порозкривали численні клунки і повитягали різні деталі сніданку, а якась бабуся, із тих самих Очевидців, намагалася переконати свою сусідку в тому, що скоро всі будуть жити щасливо. Тб їй не вірила, і я розумію, чому.
Словом, спектакль звичайний, та був тут, все ж, один новий персонаж — навпроти мене сидів, схиливши голову, якийсь чоловік у темному плащі з капюшоном. Обличчя я не бачила, але чомусь його статура здалася мені знайомою. Звідки ж я можу його знати — стрункий чоловік, ще, напевне, молодий…? Але таких, молодих і струнких, я знала чимало. Нічого не можу вдіяти, мене завжди приваблювала чоловіча компанія — приємно відчувати свою інтелектуальну перевагу.
Але хто ж цей… Ми сиділи з ним коліно в коліно, і моя бурхлива уява почала вже малювати різні звабливі картини… я ж суккуб, пам'ятаєте? Я зітхнула, він теж — глибоко і нерівно… І мені стало смішно. Як просто іноді розгадати чиєсь інкогніто. Я штовхнула його коліном. Пане Бішоп! Він відкинув капюшон, і я побачила, що він теж сміється. Оце так несподіванка!
— Ніколи б не подумала, що такий поважний вчений мешкає в Манівцях!
— Та ні, я їду туди, так би мовити, для підвищення кваліфікації. Збираю інформацію для наступної наукової праці.
— З Демонології? Які ж демони в Манівцях?
— О, треба знати, де шукати.
Це мені чомусь не сподобалося.
— М-мм… так, вам це добре вдається.
— Та я хотів би, щоб ти мені трохи допомогла.
— Демонів шукати? Дзуськи!
— Ну, ти ж знаєш місто і все таке.
— То й що? Я вже маю залік і ви мене нічого не можете змусити робити.
— Ну, добре, добре. А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?
— А що там, до речі, трапилося вчора у бурсі?
— Кажуть, розбушувалася нечиста сила. Якусь дівчину обмокнули в мед і привісили до люстри.
— В смолу. І обкачали в пір'ї.
— Твоїй винахідливості можна позаздрити.
— Моїй?!
— А то чого б ти з раннього ранку швидким скоком тікала з Вічного Міста?
— А ви чого? Переслідуєте мене, як нав'язлива думка маніяка!
— Ну, я вирішив, що тобі, можливо, потрібна буде допомога. Я ж, як-не-як, причетний до цього.
— А-аа, красно дякую, — тут мені стрельнула химерна думка, — а вам не страшно, що я це…ну…
— О, не хвилюйся, я трохи перебільшував.
— Перебільшували?!
— Ну, в кожного оратора є свої методи привернути увагу аудиторії. І я завжди вважав тебе порядною та скромною дівчиною. Та годі про це. Де ти збираєшся спинитись у Манівцях?
— У Медді… Ну, Мадам Мадлен.
— Бордель Мадам Мадлен?!
— Так. Медді — моя старша сестра. Це — дім, де я виросла.
…VI…
Скажу чесно, Манівці не викликали у пана Бішопа особливого захоплення. Звісно, ніякого архітектурного планування, вузькі брудні вулички… На моє запитання про його перше враження від нашого чудового міста пан Бішоп відповів: “Гм-м, тут так багато дерев!” Така відвертість вражає.
Дорогою додому я зустріла чимало знайомих, з усіма віталася, а вони поглядали на мого високого супутника. Ким, цікаво, вони його вважали? Мені досить скоро випало про це дізнатися.
— Ад-делін! — вигукнула сестричка Медді, розкриваючи обійми, — ану ж, ану ж, кого це ти привела?
Вона схопила пана Бішопа за рукав і затягла його до будинку. Він не опирався, його увага була цілком захоплена видовищем чарівної Мадам Мадлен. Моя названа сестра, скажу, повірте, без крихти заздрощів, дуже гарна. Крім того, вона, як фахівець, вживала безліч дорогої косметики та прикрас, і від неї так і пашіло звабливою енергією.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34