Це ж треба, занурився в природну середовище існування рідкісного виду. В ареал. Це ж не життя, а ланцюг обломів.
Він не відповів, та мені багато що стало зрозуміло. Я відчула, що змогла би вибачити його шпійонську діяльність — через особисту заангажованість і упередженість. Себто, через те, що крізь нерівномірні накопичення його ставлень прокочувалася тепла хвиля прихильності до мене, хорошої і неповторної. Виявляється, його мучила дилема, як вчинити зі мною і Гаелом, і тоді, коли підступний інкуб повів мене на шабаш, пан Бішоп слідкував за нами, щоб а)дізнатись, де знаходиться резиденція Люка і б)щоб вирвати мене з брудних лап чудовиська. Ні те, ні інше, до слова, йому не вдалося. Гаел вмів замітати сліди, а я — теж мала інші плани.
— Теодоре, ви знаєте, — підсумувала я, — у вас в голові такий бардак! Тут цікавіше порпатися, ніж у брудній білизні!
— Ні, ну треба ж. Ти — в моєму тілі. Жахливе і огидне відчуття, признатись.
— Ну що ж, — я зловісно засміялась, — моя черга.
Він вражено зупинився, на його обличчі почали конвульсивно скорочуватися м’язи, відповідальні за істеричний регіт. У його думках, як п’яні коні, понеслися табуни прекрасних і похабних картинок у стилі ХХХ.
— Та, годі вже, — обурилася я, — ваші походеньки, то явище природнє. А мені ж кортить звідси якомога швидше вибратися. Не вік же коротати у компанії ваших недорозвинених рефлексів, які чомусь називаються думками.
— Підтримую. Мої рефлекси, до речі, то приватна територія.
— Ага, інтелектуальна власність. Відтворення у будь-якій формі карається законом. А вам тоді взагалі мовчати доведеться, — зло завершила я і заховалася у якийсь темний куток його свідомості.
Та і там мені спокою не знайшлося — в тому місці якраз передавали хіт-парад Бішопових репресованих бажань. Типу, зробити масаж ступні дружині шефа, мати багато грошей, красиву сідницю і кількох своїх знайомих. Словом, особливою оригінальністю він не відрізнявся.
Тим часом Бішоп вів нас обох якимось незрозумілим маршрутом, обминаючи густонаселені райони міста, все якимись парками, підворіттями, немов маніяк у розквіті кар’єри. Скоро я з-за рогу будівлі Міністерства Фінансів вигулькнули жовті стіни міської божевільні. Біля входу тусувалися дебелі дядьки у халатах. Вони курили і недоброзичливо поглядали на перехожих.
— Що, Теодоре, справи настільки кепські?
— Спокійно. Тут знаходиться таємна штаб-квартира ЗБОНЧу. Але уявити, що я сам веду сюди демона…
— Особливо агресивного суккуба. Он оті санітари так мужньо виглядають, можна я до них трохи позалицяюся?
— Ой, лишенько! Ну, дістала. Тихо.
Санітари спинили нас коло дверей.
— Я до зозулі, — пояснив Бішоп.
— Ага, — зрозуміли хлопці, — щасливого польоту.
Бішоп гордо продефілював до входу.
Всередині божевільня виглядала дуже пристойно — міцні двері, м’які килими приємних кольорів, охорона всюди. Біля чоловічої вбиральні скупчилися поважні дядьки в костюмах.
— Привіт, Бішопе! — гукнув хтось із них.
— Привіт-привіт, — Теодор підійшов ближче, приймаючи запропоновану цигарку,
— Що новенького? Як твоя параноя?
— Та потихеньку. Не знаю, куди діти сім мільйонів, які я заначив, працюючи сватом Міністра. А вони стежать, всюди — преса, Інтерпол, Міністр. Тільки тут відпочити вдається.
— Віллу купи в Коаліціфорнії, — порадив Бішоп.
— Та ні, — до нас приєднався ще якийсь чоловік, — там і так наших до чорта. Місця немає.
— А, клаустрофобія теж не подарунок?
— Та у мене ж іще ускладнення. Ксенофобія, знаєш.
— Дістають, перспективні закордонні інвестори?
— На кожному кроці. Це жахливо. Та ось Вітьку взагалі не пощастило — у нього шизофренія. Вважає себе Доу Джонсоном. І тепер постійно з ліжка падає. Доводиться прив’язувати.
— А як там Гліб Холодний?
— Та зовсім сказився. Бігає по коридорах, в усіх автографи питає. А як йому заспокійливе вводять, кричить, щоб відпустили, бо ще трошки до мільйона не вистачає.
— Який колекціонер, треба ж!
Бішоп докурив і розпрощався. Ми піднялися сходами на третій поверх і там опинилися біля розкішних дверей з табличкою “Главлікар Зозуля”. Постукали, і звідти долинула дивовижна відповідь: “Обережно! І-ііг-гуп! Все, можете входити”.
Всередині була симпатична вітальня у стилі пост-психоаналізму. Дивні звуки пояснилися тут же — на дверях з внутрішньої сторони висів портрет хитрого дідугана, в якому стирчало штук з п’ять перочинних ножичків. “Скіннер”, — здогадалася я. У вітальні сидів молодик у халаті, схожий на Керубіно.
— Ви до кого?
— До Зозулі.
— Так Зозуля в запої.
— А генерал?
— І генерал в запої.
— Боже, а Ап-Перкот?
Знайомий голос почувся звідкись з-за акваріуму з заспокійливими рибками.
— Що ти хочеш, гррм? І я в з-запої.
— Шеф, у мене проблема.
— Так у вс-сіх проблеми.
— У мене демон. Поселився.
— А-а, гррх, ну, пропус-стіть інваліда.
… ХХVІІ…
Була довга бесіда, в ході якої наш знайомий, пан Ійоган намагався з’ясувати, як пан Бішоп докотився до життя такого. Я розказала про свої пригоди в Пургаторії, при чому всю вину спихнула на Люцифера. Ми ж з організованої нечистою силою боремося! З’ясуалася цікава річ: Медді, виявляється, теж договір підписала — вона працює у ЗБОНЧі консультантом. Я вже навіть і не здивувалась. Вирішили її також викликали. Медді примчалась, як годиться, з коментарем “жахливо виглядаєш, сестричко”. Тоді принесли каву з пончиками, і військова рада розпочала засідання. На порядку денному стояли наступні питання:
— Визволення Бішопа від сумнівної якості начинки.
— З’ясування способу, яким на нас вийшло ДУПІ, підконтрольне Люку.
— Прогноз намірів Люцифера, знешкодження останнього і по можливості його доброчинної організації.
Ми обмірковували проблеми, перераховували наявні ресурси і повільно наближалися до висновку, який стояв першим пунктом у переліку правил служби спасіння на воді. Коли настала моя черга скаржитись на долю, я змушувала нещасного Бішопа сумно зітхати, кліпати очима і запопадливо витріщатись на начальство. Ап-Перкота пройняло.
— Бішопе, припиніть с-стріляти очима! Ще не вис-стачало, гррм, щоб до мене влас-сні підлеглі загравали!
— А може я хочу, щоб ви мені зарплату підняли, — сумно проказав пан Теодор.
— За підтримання консультанта у бойовій формі, — додала я.
Ап-Перкот мав чудову можливість спостерігати боротьбу двох начал на Бішоповому обличчі.
— Пане Ійоган, — простогнав він, — я більше не можу! Мені терміново потрібен екзорцизм. Корисність вашого працівника швидко падає до курйозної. А крім того, — додав він сором’язливо, — є деякі фізіологічні процеси, якими зовсім не хочеться ділитися зі сторонніми.
Полковник зареготав.
— Теодоре, гр-кх-кх, час позбавитися зайвої сором’язливості, відкрити себе с-світові!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34