Реакція виявилася діаметрально протилежною. Він вхопив мою руку і вп'явся голодним поглядом мені в обличчя.
— Скажи мені правду, Делі! Хоч раз, перед тим, як усе закінчиться. Я не можу більше протистояти цьому. Бачиш, що відбувається?!
Мені дуже важко було втриматися від того, щоб опустити погляд і пересвідчитися. А так, що він мав на увазі?
— Ти уважно слухала останню лекцію?
— Я? Ну, як завжди…О!
І тут до мене дійшло, як лантухом з-за рогу грюкнуло… В очах відразу потемніло, серце, здавалося, опинилося аж десь у шлунку, на чолі виступив крижаний піт.
— Це, що — натяк?
Пан Бішоп кивнув, але вигляд у нього був настільки нещасний, що мій неймовірний страх відступив; із сльозами на очах я кинулася йому на шию.
І це була велика помилка.
Усіма рецепторами я відчула його близькість. І зайнялося, запалало… як табличка “обережно з вогнем”, підпалена підступним сірником вандала. Це був такої сили шок, що усі мої настанови на супротив зникли умить, подих збився, а ноги відмовлялися служити опорою. Все. Я зрозуміла, що, якщо не задовільню цього бажання тут і зараз, то просто помру.
Але ж я завжди була cкромною і порядною дівчиною. Завжди. Я знала себе такою, і те, що зараз відбувалося, не могло бути правдою. Аделін, отямся! Із страшною силою я вчепилася за його плечі. Я думаю, в нього там синці полишалися, принаймні, хотілось би в це вірити. Мені не вистачало кисню, перед очима застрибали зірочки. Оце і мови про зоряний вир!
— Прощавай, Рінальдо!, — простогнала я, і все довкола зникло.
Рінальдо — мій кіт, рудий, як Барбароса. Чому це саме про нього я згадала в останню хвилину і досі залишається для мене загадкою. Можливо, спеціаліст з психоаналізу швидше би розібрався з цією символікою, але я дещо сумнівалася в доцільності застосування цього методу до суккуба.
З цією суперечливою думкою я і прийшла до тями. Намагаючись сфокусувати погляд, я розмірковувала над іронією власної долі. В голову лізли безліч “якби не” думок, які здатні зіпсувати настрій у будь-якій ситуації. А коли, сфокусувавши погляд, я розгледіла пана Бішопа, моє горе взагалі вихлюпнулося вище ватерлінії.
Він лагідно посміхнувся і тільки-но збирався щось сказати, як почувся до болю знайомий звук — рипнули двері. Чиїсь кроки загуркотіли по підлозі, і грізний голос, що, безперечно, належав Президентові-Настоятелю, запитав:
— Пане Бішоп, що тут у вас відбувається?
Все, мені гаплик. Я обережно підвелася і глянула на пана Бішопа. Це був такий ані-слова-вражий-сину-ато-гірше-буде погляд, на який здатна тільки жінка, репутація якої у небезпеці.
Принаймні це він зрозумів. Червоніючи від розумового напруження, пан Бішоп вичавив:
— Я, е-ее, проводжу залік.
Спантеличений Президент подивився на мене.
— Мені дістався тринадцятий білет, — пожалілася я, кліпаючи очима.
Зі знайомою підозрою у погляді, Президент запитав:
— З якої дисципліни ви спеціалізуєтесь, дівчино?
— Сексологічна теорія.
— Школа Сексуальної Роботи, чи не так?
— Саме так.
Президент зітхнув і повернувся до мого викладача.
— Бішопе, мені це вже набридло. Чи ж можна доводити студентів до відчаю тільки тому, що ви програли керівнику Школи у покер?
Бідний Бішоп просто втратив дар мовлення.
— Я е-е, це… я не…
— І щоб більше за вами такого не спостерігалося! Дівчино, давайте залікову. Залік пройшов успішно, чи не так?
— Абсолютно. Ідеально.
— Ну от і добре. Дивіться ж, ви мені пообіцяли.
Отримавши жаданий розчерк у заліковці, я вискочила геть. Ну все, з мене досить!
…ІІІ…
Я пішла, гучно грюкнувши дверима. Правда, гучності звуку вдалося досягти тільки з третього разу. Колись будівля, де розташований наш Університет, належала королівській в'язниці, і двері тут таки солідні. На стінах Університету красується табличка “Такого-то числа останній в'язень залишив стіни цього Університету…” Я часто роздумувала над тим, куди ж вони всі поділися, оті в'язні. І в мене є кілька цікавих гіпотез. Та не про те мова.
Щойно вийшовши з аудиторії, я буквально налетіла на одну свою колегу. Настрій у цієї останньої був і до того не найкращий, а після такої колізії вона просто осатаніла. Я думала, зараз загарчить, покусає і залишить мені на все життя сліди виробничих травм.
— Звідки це ти прямуєш, Бето, у такому доброму гуморі?
— З практичного заняття по Содомії, — прошипіла Бета, — не можу збагнути, як це я потрапила до списку. Ти не здогадуєшся?
— Я? Та ну, звідки ж мені знати?
— Ні?! А жаль, я б зараз цю сволоту…!
Далі — керівництво до дії, виражене лексикою, переважно застосовуваною в садистській ліриці у світлі анально-оральної тематики. Бета, схоже, таки добре засвоїла базові навички спеціальності.
— А ти, — схаменулася вона, — звідки?
— Прикладна Демонологія, — я намагалася, щоб слова ці прозвучали якомога природніше.
— Ага, пан Бішоп. І що ж ви там робили останні півгодини після закінчення лекції? Звіряли конспекти?
— Без брудних натяків, будь ласка!
— Натяків? То значить, я вгадала?
— Вгадала — ЩО?!, — але Бета вже помчала у зворотньому напрямку.
— Доннерветер! Карамба! Сакри бльо! Чорт!
Вона, абсолютно очевидно, стежила за мною!
Тепер мене чекало найгірше — якщо запустити машину пліток, скоро місця мені спокійного не знайдеться в усьому цьому чудовому світі. Єдиний вихід — дістатися бурси першою і представити широкому загалу свою версію подій.
Бурса — це те місце, де ми всі, студенти Університету, мешкаємо. Але варто би сказати, гостюємо. Студенти, як відомо, не та справа, що здатна збагатити підприємця. І тоді, припертий до стінки, підприємець шукає інші джерела фінансування. Ось оці різні джерела, переважно вигляду досить непривабливого, і населяють бурсу. А ми, так, до речі.
А крім того, у бурси є ще одна визначна особливість. Короткий маршрут від Університету до рідного ліжечка можна описати як “три дні лісом, два дні полем”, якщо ще додати до опису форсування водоймищ.
Із зловісним клацанням зачинилася за мною брама Університету. Над високими червоними дахами неслися з неймовірною швидкістю брудно-сірі шматки хмар. Я щільніше загорнулася в траурну чорну мантію і почимчикувала заплутаними вуличками Вічного Міста.
Дорога, дійсно, була неблизька. Деякі з нас навчилися робити на ходу багато корисних справ (час для студента — цінність надзвичайної ваги, за кілька зайвих хвилин, скажімо, сну, будь-хто з нас маму рідну здав би податковій інспекції). Наприклад, популярності набули променад-сніданки, романтичні побачення на довгу дистанцію, дискусійні забіги, та й навіть гулянки-прогулянки. Зараз же у мене була інша мета — врятувати власну честь і гідність за найкоротший термін.
Турбота про нагальне піддала мені швидкості, і скоро вже я перетнула межі міста — переді мною, сталево-сіра, текла широчезна річка Дрес.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34