ТВОРЧЕСТВО

ПОЗНАНИЕ

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

Я був потрібний їй, щоб допомогти позбутися собаки, а вона була потрібна мені вже не знаю, з яких причин. Напевне, вона сказала їх мені, бо то була злісна вигадка, мовляв, я не міг пристойно промовчати про них, як промовчав про решту, і я не посоромився заявити їй, що не маю потреби ні в ній, ні в будь-кому іншому, а це, мабуть, було невеликим перебільшенням, бо я, напевне, відчував потребу в матері, інакше чого б я так затято добирався до неї? Якраз це одна з причин, чому я якомога уникаю розмов. Адже я завжди кажу або багато, або надто мало, і це завдає мені мук, бо я ж так люблю правду. І я не полишу цієї теми, до якої, безперечно, ніколи б не мав нагоди звернутися, такі-бо нагромадилися хмари, не висловивши цікавої зауваги, що ось, як мені часто траплялося, навіть за часів, про які я розповідаю, я сказав забагато, гадаючи, ніби сказав надто мало, і сказав надто мало, гадаючи, ніби сказав забагато. Тобто, коли поміркувати, і то ретельно, мої словесні надмірності виявлялися словесною злиденністю, і навпаки. Цікаві перевертні, хіба не так, залежні тільки від плину часу. Іншими словами, хоч би що я казав, цього ніколи не було ані досить, ані досить мало. Я не мовчав, ось воно що, хоч би що я казав, я не мовчав. Це божественний аналіз, і якщо ви впізнаєте себе в ньому, він допоможе вам пізнати себе, а отже, й подібних до вас. Бо, кажучи, що я не мав потреби ні в кому, я сказав не багато, а тільки вкрай малу частину того, що мав би сказати, чого не вмів би сказати, про що мав би промовчати. Потреба в матері! Атож, я гинув у, власне, несказанній відсутності потреб. Отож вона, мабуть, назвала мені, тепер я знову говорю про Софі, причини, з огляду на які я мав потребу в ній, бо з цього приводу я дозволив собі суперечити їй. Доклавши тяжких зусиль, я б, напевне, пригадав ті причини, але тяжкі зусилля, дякую, не я їх завдаватиму собі. З мене було вже досить того бульвару, мабуть, то був бульвар, праведників, які ходять по ньому, поліцаїв, що чигають на здобич, усіх ніг і рук, що, пригнічені зіткненнями, топчуть та носять, вуст, які наважуються кричати, тільки мавши підстави, неба, що почало сочитися, з мене досить бути надворі, бути оточеним і баченим. Якийсь добродій ціпком поворушив собаку. Собака був абсолютно жовтої масті, мабуть, дворняга, я кепсько розрізняю дворняг і породистих псів. Він, певне, менше страждав від смерти, ніж я від падіння. Крім того, був мертвий. Ми поклали його поперек сідла й рушили, навіть не знаю як, певне, допомагаючи одне одному підтримувати труп, вести велосипед, іти крізь юрбу, що глузувала з нас. До будинку Софі, – ні, я вже не можу називати її так, я спробую називати її Лус, просто Лус, – до будинку Лус було недалеко. Але й не близько, я дістав своє, поки дійшов. Тобто насправді не дістав. Люди вважають, ніби дістали своє, а насправді таке трапляється дуже рідко. Якраз тому, що я знав, що вже дійшов, я й дістав своє, а пройшовши ще одну милю, дістав би своє на годину пізніше. Ось воно як. Чи треба мені описувати той будинок? Не думаю. Я там нічого не робитиму, це все, що я знав тієї миті. Хіба що згодом, як я мало-помалу приживатимусь у ньому. А Лус? Тут важко ухилитися. Передусім поховаймо якнайшвидше собаку. Яму викопала вона, під деревом, Не знаю чому, але свою собаку завжди ховають під деревом. Тобто я мав свою думку про це. Саме вона викопала яму, бо я, хоч і чоловік, не зміг би через хвору ногу. Тобто міг би викопати її лопаткою для пересадки рослин, але заступом – ні. Бо, коли копаєш, одна нога підтримує вагу тіла, тоді як друга, згинаючись і розгинаючись, стромляє лопату в землю. Адже моя хвора нога, вже не знаю яка, в даному разі це несуттєво, була неспроможна ані копати, бо ж не згиналася, ані правити мені за опору, бо підігнулася б. Я мав, так би мовити, лише одну ногу, я був морально одноногий, і став би набагато щасливіший і легший, якби її ампутували на рівні паху. Заразом вони б видалили й кілька яєчок, хоч я нічого не казав би їм про них. Адже мої яєчка, бовтаються десь посередині стегон на кінці тонкого шнурка, бо вже немає нічого, що могло б їх підняти звідти, і за доказ тут править те, що я вже не мав бажання піднімати їх, відчуваючи радше бажання, щоб вони, оті свідки звинувачення й захисту мого тривалого обвинувального процесу, зникли. Бо вони звинувачували мене в тому, що я дурив їх, і водночас вітали мене з цим, із глибин своєї порожньої торби, праве нижче за ліве, або навпаки, вже не знаю, немов циркові брати. І, річ серйозніша, вони заважали мені ходити й сідати, неначе мені було не досить моєї хворої ноги, а коли я їхав на велосипеді, вони чіплялися геть за все. Тож я був зацікавлений, щоб вони зникли, і я б сам заопікувався цим, узявши ножа чи секатора, якби не страх, що змушував мене здригатися від фізичного болю й інфікованих ран. Атож, усе своє життя я трусився від страху перед інфікованими ранами, я, що ні разу не знав інфекцій, такий я був кислий. Моє життя, моє життя, я говорю про нього то як про скінченну річ, то як про жарт, який затягнувся, і тут я не має слушности, бо він скінчився й водночас триває, але якою часовою формою дієслова можна висловити цю думку? Годинникар перед смертю накручує дзиґарі й закопує, і їхні викривлені коліщатка коли-небудь озвуться до Бога, віршами. Я, власне, мав би ніжно прив'язатися до своїх яєць, хухати на них і берегти їх, як інші люди хухають на свої рубці чи бережуть альбом бабусиних фотографій. Хай там як, не вони заважали мені копати, а моя нога. Лус сама викопала яму, поки я тримав собаку на руках. Він уже став важкий і холодний, але ще не смердів. Від нього, якщо ваша ласка, огидно тхнуло, але огидно, як від старого собаки, а не як від дохлого собаки. Він теж рив ями, можливо, саме в цьому місці. Його поховають як є, без ніякого ящика чи обгортки, немов ченця-картезіанця, але з поводом і нашийником. Лус поклала його і в яму, бо я через хворобу не міг ані нахилитися, ані стати навколішки, і якби коли-небудь мені трапилось, забувши про свого героя, нагнутися чи стати навколішки, абсолютно не вірте цьому, то буду не я, а хтось інший. Вкинути його до ями – оце й усе, що я міг би зробити, і вчинив би так залюбки. Проте не вчинив. Скільки є того, що ти вчинив би залюбки, ой, без ентузіазму, але з великою охотою, і, хоча немає ніякої очевидної причини відмовлятися від таких дій, тебе однаково щось стримує! Може, ми не вільні? Треба вивчити це питання. Але ж у чому тоді полягав мій внесок до цього похорону? Адже Лус викопала яму, поклала туди собаку, засипала яму. Я, зрештою, тільки стояв поряд. Мій внесок полягав у моїй присутності. Неначе то був мій власний похорон. І таки був. Коло ями росла модрина. Це єдине дерево, яке я можу з певністю визначити. Дивно, що Лус обрала, щоб закопати під ним свого собаку, єдине дерево, яке я міг визначити з певністю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66