Адже я був у ньому. А будучи в лісі, я не мав потреби йти до нього, й цю обставину годі знехтувати, якщо зважити на стан моїх ніг і мого тіла взагалі. Оце й усе, що я хотів сказати, і якщо не сказав одразу, то тільки внаслідок якогось спротиву. Тобто я не міг лишатися в лісі, за таке мене годі було б хвалити. Власне, я б міг, фізично для мене нічого не було б легшого, але ж я не суто фізичний об'єкт, тож, лишившись у лісі, я відчував би, що не дотримуюсь свого імперативу, принаймні я мав таке враження. Але я міг помилятися, й мені, можливо, було б краще лишатися в лісі, я б міг, хтозна, лишатися в ньому без докорів сумління, без тяжкої думки, що я помиляюся, майже чиню гріх. Бо я завжди був потайний, завжди ховався від своїх суфлерів. І якщо я не можу гідно привітати себе з цим, то й не бачу причини відчувати з цього приводу смуток. Проте імперативи – річ трохи інша, я завжди був схильний, не знати чому, коритися їм. Бо вони ніколи нікуди не приводили мене, а завжди відривали від місць, де, не почуваючись добре, я почувався не гірше, ніж деінде, а потім замовкали, кидаючи мене напризволяще. Отже, я знав свої імперативи, та однаково їм корився. Ця покора стала для мене звичкою. Слід сказати, що майже всі вони стосувалися одного питання, – питання моїх стосунків із матір'ю, а також необхідносте якомога швидше пролити на них трохи світла, крім того, ще й характеру того світла, яке годиться пролити, й засобів досягти цієї мети з максимумом ефективности. Атож, то були досить ясні імперативи, й навіть докладні, аж до миті, коли, спромігшись розхитати мене, вони починали затинатися, перше ніж остаточно замовкнути, лишивши мене, мов недоумка, що не знає, куди він іде й навіщо. І ті всі імперативи, я вже, мабуть, казав про це, були пов'язані з одним тяжким і тернистим питанням. Мені навіть здається, що я не можу назвати жодного, що мав би якийсь інший зміст. І той, що вимагав тоді від мене якомога швидше вийти з лісу, нічим не відрізнявся – але тільки своєю суттю – від тих, до яких я звик. Бо я, здається, помітив, що за формою він незвичайний. Адже після звичайного напучення йшло врочисте проголошення, що от, мабуть, уже запізно. Він був складений латиною, nimis sero, гадаю, це латина. Яка люб'язність – оті гіпотетичні імперативи. Але, якщо я ніколи не вирішу отого питання з матір'ю, не слід звинувачувати в цьому лише той голос, що покинув мене так передчасно. Відповідальність почасти лежить і на ньому – це все, чим можна йому дорікнути. Адже перешкоджав ще й зовнішній світ, удаючись до різноманітних хитрих засобів, і я вже подавав вам кілька прикладів. А голос міг би остаточно вимучити й виснажити мене, тож я, мабуть, уже б ніколи не дійшов унаслідок інших перешкод, які загороджували шлях. Тож як у тому наказі, що вагався, а потім згасав, як не почути в ньому: «Молою, не роби нічого!» Чи не нагадував він мені невпинно про обов'язок тільки на те, щоб краще показати його абсурдність? Можливо. На щастя, він, зрештою, тільки підтримував постійну схильність (щоб згодом, якщо ваша ласка, поглузувати з неї) й не потребував гострих зауваг, щоб знати, що йому бракує волі. Геть самотній, і то завжди, я, здається, йшов до матері, щоб нарешті впорядкувати наші стосунки на не такій хиткій основі. Буваючи в матері, а я часто заходив до неї, я покидав її, нічого не зробивши. А покинувши матір, я знову був на шляху до неї, сподіваючись наступного разу домогтися більшого. А коли я начебто збирався зректися тих спроб і перейматися чимсь іншим або взагалі нічим не перейматися, насправді я тільки вдосконалював свої плани й шукав шлях до її дому. Це все набувало якогось дивного характеру. І то так, що навіть без цього так званого імперативу, який я звинувачую, мені було б важко лишатися в лісі, бо ж я мав припускати, що матері в ньому не було. Проте, можливо, було б краще, якби я спробував призвичаїтися до такого важкого для мене перебування в лісі. Але я казав собі ще й таке: «Як поглянути на мою ходу, ще трохи – і я не зможу йти й буду змушений лишитися там, де я є, хіба що мене понесуть». О ні, я не звертався до себе з такими ясними словами. Й кажучи, мовляв, я казав собі, й т. ін., я хочу лише сповістити, що я тільки туманно уявляв собі, що ситуація десь така, не знаючи достеменно, про що йдеться. Отже, щоразу, коли я кажу, що казав собі те чи те, або говорю, ніби внутрішній голос казав мені «Молою», а далі йшла гарна фраза, більш-менш зрозуміла і проста, або коли відчуваю обов'язок звернутися до третіх осіб з розумними словами, або коли задля інших людей з моїх вуст виходять звуки, більш-менш пристойно артикульовані, я тільки корюся вимогам традиції, яка вимагає брехати й мовчати. Адже все відбувалося по-іншому. Тож я не казав собі: «Як поглянути на мою ходу, ще трохи…» й т. ін., бо ці слова, можливо, тільки скидалися на те, що я сказав би собі, якби був здатний на таке. Насправді я взагалі нічого не казав собі, а чув якийсь гамір, якусь зміну в тиші, й починав прислухатися, мабуть, десь так, як нашорошує вуха тварина, що здригається й помирає. І тоді якимсь чином у мені туманно народжувалася своєрідна свідомість, те, що я виражаю, кажучи: «Я казав собі й т. ін.»; або: «Молою, не роби нічого!»; або: «Це прізвище вашої матері?» – запитав комісар, я цитую його по пам'яті. Або я висловлююсь, не падаючи так низько, аж до oratio recta, прямої мови, а вдаюся до інших стилістичних фігур, теж облудних, як-от, скажімо: «Мені здається, Що…» й т. ін., або: «Я маю враження, що…» й т. ін., бо мені взагалі нічого не здавалося і я не мав ніякого враження, а просто щось десь змінилося, спричинившись до того, що і я мав змінитися, або до того, що і світ мав змінитися, щоб нічого не змінилося. Це тільки дрібні пристосування, немов між сполучними судинами Ґалілея, які я можу охарактеризувати, тільки сказавши, мовляв, я боявся, що… або я сподівався, що… або: «Це прізвище вашої матері?» – запитав, наприклад, комісар, і які я міг, безперечно, висловити й по-іншому і краще, доклавши бодай трохи зусиль. І я, мабуть, зроблю це коли-небудь, коли матиму менше страху перед зусиллями, ніж сьогодні. Але я в це не вірю. Отже, я казав собі: «Як поглянути на мою ходу, ще трохи – і я не зможу йти й буду змушений лишитися там, де я є, хіба що знайдеться хтось досить люб'язний, що понесе мене». Бо мої переходи ставали дедалі коротші, а отже, зупинки – дедалі частіші й, додам, триваліші, бо, коли добре поміркувати, уявлення про тривалу зупинку не випливає автоматично з уявлення про короткий перехід, так само як і з уявлення про коротку зупинку, хіба що надати слову «частий» значення, якого воно не має, а такого я б не хотів робити нізащо. Мені тим паче видавалося бажанішим якомога швидше вийти з того лісу, бо для мене неодмінно було б неможливим вийти звідки завгодно, нехай навіть гайочка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66