Молой від першого рядка постає перед життєвим випробуванням, але й давніше, хоч яку далеку минувшину він пригадує, і коли знову пускається в подорож, він завжди той самий і, тією мірою, якою Бекет дає йому слово, – «досить, досить», як казав він, – може говорити мовою, геть позбавленою добрих манер. А Моран? Він теж із перших рядків стоїть перед випробуванням. І все-таки його досвід, що до приєднання до Молоя, був цілковито деструктивним, має бути переказаний нам, етап за етапом, аж до точки, коли він перетворює його в бунтівника, здається, суїцидного. Тож як він знайшов, щоб описати своє ставлення до аватари, використовуючи те саме «я», тон мови огидного буржуа, роль якого він грав? Саме в таких бентежних ситуаціях можна найкраще відчути, як «я» є радше позиченим, ніж даним, дарма що лишається дуже реальним. Фактично Бекет набагато більше цікавиться формою свого твору й досконалою симетрією своєї подвійної петлі: передусім важить те, щоб Моран, як і Молой, повернувшись, вирушив знову.
Усе дозоване: потрібно досить наполовину проговореної мови, щоб «зробити Молоя», зробити Морана. Ми часто занурюємося, як-от у «продиктованому» уступі, який ми вже згадували, вглиб, у світ пітьми та тиші: «…якою може бути мета в цієї самотности, що ніколи не мала… справжньої ясности?» Самотність без кінця, в якій натрапляєш на «безкінечний обвал»: який безкінечний похід без Верґілія, в якому колі і якого пекла? Або ж виринаємо, скажімо, в місячній фантасмагорії в Лус, між сновиддям і видивом, немов у Блейка чи Палмера, стривожених порушенням місячних фаз – уривчастістю або фантастичними стисканнями часу, вузенькою стружкою місяця, перетвореною в незмірну круглу присутність – відображення, що повзе по стінах.
Або ж ми надворі, але це ніч, що розкриває душу Бекета і уможливлює дві нічні насолоди, симетричні, мов денні вбивства, дані Молоєві й Моранові насолоди вуха і серця: «…ніч слухання, ніч, віддана нечутним шерехам і зітханням, що наповнюють уночі декоративні садки, ніч, зіткана з несміливого гамору листочків, пелюстків…» Це вухо музиканта, хоч як мало схильного до містики, що сприймає серед інших звуків, «мабуть… той далекий гомін, що його завжди створює земля і приховують інші звуки».
Другий ноктюрн – відтворення першого: «Я почув той любий шум, створюваний дрібненьким переступанням, нервовим посмикуванням крилець, ледь чутним, одразу притлумленим кудкудаканням, – шум курей уночі, що замовкає задовго до світанку».
Бекет не попускає ні собі, ні своїм героям, можна було б тільки сказати, що він лише дає себе заскочити раптовою інтенсивністю якоїсь миті видива: «…вузька бухточка, яку затоплювали, звільняли і знову затоплювали повільні й сірі припливи та відпливи». Він якомога уникає передавати зачудування, яке всупереч власній волі відчуває перед формами, світлом і звуками, бо це б суперечило його намірові.
Бекет, по суті, – поет, і, аж ніяк не поділяючи закритости своїх представників – персонажів, – він, як і Блейк, нехай навіть мимоволі, – людина з подвійним баченням, з даром перетворювати феномени: «немов гучне зітхання всюди навколо мене» – дивна конденсація відчуттів, породжених відходом отари баранів.
Якщо Бекет хотів задушити поета, вбивши егейця, він усе-таки зберіг багато незвичайних заходів сонця і, під час блукань, ще дивовижніше сподівання світла: «І все-таки я твердо сподівався побачити, як затремтить, сіючись крізь нерухомі, немов вилиті з міді стовбури, що їх ніколи не ворушить жоден вітер, дивне світло рівнини зі швидкими блідими вихорами». Чи можна наважитись на скромну єресь? Припустити, що ця надія на світло, як і в певних двозначних фразах п'єси «Кінець гри», становить скромний елемент повідомлення, є немов обіцянкою.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66