Але то був не справжній сховок і я не чекав там до світанку, бо невдовзі хтось прийшов і вигнав мене звідти. Хоча місця там вистачало й на двох. То був, гадаю, якийсь нічний сторож, чоловік, безперечно, мабуть, охороняв уже не знати які розкопки чи земляні роботи. Я бачив жаровню. Повітря, як кажуть, було, напевне, прохолодним. Я пішов далі по вулиці й умостився на сходах якогось убогого будинку, що не мав дверей, або ж двері не зачинялись, уже не знаю. Задовго до світанку той злиденний будинок почав порожніти. Люди спускалися сходами. Я притулився до муру. На мене не звертали уваги, ніхто не заподіяв мені лиха. Зрештою вийшов і я, коли вважав, що вже можна, блукав по місту й шукав якогось знайомого пам'ятника, що дав би мені змогу сказати: «Все-таки я в рідному місті, я був тут увесь час». Місто прокидалося, оживали пороги, гучнішав гамір. Побачивши вузький прохід між двома високими кам'яницями, я роззирнувся на всі боки, а потім зайшов туди. В той прохід виходили обабіч лише вузенькі віконечка, по одному на кожному поверсі. Симетрично розміщені, вони були навпроти одне одного. Безперечно, це туалетні вікна. Інколи трапляються речі, що опановують розум із силою аксіом, і ти навіть не знаєш чому. Той прохід не мав виходу, тож був не справжнім проходом, а глухим кутом. У кінці було дві заглибини, ні, це не те слово, одна напроти другої, обидві заповнені різним сміттям та екскрементами, собачими та людськими, одні сухі та без запаху, інші ще вологі. О, й газети, яких ніхто не прочитає і, мабуть, ніхто не читав. Уночі тут, певне, злягаються і присягають кохати одне одного. Я зайшов в один з тих закутків, кращого слова вони й не варті, й зіперся об стіну. Я б волів лягти, і ніщо не сповіщало мені, що я цього не зроблю. Але поки що вдовольнився тим, що зіперся на стіну, відставивши ноги далеко від неї, тож я немов сповзав, але ж мав інші точки опори – милиці. Та минуло кілька хвилин, і я перетнув прохід і зайшов до другої каплиці, – ось яку назву знайшов я тепер, – де, здавалося, мені буде трохи краще, й розташувався там так само – гіпотенузою. Спершу мені і справді здавалося, ніби там трохи краще. Але мало-помалу я набув упевнености, що це не так. Сіявся дрібненький дощик, і я скинув капелюха, щоб він змочив мій зморшкуватий і порепаний череп, що горів аж палав. Але я зняв його ще й тому, що він муляв мені потилицю, бо ж я спирався об стіну. Отже, я мав дві слушні причини скинути капелюха, і тих причин було не забагато, бо, думаю, єдина причина ніколи б не спонукала мене вирішити. Я відкинув капелюха недбалим, великодушним жестом, і він повернувся до мене, прив'язаний шнурком чи мотузочкою, і, смикнувшись кілька разів, знерухомів, притулившись до мого боку. Я взявся нарешті міркувати, тобто слухати набагато пильніше. Дуже мало шансів, що мене тут знайдуть, я матиму спокій так довго, як зможу його терпіти. І цей простір, відколи я надумав улаштуватися в ньому, перетворити у свій барліг і притулок, простір миттєвости. Я дістав з кишені ножик на овочі й заходився розрізати собі вени на зап'ястку. Але біль швидко переміг мене. Спершу я зойкнув, потім замовк, склав ніж і поклав до кишені. Але моє розчарування було невелике, власне, іншого результату я й не сподівався. Так-то. Мене завжди засмучувало вдаватись до рецидивів, але кажуть, ніби життя складається з рецидивів, тож і смерть має бути якимсь рецидивом, я б нітрохи не здивувався. Чи сказав я, що вітер ущух? Дрібненький дощик, що сіється, певною мірою заперечує всяке уявлення про вітер. Я мав величезні коліна, я побачив їх, підвівшись на мить. Мої обидві ноги були прямі й тверді, мов правосуддя, і все-таки вряди-годи я таки підводився. А чого б ви хотіли? Отак інколи я нагадуватиму про своє реальне існування, що про нього моя розповідь може дати тільки дуже слабеньке уявлення. Але тільки інколи, щоб можна було сказати собі в разі потреби: «Невже такий стан – це ще й досі життя?» Або ж: «Та це особистий щоденник, скоро й кінець». А що в мене великі коліна і що інколи я підводжуся, то ми попервах ще не бачимо, яке це може мати значення. Тим з більшою охотою надавав цьому значення я. Вийшовши нарешті з того глухого кута, де, напівстоячи, напівлежачи, я збирався, мабуть, трохи поспати, бо якраз настала моя пора для сну, я попрямував, запам'ятайте добре, в бік сонця – за браком кращих варіантів, бо вітер ущух. Чи, радше, в напрямі найяснішої ділянки неба, вкритого величезною хмарою аж до обріїв. Саме з тієї хмари сіявся вже згаданий дощик. Бачите, як усе пов'язане. А от вирішити, яка ділянка неба найясніша, було не так просто. Адже на перший погляд усе небо видавалось однаково темним. Але, напружившись, бо в житті я інколи таки напружуюсь, я дійшов певного результату, тобто вирішив щось у зв'язку з цим питанням. І то так успішно, що міг знову піти своїм шляхом, приказуючи: «Я йду до сонця, тобто в принципі на схід, або на південний схід, бо я вже не в Лус, а знов у лоні наперед визначеної гармонії, що створювала таку солодку музику, що була тією солодкою музикою – для того, хто вміє слухати. Сновигали люди, і їхня хода дедалі частіше була роздратована і кваплива, хто заховавшись під парасольку, а хто під захистом, мабуть, не таким ефективним, непромокального плаща. Бачив я й тих, хто ховався під деревами та під склепіннями арок. Серед тих, хто, бувши сміливішим або не таким розніженим, сновигав вулицями, і серед тих, хто зупинився, щоб менше намокнути, було чимало й тих, хто казав собі: «Я вчинив би краще, вчинивши, як вони», розуміючи під «ними» категорію, до якої самі вони не належали, принаймні я так думаю. Так само мало бути й багато тих, хто вітав себе зі своєю розважливістю, водночас обурюючись негодою, яка спонукала їх до тієї розважливости. Побачивши ще не старого діда, що, самотній, хапав дрижаки під невеличким дашком, я раптом згадав про проект, задуманий у день зустрічі з Лус та її собакою, та зустріч якраз і перешкодила реалізувати його. Тож я мав намір стати поряд із тим старим, прибравши, як я сподівався, подоби людини, що каже собі: «Ось де кмітливий чоловік, і я вчиню, як він». Та, перше ніж я мав час озватися до нього, чого я прагнув природно, а отже, аж ніяк не безпосередньо, він вийшов під дощ і подався геть. Адже йшлося про слова, здатні своїм змістом якщо не образити, то принаймні здивувати. Ось чому важливо вимовити їх вчасно й ретельно дібраним тоном. Я прошу вибачення за ці подробиці, але невдовзі ми підемо швидше, набагато швидше. Не зарікаючись наперед від рецидиву несміливих і сморідних словесних пасажів. А вони вже породять величні, розмальовані огидою фрески. Щоб охарактеризувати людину, потрібна штукатурка. Отже, тепер уже я самотній під дашком. Я не чекав, що хтось прийде і стане поряд зі мною, а проте не відкидав такої можливости.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66