Була зима, мала бути зима, і не тільки багато дерев стояли без листя, а й листя стало чорним і драглистим, і мої милиці грузнули в ньому інколи аж до розгалуження. Дивовижна річ, я вже не мерз, як давніше. Мабуть, була лише осінь. Але я завжди був малочутливий до змін температури. А сутінки, хоч інколи мені здавалося, ніби вони вже не сині, однаково були густі, як і давніше. Зрештою це спонукало мене сказати собі: «Вони не такі сині, бо тепер менше зелені, але не менш густі через свинцеве зимове небо». Крім того, через щось на чорному гіллі, з якого немов спадала чорнота, щось на кшталт цього. Купи опалого чорного, немов багнистого листу значно уповільнювали моє пересування. Але я б і без них зрікся пересування стоячи, властивого людям. Я ще пам'ятаю той день, коли, лігши, всупереч правилу, на живіт відпочити, я раптом скрикнув, ляснувши себе рукою по чолі: «Слухай, але ж є плазування, я про це ще не думав!» Але як плазувати, коли зважити на стан моїх ніг і тулубу? Й моєї голови? Але, перше ніж розповідати далі, скажу одне слово про лісові звуки. Я марно дослухався, я не чув нічогісінько. А потім, напруживши волю та уяву, вряди-годи чув далеке бамкання ґонґа. Ріг у лісі – це добре, такого сподіваються. То мисливець. Але ґонґ! Зрештою, навіть тамтам не приголомшив би мене. Але ґонґ! Яке розчарування – прагнути принаймні скористатися відомими лісовими звуками й почути тільки, як долинають вряди-годи удари ґонґа. Якусь мить я ще сподівався, що це лише моє серце, яке й досі б'ється. Але тільки мить. Бо моє серце вже не калатає, радше у сфері гідравліки слід пошукати шум, створюваний тією старою помпою. Дослухався я й до листків, перед тим, як вони впадуть, але марно. Вони мовчали, нерухомі й тверді, немов з латуні, б'юсь об заклад, що я вже згадував про це. Оце й усе про лісові звуки. Інколи я натискав на свій клаксон крізь тканину кишені. Він видавав дедалі глухіший звук. Я зняв його зі свого велосипеда. Коли? Не знаю. А тепер закінчуймо. Лігши на живіт, послуговуючись милицями як гачками, я запускав їх перед собою в підлісок, а коли відчував, що вони добре зачепилися, підтягувався вперед, напруживши кисті, на щастя, досить сильні, незважаючи на мою неміч, хоч і були роздуті й покручені, страждаючи, мабуть, на деформаційний артрит. Ось у кількох словах, як я пересувався. Цей спосіб пересування має над іншими, – я говорю про ті, які я випробував, – ту перевагу, що, коли хочеш відпочити, ти зупиняєшся й відпочиваєш, не вдаючись ні до яких інших дій. Адже стоячи не відпочинеш, сидячи теж. Є люди, які пересуваються сидячи й навіть навколішки, соваючись праворуч, ліворуч, вперед, назад із допомогою гачків. Натомість під час плазування зупинитися – це одразу відпочивати, й навіть сам цей рух є своєрідним відпочинком у порівнянні з іншими способами пересування, я говорю про ті, які так утомлювали мене. Саме отак я й посувався в лісі, повільно, але з певною регулярністю, й робив свої п'ятнадцять кроків за день, власне, й не обтяжуючи себе. Я посувався навіть на спині, сліпо опускаючи милиці в кущі десь позаду, в напівзаплющені очі чорного гіллястого неба. Я йшов до матері. Інколи я промовляв: «Мамо!» – безперечно, щоб збадьорити себе. Я щоразу губив свого капелюха, шнурок давно вже порвався, й губив аж до миті, коли спересердя насунув його на голову з такою силою, що потім уже не міг скинути. Якби я мав знайомих дам і зустрівся з ними, я б не мав змоги привітати їх як годиться. Але в моїй голові, що працювала й далі, хоч і як повільно, завжди була присутня думка про необхідність повертати, повертати неперервно, тож після кожних трьох-чотирьох рухів я змінював курс, унаслідок чого рухався якщо не по колу, то принаймні по великому многокутнику, адже робиш що можеш, і я й далі сподівався, що рухаюся просто вперед, незважаючи ні на що, просто вперед, удень і вночі, до матері. І справді настав день, коли ліс зупинився і я побачив світло рівнини, точнісінько так, як я й передбачав. Але побачив його не здалеку, як я сподівався, тремке поміж невблаганними стовбурами, а одразу, я розплющив очі й відзначив, що прибув. Це можна пояснити, безперечно, фактом, що вже досить тривалий час я не розплющував очі, хіба що у виняткових ситуаціях. І навіть оті невеличкі зміни напряму я здійснював навгадь, у пітьмі. Ліс закінчувався канавою, не знаю, з якої причини, і тепер я збагнув, що саме в ту канаву я й прибув. Безперечно, падаючи туди, я й розплющив очі, бо інакше чого б я їх розплющував? Я дививсь на рівнину, що тягнулася переді мною до самого обрію. Гадаю, моє око, звикнувши до світла, бачило ген удалині силуети веж і дзвіниць якогось міста, і ніщо, звичайно, не давало мені підстав припускати, що це моє місто, хоч як добре я був би поінформований. Рівнина, щоправда, видавалась мені знайомою, але в моєму краї всі рівнини схожі між собою, тож, коли знаєш одну, це однаково, що знати їх усі. А втім, моє це місто чи ні, чи десь тут під легкими клубами диму дихає моя мати, а чи затруює атмосферу за сто миль звідси – це все питання напрочуд пусті для чоловіка в моїй ситуації, дарма що тут є безперечний інтерес, належний до сфери чистого пізнання. Адже як мені рухатись крізь ці безмежні трави, де мої милиці марно намацуватимуть опору? Хіба котитися. А потім? Чи дадуть мені трави змогу докотитися аж до материного дому? На щастя, в цій тяжкій скруті, яку я невиразно передбачав, хоч і не усвідомлював усієї її гіркоти, я почув, як кажу собі, що не треба нарікати, що вже біжать мені на допомогу. Буквально. Про ті слова я можу сказати, що вони звучали так гучно й виразно для моїх вух і мого розуму, що «досить дякую» хлопчика, якому я подав кульку, я навряд чи перебільшував. Не журися, Молою, вони вже йдуть. Зрештою, слід, безперечно, все побачити, й допомогу теж, щоб мати повну картину ресурсів їхньої планети. Я скотився аж на дно канави. Була, мабуть, весна, весняний ранок. Здається, я чув якихось птахів, можливо, жайворонків. Я давно вже не чув їх. Як це так, що я не чув їх у лісі? І не бачив? Тоді це не видавалося мені дивним. А потім я таки здивувався. А чи чув я їх на березі моря? Чайок? Я не міг пригадати. Я пригадував хрипи. Мені спали на гадку два подорожні. Один з них мав довбню. Я забув їх. Я знову побачив вівці. Нарешті я кажу про це тепер. Я не нарікав, мені пригадалися й інші сцени мого життя. Мені здавалося, ніби йде дощ, світить сонце, по черзі. Справжня весна. Я відчув бажання повернутися до лісу. Ні, не справжнє бажання. Молой міг лишатися там, де він був.
Частина друга
Північ. Дощ періщить у шибки. Я спокійний. Усе спить. Проте підводжуся і йду до свого кабінету. Мені не спиться. Лампа освітлює мене яскравим і лагідним світлом. Я підреґулював її. Тепер її вистачить аж до ранку. Я чую, як ухає сич. Який страшний бойовий поклик.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66