Я б залюбки довго-довго дивився йому вслід. Я б хотів стояти серед пустелі, опівдні, і стежити за ним очима, аж поки він стане цяткою на обрії. Я стояв надворі ще досить довго. Вряди-годи нашорошував вуха. Але мій син не йшов. Мені стало холодно, і я зайшов у халабуду, ліг і накрився синовим плащем. Та відчувши, що мене долає сон, знову вийшов і розпалив велике багаття, щоб син бачив, куди йому йти. Коли вогонь розгорівся, сказав собі: «Ну, тепер я зігріюся!» І я грівся, підставляючи до вогню долоні, а потім потираючи собі руки, знову простягав руки, повертався плечима, піднімав поли курточки і крутився, немов на рожні. Кінець кінцем, знемігшись від тепла і втоми, ліг на землю коло вогню й заснув, кажучи собі: «Може, якась іскра підпалить мій одяг і я прокинусь, мов живий смолоскип». Водночас казав собі й багато інших речей, що належали до різних логічних сукупностей і не мали між собою очевидного зв'язку. Коли я прокинувся, вже знову був день, а вогонь погас. Але головешки були ще гарячі. З моїм коліном не стало краще, але й не стало гірше. Тобто, можливо, таки стало трохи гірше, але я не відчував цього погіршення, бо дедалі жалюгідніше звикав до того, що воно хворе. Але не думаю. Бо, прислухаючись до коліна, а потім випробовуючи його, я не вірив у те звикання і спробував абстрагуватися від нього. Здається, немов хтось інший, утаємничений у мої приватні відчуття, проголосив: «Ніяких змін, Моране, ніяких змін». Таке могло б видатися неможливим. Я пішов у гай вирізати собі палицю. Але, знайшовши нарешті підходящу гілку, згадав, що не маю ножа. Я повернувся до халабуди, сподіваючись знайти там ніж серед речей, які син виклав на землю й не встиг підібрати. Ножа не було. Натомість я побачив парасольку і сказав собі: «Навіщо вирізати палицю, якщо є парасолька?» Я спробував ходити, спираючись на парасольку. Завдяки парасольці я не посувався ані швидше, ані з меншими муками, але принаймні не так швидко втомлювався. Замість зупинятися що десять кроків для відпочинку, я легко ступав п'ятнадцять кроків, перше ніж був змушений зупинитися. Під час відпочинку парасолька й далі служила мені. Адже, спираючись на неї, я помітив, що тяжкість у нозі, спричинена, мабуть, порушенням кровообігу, зникала набагато швидше, ніж коли я стояв завдяки підтримці тільки м'язів і дерева життя. Отак споряджений, я вже не задовольнявся тим, що крутився навколо халабуди, як учора, а ходив по радіусу в усіх напрямах. Я навіть дійшов до невеличкого пагорба, звідки набагато краще виднів увесь простір, де рано чи пізно міг з'явитися син. Інколи я навіть бачив його у своїй уяві, як він зігнувся над кермом або стоїть на педалях, під'їжджає дедалі ближче, я чув, як він сапає, бачив, як на його обличчі пломеніє радість повернення. Водночас я наглядав за халабудою, що незвичайно вабила мене, тож з'єднати сусідні радіуси, по яких я ходив від халабуди, в тому місці, де вони найдалі розбігалися, виявилось для мене, дарма що це було б зручно, неможливою річчю. Щоразу я був змушений іти по тій самій дорозі в протилежному напрямі, аж поки доходив до халабуди й пересвідчувався, що все гаразд, а потім обирав інший радіус. Більшу частину другого дня я й присвятив цим марним відходам і приходам, сторожуванню та грі уяви, та аж ніяк не цілісінький день. Уряди-годи я лягав у халабуді, що стала мені домом, щоб спокійно поміркувати про деякі питання, надто про запаси харчів, які швидко закінчувались, тож, коли я поїв о п'ятій годині, лишилося тільки дві бляшанки сардин, жменька печива й кілька яблук. Крім того, намагався пригадати, що я маю робити з Молоєм, коли знайду його. До того ж зосереджувався на собі, намагаючись з'ясувати, що віднедавна змінилося в мені. Й те, що я бачив, скидалося на розкришування, шалене руйнування всього, що завжди захищало мене від того, чим я завжди був приречений бути. Або ж я брав участь у якомусь своєрідному дедалі швидшому бурінні, добираючись до вже не знаю якого дня і якого обличчя, знайомих і покинутих. Як описати відчуття, коли похмуре й масивне, скреготливе й кам'янисте раптом стає рідиною? Я бачив тоді невеличку кульку, що крізь тихі води повільно піднімається з глибин, спершу суцільну та однотонну, тільки трохи світлішу за вир, що супроводить її, а згодом мало-помалу перетворювану в обличчя з дірами очей, рота та іншими стиґматами, проте годі було дізнатися, чоловіче то обличчя чи жіноче, молоде чи старе і чи його спокій не є тільки враженням, яке створює вода, відокремлюючи його від світла. Слід сказати, що я лише неуважно придивлявся до тих жалюгідних постатей, якими, безперечно, намагалося задовольнитися моє відчуття краху. І те, що я вже не зосереджувався на них, ще раз свідчило, як я змінився і як збайдужів до того, щоб належати собі. Якби я був наполегливий, я б, напевне, робив відкриття за відкриттям, придивляючись сам до себе. Але мені вистачало пролити бодай трохи світла, – з допомогою якоїсь постаті чи думки, – на те все, тобто похмуре збудження, яке опанувало мене, щоб я миттю звертався до якогось іншого клопоту. А трохи згодом усе починалося спочатку. Й серед тієї веремії я насилу впізнавав себе. Адже не таку я мав вдачу, тобто звичай, щоб одночасно провадити всі свої розрахунки, я поділяв їх, а потім по черзі доводив до максимуму. І навіть від інструкцій, яких мені бракувало з приводу Молоя, я, відчуваючи, як вони ворушаться десь у глибинах пам'яті, миттю відвертався, йдучи до інших незнаних речей. Я, що п'ятнадцять днів тому з радістю рахував би, скільки часу я можу прожити з харчами, які лишилися, розглянувши, напевне, й питання про вітаміни та калорії, і визначив би у своїй голові низку меню, які асимптотично наближаються до харчового нуля, обмежився того дня пасивною констатацією, що невдовзі я помру з голоду, якщо не зможу поновити своїх запасів. Отак минув і той другий день. Але, перше ніж перейти до наступного, треба згадати про ще один інцидент.
Я розпалив багаття й дививсь, як розгорається вогонь, і раптом почув, що мене гукають. Голос, уже такий близький, що я аж підскочив, був чоловічий. Але, підскочивши, я опанував себе й далі клопотався коло вогнища, немов і не чув нічого, ворушачи його гілкою, яку я недавно й зламав для цього і з якої самими нігтями поздирав листя та гілочки й навіть частину кори. Я завжди полюбляв обдирати з гілля кору, оголюючи гарненьку ясну і гладеньку деревину. Проте якісь неясні почуття любови та жалощів до дерева найчастіше перешкоджали мені в такій роботі. До дерев, з якими я так інтимно знайомився, належала навіть драцена з острова Тенерифе, що, проживши п'ять тисяч років, загинула, вражена блискавкою. То був приклад довговічности. Отож у моїх руках була груба, біла, повна соків гілляка, що не загоралася, коли я тицяв її у вогонь.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66