Або що Молой, адже це його край, прийде аж до мене, бо ж я не можу йти до нього, і що він стане моїм приятелем, батьком, допоможе мені зробити те, що я мав зробити, щоб Юді не сердився на мене й не карав мене! Атож, я дозволяв їм зростати й нагромаджуватись у собі, виблискувати і прикрашатися тисячами чарівливих деталей, а потім вимітав їх, щосили махнувши з пересичення віником, звільнявся від них і з задоволенням придивлявся до порожнечі, яку вони занечистили. А ввечері я звертав очі до сяйва Балі, придивлявсь, як вогні горять дедалі яскравіше, потім гаснуть майже всі одночасно, брудні миготливі вогники переляканих людей. І я казав собі: «Ти ба, це б і я міг бути там, якби зі мною не трапилося цього нещастя! А як мені хотілося побачити ближче того Обідиля, що про нього я ще не казав нічого, навіть не бачив його ніколи, ні зблизька, ні здалеку, і він не існував би, якби я не мав про нього дуже скромної інформації. На думку про санкції, яких міг би вжити проти мене Юді, я гомерично реготав, проте не чулося ані найменшого звуку, а моє обличчя не виражало нічого, крім смутку і спокою. Але все моє тіло здригалося від нього, аж до ніг, тож я був змушений спиратися на дерево чи на кущ, якщо сміх находив на мене, коли я стояв, парасольки не вистачало, щоб тримати мене в рівновазі. Дивний сміх, якщо то був сміх, а коли добре поміркувати, я називаю його так, мабуть, лише через лінощі або невігластво. Щодо мене, я мушу признатися, що вже зовсім не думав про свого вірного й приємного супутника. Інколи мені здавалося, ніби я вже недалеко від нього, ніби я наближаюся до нього, як піщаний берег до хвилі, що піднімається й біліє; порівняння, змушений визнати, мало підхоже для моєї ситуації, бо я був радше лайном, що чекає, поки спустять воду. Зазначу тут, що одного разу, коли я був удома, мені защеміло серце, коли якась мушка, літаючи низько понад попільничкою, підняла крильцями хмариночку попелу. Я ставав дедалі кволіший і задоволеніший. Уже багато днів я нічого не їв. Я міг би знайти, напевне, ожину і гриби, проте вони не цікавили мене. Я цілий день лежав у халабуді, неясно шкодуючи за синовим плащем, а ввечері виходив відчути радість перед вогнями Балі. Страждаючи всякчас від корчів у шлунку і надимання живота, я почувався напрочуд задоволеним, задоволеним собою, майже піднесеним, зачарованим своєю особистістю. Й казав собі: «Невдовзі я знепритомнію остаточно, це тільки питання часу». Але прихід Ґабера поклав край таким забавкам.
Був вечір. Я ходив навколо халабуди задля розваги і щоб краще відчути свою кволість. Ґабер прийшов, мабуть, давненько. Він сів на пеньок і задрімав.
– Привіт, Моране, – озвався він.
– Ви впізнали мене? – здивувався я. Ґабер підступив ближче й розгорнув блокнот, послинив палець, погортав сторінки, знайшов потрібну, підніс її до очей і водночас нахилився до неї.
– Нічого не бачу, – поскаржився Ґабер. Він був одягнений, як і минулого разу. Тож я був завинив, кривлячись, що він отак вирядився. Хіба, може, сьогодні теж неділя? Але хіба не завжди я бачив його одягненим отак? – У вас є сірники? – запитав Ґабер. Я ще не чув у нього такого далекого голосу. – Або ліхтарик? – З виразу мого обличчя він зрозумів, що я не маю нічого, що світилося б. Ґабер дістав зі своєї кишені невеличкого ліхтарика, посвітив на сторінку і став читати: – «Жак Моран повернеться додому, припинивши всі справи». Погасив ліхтарик, згорнув блокнот, лишивши всередині палець і подивився на мене.
– Я не годен ходити, – сказав я.
– Що? – перепитав він.
– Я хворий, я не можу ворушитися.
– Не розумію жодного слова з того, що ви кажете, – промовив Ґабер. Я закричав, що не можу рухатися, що я хворий, що мене треба транспортувати, що мій син покинув мене і що з мене вже досить. Ґабер важким поглядом зміряв мене від голови до п'ят. Я кілька разів спирався на парасольку, щоб показати йому, що не можу ходити. Ґабер знову розгорнув блокнот, присвітив собі, довго придивлявся до сторінки і проказав: – Моран повернеться додому, припинивши всі справи. – Згорнув блокнот, поклав його до кишені, сховав ліхтарика, підвівся, погладив собі груди і сказав, що помирає від спраги. Жодного слова про моє обличчя. А я ж не голився, відколи мій син привів велосипед із Голя, не зачісувався, не мився, не кажучи вже про всілякі злигодні й великі внутрішні метаморфози.
– Ви хоч упізнали мене? – крикнув я.
– Чи впізнав я вас? – перепитав Ґабер. Він замислився. Я знав, що він робить: шукає фразу, яка вдарить найдошкульніше. – Клятий Моран! – вимовив він. Я був такий кволий, що аж хитався. Я б помер, упавши йому в ноги, якби він сказав мені: «Ой, друже Моране, нітрохи не змінився!». Пітьма навколо ставала щораз глибша. Я запитував себе, чи це справді Ґабер.
– Він сердиться? – запитав я.
– Одну качку двічі не з'їсте, – відповів Ґабер.
– Я питаю, чи він сердиться! – крикнув я.
– Сердиться, – відповів Ґабер, – тож начувайтеся, зранку до вечора руки потирає, я чую з передпокою.
– Це нічого не означає, – зауважив я.
– Він сміється на самоті, – додав Ґабер.
– Він безперечно сердиться на мене, – погодився я.
– Знаєте, що він сказав мені одного разу? – запитав Ґабер.
– А він змінився?
– Що? – недочув Ґабер.
– Він змінився? – вигукнув я.
– Змінився, – відповів Ґабер. – Але ні, не змінився, чого б він мав мінятися, він, як і всі, постарів, оце й усе.
– Дивний у вас голос цього вечора, – мовив я, але, здається, він не почув мене.
– Гаразд, – підсумував Ґабер, – знову зверху вниз погладивши собі груди, – я йду, бо, бачу, ви нічим не почастуєте мене. – І пішов, навіть не попрощавшись. Але я наздогнав його, попри огиду, яку він навівав мені, попри мою кволість і мою хвору ногу, і схопив його за рукав.
– Що він сказав вам? – запитав я. Ґабер зупинився.
– Моране, – заговорив він, – ви починаєте по-справжньому набридати мені.
– Благаю вас, – просив я, – скажіть, що він сказав.
Ґабер штовхнув мене. Я впав. Він ненавмисне штовхнув мене так, щоб я впав, він просто не усвідомлював, у якому я стані, просто хотів відтрутити мене. Я навіть не пробував підвестися. Я аж заревів. Ґабер підійшов і нахилився наді мною. Він мав великі бурі вуса на ґальський манер. Я побачив, як вони заворушились, розкрилися вуста, і майже одразу почув, немов він бурмотів слова співчуття. Ґабер аж ніяк не був брутальним, я знав його.
– Ґабере, – заговорив я, – я ж не вимагаю від вас дуже багато. – Я добре пам'ятаю ту сцену. Він хотів допомогти мені підвестися. Я відштовхнув його. Мені було добре й там, де я лежав. – Що він сказав вам? – знову запитав я.
– Не розумію, про що ви говорите, – відповів Ґабер.
– Щойно ви говорили, що він сказав вам щось, – пояснив я, – а потім я урвав вас.
– Урвав? – здивувався Ґабер.
– «Знаєте, що він сказав мені одного разу», – ось ваші власні слова.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66
Був вечір. Я ходив навколо халабуди задля розваги і щоб краще відчути свою кволість. Ґабер прийшов, мабуть, давненько. Він сів на пеньок і задрімав.
– Привіт, Моране, – озвався він.
– Ви впізнали мене? – здивувався я. Ґабер підступив ближче й розгорнув блокнот, послинив палець, погортав сторінки, знайшов потрібну, підніс її до очей і водночас нахилився до неї.
– Нічого не бачу, – поскаржився Ґабер. Він був одягнений, як і минулого разу. Тож я був завинив, кривлячись, що він отак вирядився. Хіба, може, сьогодні теж неділя? Але хіба не завжди я бачив його одягненим отак? – У вас є сірники? – запитав Ґабер. Я ще не чув у нього такого далекого голосу. – Або ліхтарик? – З виразу мого обличчя він зрозумів, що я не маю нічого, що світилося б. Ґабер дістав зі своєї кишені невеличкого ліхтарика, посвітив на сторінку і став читати: – «Жак Моран повернеться додому, припинивши всі справи». Погасив ліхтарик, згорнув блокнот, лишивши всередині палець і подивився на мене.
– Я не годен ходити, – сказав я.
– Що? – перепитав він.
– Я хворий, я не можу ворушитися.
– Не розумію жодного слова з того, що ви кажете, – промовив Ґабер. Я закричав, що не можу рухатися, що я хворий, що мене треба транспортувати, що мій син покинув мене і що з мене вже досить. Ґабер важким поглядом зміряв мене від голови до п'ят. Я кілька разів спирався на парасольку, щоб показати йому, що не можу ходити. Ґабер знову розгорнув блокнот, присвітив собі, довго придивлявся до сторінки і проказав: – Моран повернеться додому, припинивши всі справи. – Згорнув блокнот, поклав його до кишені, сховав ліхтарика, підвівся, погладив собі груди і сказав, що помирає від спраги. Жодного слова про моє обличчя. А я ж не голився, відколи мій син привів велосипед із Голя, не зачісувався, не мився, не кажучи вже про всілякі злигодні й великі внутрішні метаморфози.
– Ви хоч упізнали мене? – крикнув я.
– Чи впізнав я вас? – перепитав Ґабер. Він замислився. Я знав, що він робить: шукає фразу, яка вдарить найдошкульніше. – Клятий Моран! – вимовив він. Я був такий кволий, що аж хитався. Я б помер, упавши йому в ноги, якби він сказав мені: «Ой, друже Моране, нітрохи не змінився!». Пітьма навколо ставала щораз глибша. Я запитував себе, чи це справді Ґабер.
– Він сердиться? – запитав я.
– Одну качку двічі не з'їсте, – відповів Ґабер.
– Я питаю, чи він сердиться! – крикнув я.
– Сердиться, – відповів Ґабер, – тож начувайтеся, зранку до вечора руки потирає, я чую з передпокою.
– Це нічого не означає, – зауважив я.
– Він сміється на самоті, – додав Ґабер.
– Він безперечно сердиться на мене, – погодився я.
– Знаєте, що він сказав мені одного разу? – запитав Ґабер.
– А він змінився?
– Що? – недочув Ґабер.
– Він змінився? – вигукнув я.
– Змінився, – відповів Ґабер. – Але ні, не змінився, чого б він мав мінятися, він, як і всі, постарів, оце й усе.
– Дивний у вас голос цього вечора, – мовив я, але, здається, він не почув мене.
– Гаразд, – підсумував Ґабер, – знову зверху вниз погладивши собі груди, – я йду, бо, бачу, ви нічим не почастуєте мене. – І пішов, навіть не попрощавшись. Але я наздогнав його, попри огиду, яку він навівав мені, попри мою кволість і мою хвору ногу, і схопив його за рукав.
– Що він сказав вам? – запитав я. Ґабер зупинився.
– Моране, – заговорив він, – ви починаєте по-справжньому набридати мені.
– Благаю вас, – просив я, – скажіть, що він сказав.
Ґабер штовхнув мене. Я впав. Він ненавмисне штовхнув мене так, щоб я впав, він просто не усвідомлював, у якому я стані, просто хотів відтрутити мене. Я навіть не пробував підвестися. Я аж заревів. Ґабер підійшов і нахилився наді мною. Він мав великі бурі вуса на ґальський манер. Я побачив, як вони заворушились, розкрилися вуста, і майже одразу почув, немов він бурмотів слова співчуття. Ґабер аж ніяк не був брутальним, я знав його.
– Ґабере, – заговорив я, – я ж не вимагаю від вас дуже багато. – Я добре пам'ятаю ту сцену. Він хотів допомогти мені підвестися. Я відштовхнув його. Мені було добре й там, де я лежав. – Що він сказав вам? – знову запитав я.
– Не розумію, про що ви говорите, – відповів Ґабер.
– Щойно ви говорили, що він сказав вам щось, – пояснив я, – а потім я урвав вас.
– Урвав? – здивувався Ґабер.
– «Знаєте, що він сказав мені одного разу», – ось ваші власні слова.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66