Але сказаного, мабуть, було вже досить для нашої родинної розмови. Син вийшов з халабуди, а коли я вважав, що він відійшов уже досить далеко, я й собі насилу виліз назовні. Син заледве ступив двадцять кроків. Я прибрав невимушеного вигляду, недбало зіпершись плечима об стовбур, дуже зігнувши здорову ногу, що стояла попереду. Гукнув сина, й він обернувся, я помахав рукою. Якусь мить він дивився на мене, а потім повернувся плечима й пішов далі. Я гукнув його на ім'я, він знов обернувся.
– Ліхтар, – закричав я, – добрий ліхтар! – Син не зрозумів. Таж як він міг зрозуміти за двадцять к років, якщо й за крок нічого не розумів? Син почав іти до мене. Я зробив йому знак іти далі, раз по раз вигукуючи: – Іди! Іди! – Він зупинився й дивився на мене, схиливши голову набік, мов папуга, вочевидь цілковито розгублений. Я нерозважливо нахилився, щоб підібрати якийсь камінь або уламок гілки, одне слово, що-небудь, що можна кинути, і мало не впав. Я відламав угорі над головою живу гілку й люто жбурнув її в його напрямі. Син розвернувся й побіг. І справді траплялися миті, коли я нітрохи не розумів його. Таж він повинен був знати, що я не докину до нього, навіть якби мав добрий камінь, а проте взяв ноги на плечі й дав драла. Можливо, боявся, що я побіжу за ним. Адже, гадаю, в моїй манері бігти і справді є щось страхітливе: голова закинута назад, зуби зціплені, лікті максимально зігнуті, а коліна мало не б'ють мені по обличчю. Завдяки такій манері бігти я часто наздоганяв навіть тих, хто був прудкіший від мене. Люди зупинялися й чекали мене, щоб не бачити, як за ними й далі женеться таке несамовите страховисько. Ну, а щодо ліхтаря, то ми не мали в ньому потреби. Згодом, коли велосипед посяде своє місце в житті мого сина, в його житті невинних ігор та обов'язків, ліхтар буде необхідною річчю, світячи йому під час нічних прогулянок. Думаючи, безперечно, саме про це щасливе майбутнє, я й згадав про ліхтар і крикнув синові купити добрий ліхтар, щоб згодом його приїзди та від'їзди були освітлені й безпечні. Я міг би ще сказати йому звернути пильну увагу на дзвінок, трохи відкрутити ковпачок і уважно зазирнути всередину, пересвідчившись, що то добрий дзвоник і в доброму стані, перше ніж купувати його, і дзеленькнути кілька разів, щоб почути, як він звучить. Але згодом ми ще матимемо час перейматися такими речами. Тож, коли настане слушна мить, я з радістю допомагатиму синові поставити на його велосипед найкращі фари, і спереду, і ззаду, найкращий дзвоник і найкращі, які існують на світі, гальма.
День видався мені довгим. Мені бракувало сина! Я як міг знаходив собі роботу. Поїв кілька разів. Скористався тим, що я нарешті сам, не мавши іншого свідка, крім Бога, щоб мастурбувати. Моєму синові, напевне, свінула та сама ідея, й він зупинився де-небудь для мастурбації. Сподіваюся, вона дає йому більшу втіху, ніж мені. Кілька разів обійшов навколо халабуди, гадаючи, шо це піде на користь моєму коліну. Я ходив досить швидко, не відчуваючи великого болю, але швидко втомлювався. Після кільканадцяти кроків ногу обіймала велика втома, вона немов важчала, і я був змушений зупинятися. Але цей стан одразу минав, і я знову міг ходити. Випив трошки морфіну. Ставив собі деякі запитання. Чому я не сказав синові принести те, що могло б придатись для лікування? Чому приховав від нього, що я хворий? Чи був я зрештою задоволений тим, що сталося зі мною, тож, можливо, навіть не хотів лікуватися? Досить довго я милувався красою місцевости, довго розглядав дерева, поля, небо, птахів і уважно слухав звуки, які долинали і здалеку, і зблизька. Якусь мить я, здається, сприймав тишу, про яку вже начебто згадував. Лігши в халабуді, думав про завдання, яке я виконував. Спробував знову пригадати, що я повинен робити з Молоєм, коли знайду його. Ходив аж до ручаю. Ліг на траву й дивився у воду, а потім умив обличчя та руки. Почекав, поки відновиться моє зображення, дививсь, як воно тремтить і починає дедалі більше бути схожим на мене. Вряди-годи краплина води, спадаючи з мого обличчя, знову брижила відображення. Вдень я не бачив нікого. Але ввечері почув чиїсь кроки, що кружляли навколо халабуди. Я не ворушився. Кроки подаленіли. Але трохи згодом, вийшовши не знати навіщо, за кілька кроків від себе я побачив чоловіка, що стояв нерухомо. Він стояв плечима до мене. Був у заважкому, як для літа, плащі і спирався на таку грубу палицю, значно товщу внизу, ніж угорі, що вона скидалася на довбню. Чоловік обернувся, і ми довго мовчки приглядались одне до одного. Тобто я прямо дивився на нього, як і завжди, щоб створити враження, ніби я не боюся, тоді як він лиш інколи позирав на мене, а потім опускав очі, здається, не так з несміливости, як з метою спокійно поміркувати про побачене, перше ніж додавати до нього нові образи. В холодному погляді незнайомця відчувалася незвичайна сила. Його обличчя було бліде й гарне, я був задоволений ним. Я вже давав йому років п'ятдесят п'ять, як він скинув капелюха, потримавши якусь мить у руці, і знову вдягнув на голову. Ці рухи аж ніяк не були схожі на те, що можна було б назвати привітанням. Але я вважав за слушне вклонитися йому. Його капелюх був украй незвичайний, і формою, і барвою. Я не намагатимусь охарактеризувати його, він не належав до жодної зі знайомих мені категорій. Волосся, сивину якого аж ніяк не приховував бруд, було густе й буйне. Адже, поки він знову прим'яв волосся капелюхом, я встиг побачити, як воно повільно збільшує свій об'єм на голові. Обличчя було брудне й волохате, атож, він був блідий, гарний, брудний і волохатий. Він зробив дивний рух, немов курка, що розпускає пір'я, а потім повільно стає меншою, ніж була. Я вже думав, що він піде, не сказавши мені ані слова. Але раптом він попросив дати йому шматок хліба. Це принизливе прохання він супроводив вогненним поглядом. Він говорив з акцентом, немов іноземець або чоловік, що давно вже ні з ким не розмовляв. І справді, тільки-но побачивши його спину, я казав собі з полегкістю, що це іноземець.
– Може, хочете баночку сардин? – запитав я. Він просив у мене хліба, а я пропоную йому рибу. В цьому увесь мій характер.
– Хліба, – повторив він.
Я зайшов до халабуди і взяв шматок хліба, який лишив для сина, що, повернувшись, безперечно буде голодний. Я віддав йому хліб. Думав, що він одразу ковтне його. Проте він розламав його навпіл і поклав шматки в кишені плаща.
– Ви мені дозволите роздивитися вашу палицю? – запитав я і простяг руку. Чоловік не ворушився. Я взявся рукою за палицю, нижче від його руки. Відчував, як Його пальці повільно відпускають палицю. Тепер уже я її тримав. Палиця була напрочуд легка. Я знову вклав її йому в руку. Він востаннє поглянув на мене й пішов. Тим часом уже споночіло. Чоловік ішов швидкою й невпевненою ходою і не так спирався на палицю, як волочив її, часто змінюючи напрям руху.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66
– Ліхтар, – закричав я, – добрий ліхтар! – Син не зрозумів. Таж як він міг зрозуміти за двадцять к років, якщо й за крок нічого не розумів? Син почав іти до мене. Я зробив йому знак іти далі, раз по раз вигукуючи: – Іди! Іди! – Він зупинився й дивився на мене, схиливши голову набік, мов папуга, вочевидь цілковито розгублений. Я нерозважливо нахилився, щоб підібрати якийсь камінь або уламок гілки, одне слово, що-небудь, що можна кинути, і мало не впав. Я відламав угорі над головою живу гілку й люто жбурнув її в його напрямі. Син розвернувся й побіг. І справді траплялися миті, коли я нітрохи не розумів його. Таж він повинен був знати, що я не докину до нього, навіть якби мав добрий камінь, а проте взяв ноги на плечі й дав драла. Можливо, боявся, що я побіжу за ним. Адже, гадаю, в моїй манері бігти і справді є щось страхітливе: голова закинута назад, зуби зціплені, лікті максимально зігнуті, а коліна мало не б'ють мені по обличчю. Завдяки такій манері бігти я часто наздоганяв навіть тих, хто був прудкіший від мене. Люди зупинялися й чекали мене, щоб не бачити, як за ними й далі женеться таке несамовите страховисько. Ну, а щодо ліхтаря, то ми не мали в ньому потреби. Згодом, коли велосипед посяде своє місце в житті мого сина, в його житті невинних ігор та обов'язків, ліхтар буде необхідною річчю, світячи йому під час нічних прогулянок. Думаючи, безперечно, саме про це щасливе майбутнє, я й згадав про ліхтар і крикнув синові купити добрий ліхтар, щоб згодом його приїзди та від'їзди були освітлені й безпечні. Я міг би ще сказати йому звернути пильну увагу на дзвінок, трохи відкрутити ковпачок і уважно зазирнути всередину, пересвідчившись, що то добрий дзвоник і в доброму стані, перше ніж купувати його, і дзеленькнути кілька разів, щоб почути, як він звучить. Але згодом ми ще матимемо час перейматися такими речами. Тож, коли настане слушна мить, я з радістю допомагатиму синові поставити на його велосипед найкращі фари, і спереду, і ззаду, найкращий дзвоник і найкращі, які існують на світі, гальма.
День видався мені довгим. Мені бракувало сина! Я як міг знаходив собі роботу. Поїв кілька разів. Скористався тим, що я нарешті сам, не мавши іншого свідка, крім Бога, щоб мастурбувати. Моєму синові, напевне, свінула та сама ідея, й він зупинився де-небудь для мастурбації. Сподіваюся, вона дає йому більшу втіху, ніж мені. Кілька разів обійшов навколо халабуди, гадаючи, шо це піде на користь моєму коліну. Я ходив досить швидко, не відчуваючи великого болю, але швидко втомлювався. Після кільканадцяти кроків ногу обіймала велика втома, вона немов важчала, і я був змушений зупинятися. Але цей стан одразу минав, і я знову міг ходити. Випив трошки морфіну. Ставив собі деякі запитання. Чому я не сказав синові принести те, що могло б придатись для лікування? Чому приховав від нього, що я хворий? Чи був я зрештою задоволений тим, що сталося зі мною, тож, можливо, навіть не хотів лікуватися? Досить довго я милувався красою місцевости, довго розглядав дерева, поля, небо, птахів і уважно слухав звуки, які долинали і здалеку, і зблизька. Якусь мить я, здається, сприймав тишу, про яку вже начебто згадував. Лігши в халабуді, думав про завдання, яке я виконував. Спробував знову пригадати, що я повинен робити з Молоєм, коли знайду його. Ходив аж до ручаю. Ліг на траву й дивився у воду, а потім умив обличчя та руки. Почекав, поки відновиться моє зображення, дививсь, як воно тремтить і починає дедалі більше бути схожим на мене. Вряди-годи краплина води, спадаючи з мого обличчя, знову брижила відображення. Вдень я не бачив нікого. Але ввечері почув чиїсь кроки, що кружляли навколо халабуди. Я не ворушився. Кроки подаленіли. Але трохи згодом, вийшовши не знати навіщо, за кілька кроків від себе я побачив чоловіка, що стояв нерухомо. Він стояв плечима до мене. Був у заважкому, як для літа, плащі і спирався на таку грубу палицю, значно товщу внизу, ніж угорі, що вона скидалася на довбню. Чоловік обернувся, і ми довго мовчки приглядались одне до одного. Тобто я прямо дивився на нього, як і завжди, щоб створити враження, ніби я не боюся, тоді як він лиш інколи позирав на мене, а потім опускав очі, здається, не так з несміливости, як з метою спокійно поміркувати про побачене, перше ніж додавати до нього нові образи. В холодному погляді незнайомця відчувалася незвичайна сила. Його обличчя було бліде й гарне, я був задоволений ним. Я вже давав йому років п'ятдесят п'ять, як він скинув капелюха, потримавши якусь мить у руці, і знову вдягнув на голову. Ці рухи аж ніяк не були схожі на те, що можна було б назвати привітанням. Але я вважав за слушне вклонитися йому. Його капелюх був украй незвичайний, і формою, і барвою. Я не намагатимусь охарактеризувати його, він не належав до жодної зі знайомих мені категорій. Волосся, сивину якого аж ніяк не приховував бруд, було густе й буйне. Адже, поки він знову прим'яв волосся капелюхом, я встиг побачити, як воно повільно збільшує свій об'єм на голові. Обличчя було брудне й волохате, атож, він був блідий, гарний, брудний і волохатий. Він зробив дивний рух, немов курка, що розпускає пір'я, а потім повільно стає меншою, ніж була. Я вже думав, що він піде, не сказавши мені ані слова. Але раптом він попросив дати йому шматок хліба. Це принизливе прохання він супроводив вогненним поглядом. Він говорив з акцентом, немов іноземець або чоловік, що давно вже ні з ким не розмовляв. І справді, тільки-но побачивши його спину, я казав собі з полегкістю, що це іноземець.
– Може, хочете баночку сардин? – запитав я. Він просив у мене хліба, а я пропоную йому рибу. В цьому увесь мій характер.
– Хліба, – повторив він.
Я зайшов до халабуди і взяв шматок хліба, який лишив для сина, що, повернувшись, безперечно буде голодний. Я віддав йому хліб. Думав, що він одразу ковтне його. Проте він розламав його навпіл і поклав шматки в кишені плаща.
– Ви мені дозволите роздивитися вашу палицю? – запитав я і простяг руку. Чоловік не ворушився. Я взявся рукою за палицю, нижче від його руки. Відчував, як Його пальці повільно відпускають палицю. Тепер уже я її тримав. Палиця була напрочуд легка. Я знову вклав її йому в руку. Він востаннє поглянув на мене й пішов. Тим часом уже споночіло. Чоловік ішов швидкою й невпевненою ходою і не так спирався на палицю, як волочив її, часто змінюючи напрям руху.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66