Якби я мав колег, ситуація вочевидь була б інша. Адже між колегами розмовляють про те, про що решта суспільства мовчить. Але я не мав колеґ. Саме це, безперечно, й пояснює тяжку знесиленість, яку я відчував від самого початку цього завдання. Таж для зрілого чоловіка, який думає, ніби в нього ще все попереду, аж ніяк не дрібничка – бачити такий безсоромний театр. Тут справді було чим стривожитись.
Мені здавалося, ніби мати Молоя, або Молоза, трохи знайома мені. Але її образ був ще невиразніший, ніж образ її сина, якому один Господь знає, як далеко було до виразности. Зрештою, я мабуть, не знав нічого про матір Молоя, або Молоза, крім хіба того, що такому синові властиві певні риси його матері, збережені, немов клапті чепчика.
З тих двох імен – Молой і Молоз – друге видавалося мені, напевне, правильнішим. Але тільки трошки. Адже я чув, безперечно, десь у душі, де така кепська акустика, тільки перший склад, «Мол», дуже виразно, а за ним майже зразу йшов другий, млявий, ватяний склад, немов поглинутий попереднім, тож «ой» могло б бути і «оз», і «от», ба навіть «ок». Якщо я схилився до «оз», то, мабуть, тому, що моя душа полюбляла таке закінчення, тим часом як решта не зачіпали в ній жодної струни. Але від миті, коли Ґабер сказав «Молой», і то не раз, а багато разів, і то однаково виразно, я був змушений визнати, що і я повинен казати «Молой», а кажучи «Молоз», я коїтиму помилку. Відтоді, забувши про свої вподобання, я зобов'язав себе казати «Молой», як і Ґабер. Те, що може йтися про двох різних осіб, Молоза для мене і Молоя для розслідування, – таке навіть не спадало мені на гадку, а якби й спало, я прогнав би цю думку, як проганяють муху або шершня. Господи, як тяжко людині дійти згоди з самим собою! І це мені, бо ж я лестив собі, що я врівноважений, холодний, мов кристал, а водночас і вільний від облудної глибини.
Отже, я знав про Молоя, дарма що, власне, знав не дуже багато. Я стисло переловім ту дрібку, яку я знав про нього. Водночас я вкажу на найразючіші прогалини в моїх знаннях про Молоя.
Молой перебував в украй обмеженому просторі. Час йому теж був відміряний. Він спішив без угаву, немов з відчаю, до незвичайно близьких цілей. Він то як в'язень квапився вже не знаю до яких вузьких меж, а то як гнаний шукав притулку десь у центрі.
Він сапав. Йому досить було постати в мені, щоб я чув лише його важкий віддих.
Навіть серед голого поля він, здавалося, прокладав собі шлях. Він звинувачував себе в тому, що не рухається. А втім, ішов уперед, тільки дуже повільно. Він ішов перевальцем, немов ведмідь.
Він хитав головою, вимовляючи слова, які годі було розібрати.
Він був дебелий і грубий, ба навіть потворний. І чорний, дарма що не негр.
Він завжди був у дорозі. Я ніколи не бачив, щоб він спочивав. Інколи він зупинявся й кидав навколо люті погляди.
Саме отак він і навідував мене через досить великі інтервали. Я тоді увесь перетворювався в гуркіт, важкість, гнів, задуху, невпинне, несамовите й марне зусилля. Таж це цілком суперечить моїй вдачі. Ті зустрічі змінювали мене. Я майже з жалем дививсь, як він зникає, з криком, яким немов кричало все моє тіло.
А про те, куди він ішов від мене, я не мав ані найменшого уявлення.
Ніщо не свідчило про вік, який він міг мати. Дивлячись на його зовнішність, я казав собі, що він, мабуть, був таким завжди й буде таким до самого кінця, кінця тієї решти його життя, якої я не міг собі уявити. Бо, не розуміючи того, що могло довести його до такого стану, я й поготів не розумів, яким способом, полишений сам собі, він міг би покласти йому край. Природна смерть, не знаю чому, видавалася мені невірогідною. Для себе я давно вже вирішив, що помру природною смертю, але чи буде моя смерть водночас і його смертю для нього? Зі скромности я не вважав, ніби він обізнаний з цим. А втім, хіба існує неприродна смерть, хіба не кожна смерть добра, безперечно добра, як і так звана погана смерть? Але не виходьмо на манівці марних припущень.
Про обличчя Молоя я не знав нічого. Я вважав, що воно космате, шкарубке й постійно кривляється. Ніщо не давало мені підстав для такої думки.
Те, що такий чоловік, як я, загалом такий ретельний і спокійний, з таким терплячим ставленням до зовнішнього світу як до найменшого зла, витвір свого дому, саду й кількох злиденних надбань, вірний і вправний виконавець своєї огидної роботи, чоловік, що стримує свою думку в рамках розрахунків, бо страшенно боїться невизначености, чоловік, сфабрикований таким чином, бо ж я був штучним витвором, дозволив собі стати одержимим химерами, – це мало б видаватися мені хибним, навіть спонукало б виправити цю ситуацію, і то у моїх власних інтересах. Але цього і близько не було. Я вбачав у тому лише потребу самотньої людини, звісно, не дуже почесну потребу, але її треба задовольнити, якщо я прагну й далі бути самітником, і я задовольняв її з не більшим завзяттям, ніж доглядав своїх курей чи дбав про свою віру, зате не з меншою прозірливістю. А втім, це займало так мало місця в тій несказанній столярні, якою було моє існування, що збурювало її не більше, ніж сновиддя, й не менш швидко забувалося. Грати роль вогню перед вибухом – таке завжди видавалось мені розважливим. І якби я мав розповісти про своє життя, я б навіть не згадував про чиїсь присутності, а про присутність бідолашного Молоя – ще менше, ніж про будь-яку іншу. Адже були й інші, цікаві вже по-іншому.
Але воля віднаходить такі образи, тільки чинячи над ними насильство. Щось відбирає і щось додає. Молой, якого я підняв на поверхню тієї незабутньої серпневої неділі, безперечно не був точнісінько тим, що лежав на моїх мілинах, бо ще не настав його час. Але, якщо йдеться про найголовніші риси, я був спокійний, схожість зберігалася. Різниця могла б бути ще більшою, та я б однаково не нарікав на неї. Бо своє завдання я виконував ані задля Молоя, що на нього мені було начхати, ані задля мене, бо я зрікся себе, а тільки задля цікавості до роботи, яка, навіть якщо й мала потребу в нас, щоб бути виконаною, була за своєю сутністю анонімною й годувала та одягала б розум людей, навіть якби не було її жалюгідних виконавців. Проте, гадаю, ніхто не скаже, що я ставився до своєї роботи несерйозно. Радше промовлять із ніжністю: «Ой, те давнє товариство, в ньому згасла раса і скінчився рід».
Дві зауваги.
Молой, до якого я так обережно наближався, повинен був мати тільки дуже далеку схожість зі справжнім Молоєм, з яким я невдовзі мав зіткнутися, натрапити на нього в горах чи долинах.
Мабуть, я вже поєднував, навіть не усвідомлюючи, Молоя, отак відновленого у своїй уяві, з Молоєм, якого описав мені Ґабер.
Зрештою, було три, ні, чотири Молоя. Молой з моїх глибин, карикатура, яку я робив з нього, Молой Ґабера, і Молой, що в плоті та крові чекав мене де-небудь.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66