Поряд із ним хекав пес, що теж дивився на мене, але не так пильно, як його господар, бо інколи він припиняв дивитися на мене й нестямно кусав власну плоть, мабуть, там, де з нього брали данину кліщі. Може, пес вважав мене за чорного барана, що заплутався в ожині, й чекав наказу господаря, щоб витягти мене звідти? Не думаю. Я не тхну бараном, але б дуже хотів тхнути бараном або цапом. То були перші образи, які постали переді мною, коли я прокинувсь, я бачив їх досить виразно, і розумію їх, якщо вони не дуже складні. Потім у моїх очах і в голові почав накрапати дрібненький дощик, немов з лійки. Ось що важливо. Отже, я знав одразу, що то вівчар і його собака стоять переді мною, адше, наді мною, бо вони не зійшли з дороги. Й мекання отари, стривоженої тим, що її вже не підганяють, я теж чув виразно. Саме тієї миті ще й значення вимовлених слів було мені найясніше, тож я й запитав зі спокійною впевненістю:
– Куди ви ведете їх, на пасовиська чи на бойню? – Я, мабуть, цілковито втратив чуття напряму, наче той напрям мав щось спільного з даним запитанням. Бо, навіть якщо пастух ішов у бік міста, що могло завадити йому обминути місто або вийти з міста іншою брамою, щоб дістатися свіжих пасовиськ, а якщо вони відходять від міста, це тим паче нічого не означає: адже бойні є не тільки в містах, їх не бракує всюди, в селах теж, кожен різник має свою бойню і право забивати худобу відповідно до своїх потреб. Але вівчар чи то не зрозумів, чи то не хотів відповісти, бо пішов, не мовивши жодного слова, тобто без жодного слова, зверненого до мене, бо він заговорив до свого собаки, що уважно слухав його, нашорошивши вуха. Я став навколішки, ні, я цього не міг, я підвівся й дививсь, як даленіє невеличкий караван. Я чув, як вівчар свистить, бачив, як він клопочеться коло отари, що без нього, напевне, скочила б у канал. І це все крізь куряву, що полискувала, а невдовзі й крізь дощик, що кожного дня повертає мене до себе і приховує від мене все інше, приховує і мене від мене. Бекання стишується, може, барани заспокоїлись, а може, відійшли трохи далі, або ж я вже не чув так виразно, як щойно, і це дивувало мене, бо я завжди чув досить добре, хіба що трохи гірше вдосвіта, а якщо інколи я кілька годин поспіль не чув нічогісінько, то з причин, про які не знав нічогісінько, або ж тому, що подеколи все навколишнє ставало справді мовчазним, тоді як для праведників усі звуки – віту не мовкнуть ніколи. Тож отак почався цей другий день, хиба що то був третій або четвертий, і такий початок був поганий, бо думка, куди йдуть барани, надовго приголомшила мене, а серед них траплялись і ягнята, і я часто запитував себе, чи вони таки дійшли до пасовиська з отавою, а чи впали з розтрощеним черепом, шерхнувши худими кінцівками, спершу навколішки, а потім на вовняний бочок від удару молота. Від цих малих збентежених створінь ще й користь якась є. Господи, який селянський край, тут усюди чотириногі. Й це ще не кінець, є коні та кози, якщо згадати тільки їх, відчуваю, як вони чигають на мене, щоб стати мені поперек дороги. Я цього не потребую. Але я не втратив з поля зору мети своїх безпосередніх зусиль, тобто прагнення якомога швидше дістатися до матері, і, стоячи в кюветі, покликав собі на допомогу слушні причини, які я мав, щоб їхати до неї, не загаявшись ні на мить. Якби я був здатний бездумно виконувати різноманітні завдання, дізнаючись про те, що робив, тільки виконавши роботу, навіть тоді серед тих завдань не було б поїздки до матері. Бачите, мої ноги ніколи не вели мене до матері без наказу згори, щоб я поїхав до неї. Як погідно, як добре надворі, для будь-кого іншого, крім мене, така подорож була б щастям. Але чого я маю вітати себе з сонцем, і я й не вітав. Егеєць, спраглий від спеки та світла, я вбивав його, і воно вбивало себе на світанку – в мені. Бліді тіні дощових днів куди більше відповідали моїм уподобанням, ні, я висловився неточно, й поготів не моїй вдачі, я не мав ні вподобань, ні вдачі, я втратив їх бозна-коли. Тобто я, мабуть, маю на увазі, що бліді тіні й т. ін. краще приховують мене, хоча я через це не видаюся набагато приємнішим. Наслідувач мимоволі – ось хто такий Молой, бачений з певної позиції. А взимку я обгортався під плащем смужками газетного паперу й розгортався тільки тоді, коли земля прокидалася вже по-справжньому – у квітні. Літературний додаток до «Таймс» був напрочуд придатним для цієї мети: цупкий, позбавлений пор папір, готовий до всіх випробувань. Навіть коли я пердів, він не розривався. Розумієте, гази виходили з мого анусу з усякої й без ніякої причини, тож я змушений іноді згадувати про них, попри огиду, яку навівають мені ті згадки. Якогось дня я став рахувати. Перднув триста п'ятнадцять разів за дев'ятнадцять годин, тобто пересічно трохи більше ніж шістнадцять разів за годину. Зрештою, це не так уже й багато. Пердів чотири рази кожні чверть години. Це ніщо. Пердів менше ніж раз що чотири хвилини. Неймовірно. Що ж, я тільки малесенький пердун, мабуть, не слід було говорити про це. Дивна річ, як математика допомагає нам пізнати себе. А втім, це все питання про клімат було мені нецікаве, я пристосовувався до всяких обставин. Додам тільки те, що вранці в цьому краю часто світило сонце, десь до десятої години або до половини одинадцятої, а потім небо вкривалося хмарами й падав аж до вечора дощ. Тоді знову показувалось і заходило сонце, мокра земля вилискувала мить, а потім, позбавлена світла, гасла. А я вже знов у сідлі, з серцем, затруєним дрібкою тривоги, – тривоги хворого на рак, змушеного консультуватися в дантиста. Бо я не знав, чи іду я куди слід. Дуже рідко траплялося, щоб не всі шляхи вели мене куди слід. Та коли я їхав до матері, тільки один шлях вів мене, куди слід, – той, що пролягав до неї, або один з тих шляхів, які пролягали до неї, бо не всі шляхи добігали до матері. Я не знав, чи я на одному з тих шляхів, що ведуть до неї, і це втомлювало мене, як і всяке повернення до життя. Тож уявіть собі, яке я відчув полегшення, побачивши, як за сто кроків попереду постають знайомі бастіони. Проминувши їх, я опинився в незнайомому кварталі, але ж я так добре знав місто, в якому народився й від якого мені ніколи не щастило відійти далі, ніж на п'ятнадцять чи двадцять миль, так-бо воно вабило мене, навіть не знаю чому. Тож я вже мало не запитував себе, чи я справді доїхав до потрібного міста, міста, де я вперше побачив морок ночі і де й досі живе десь моя мати, чи не потрапив я, повернувши не там, де слід, до іншого, такого незнайомого мені міста, що я й назви його не знав. Бо я знав тільки своє рідне місто, ніколи ногою не ступивши до жодного іншого. Але тієї пори, коли я ще вмів читати, я уважно читав розповіді щасливіших за мене подорожніх, де йшлося про інші міста, незгірші від мого, ба навіть гарніші, хоча якоюсь іншою красою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66
– Куди ви ведете їх, на пасовиська чи на бойню? – Я, мабуть, цілковито втратив чуття напряму, наче той напрям мав щось спільного з даним запитанням. Бо, навіть якщо пастух ішов у бік міста, що могло завадити йому обминути місто або вийти з міста іншою брамою, щоб дістатися свіжих пасовиськ, а якщо вони відходять від міста, це тим паче нічого не означає: адже бойні є не тільки в містах, їх не бракує всюди, в селах теж, кожен різник має свою бойню і право забивати худобу відповідно до своїх потреб. Але вівчар чи то не зрозумів, чи то не хотів відповісти, бо пішов, не мовивши жодного слова, тобто без жодного слова, зверненого до мене, бо він заговорив до свого собаки, що уважно слухав його, нашорошивши вуха. Я став навколішки, ні, я цього не міг, я підвівся й дививсь, як даленіє невеличкий караван. Я чув, як вівчар свистить, бачив, як він клопочеться коло отари, що без нього, напевне, скочила б у канал. І це все крізь куряву, що полискувала, а невдовзі й крізь дощик, що кожного дня повертає мене до себе і приховує від мене все інше, приховує і мене від мене. Бекання стишується, може, барани заспокоїлись, а може, відійшли трохи далі, або ж я вже не чув так виразно, як щойно, і це дивувало мене, бо я завжди чув досить добре, хіба що трохи гірше вдосвіта, а якщо інколи я кілька годин поспіль не чув нічогісінько, то з причин, про які не знав нічогісінько, або ж тому, що подеколи все навколишнє ставало справді мовчазним, тоді як для праведників усі звуки – віту не мовкнуть ніколи. Тож отак почався цей другий день, хиба що то був третій або четвертий, і такий початок був поганий, бо думка, куди йдуть барани, надовго приголомшила мене, а серед них траплялись і ягнята, і я часто запитував себе, чи вони таки дійшли до пасовиська з отавою, а чи впали з розтрощеним черепом, шерхнувши худими кінцівками, спершу навколішки, а потім на вовняний бочок від удару молота. Від цих малих збентежених створінь ще й користь якась є. Господи, який селянський край, тут усюди чотириногі. Й це ще не кінець, є коні та кози, якщо згадати тільки їх, відчуваю, як вони чигають на мене, щоб стати мені поперек дороги. Я цього не потребую. Але я не втратив з поля зору мети своїх безпосередніх зусиль, тобто прагнення якомога швидше дістатися до матері, і, стоячи в кюветі, покликав собі на допомогу слушні причини, які я мав, щоб їхати до неї, не загаявшись ні на мить. Якби я був здатний бездумно виконувати різноманітні завдання, дізнаючись про те, що робив, тільки виконавши роботу, навіть тоді серед тих завдань не було б поїздки до матері. Бачите, мої ноги ніколи не вели мене до матері без наказу згори, щоб я поїхав до неї. Як погідно, як добре надворі, для будь-кого іншого, крім мене, така подорож була б щастям. Але чого я маю вітати себе з сонцем, і я й не вітав. Егеєць, спраглий від спеки та світла, я вбивав його, і воно вбивало себе на світанку – в мені. Бліді тіні дощових днів куди більше відповідали моїм уподобанням, ні, я висловився неточно, й поготів не моїй вдачі, я не мав ні вподобань, ні вдачі, я втратив їх бозна-коли. Тобто я, мабуть, маю на увазі, що бліді тіні й т. ін. краще приховують мене, хоча я через це не видаюся набагато приємнішим. Наслідувач мимоволі – ось хто такий Молой, бачений з певної позиції. А взимку я обгортався під плащем смужками газетного паперу й розгортався тільки тоді, коли земля прокидалася вже по-справжньому – у квітні. Літературний додаток до «Таймс» був напрочуд придатним для цієї мети: цупкий, позбавлений пор папір, готовий до всіх випробувань. Навіть коли я пердів, він не розривався. Розумієте, гази виходили з мого анусу з усякої й без ніякої причини, тож я змушений іноді згадувати про них, попри огиду, яку навівають мені ті згадки. Якогось дня я став рахувати. Перднув триста п'ятнадцять разів за дев'ятнадцять годин, тобто пересічно трохи більше ніж шістнадцять разів за годину. Зрештою, це не так уже й багато. Пердів чотири рази кожні чверть години. Це ніщо. Пердів менше ніж раз що чотири хвилини. Неймовірно. Що ж, я тільки малесенький пердун, мабуть, не слід було говорити про це. Дивна річ, як математика допомагає нам пізнати себе. А втім, це все питання про клімат було мені нецікаве, я пристосовувався до всяких обставин. Додам тільки те, що вранці в цьому краю часто світило сонце, десь до десятої години або до половини одинадцятої, а потім небо вкривалося хмарами й падав аж до вечора дощ. Тоді знову показувалось і заходило сонце, мокра земля вилискувала мить, а потім, позбавлена світла, гасла. А я вже знов у сідлі, з серцем, затруєним дрібкою тривоги, – тривоги хворого на рак, змушеного консультуватися в дантиста. Бо я не знав, чи іду я куди слід. Дуже рідко траплялося, щоб не всі шляхи вели мене куди слід. Та коли я їхав до матері, тільки один шлях вів мене, куди слід, – той, що пролягав до неї, або один з тих шляхів, які пролягали до неї, бо не всі шляхи добігали до матері. Я не знав, чи я на одному з тих шляхів, що ведуть до неї, і це втомлювало мене, як і всяке повернення до життя. Тож уявіть собі, яке я відчув полегшення, побачивши, як за сто кроків попереду постають знайомі бастіони. Проминувши їх, я опинився в незнайомому кварталі, але ж я так добре знав місто, в якому народився й від якого мені ніколи не щастило відійти далі, ніж на п'ятнадцять чи двадцять миль, так-бо воно вабило мене, навіть не знаю чому. Тож я вже мало не запитував себе, чи я справді доїхав до потрібного міста, міста, де я вперше побачив морок ночі і де й досі живе десь моя мати, чи не потрапив я, повернувши не там, де слід, до іншого, такого незнайомого мені міста, що я й назви його не знав. Бо я знав тільки своє рідне місто, ніколи ногою не ступивши до жодного іншого. Але тієї пори, коли я ще вмів читати, я уважно читав розповіді щасливіших за мене подорожніх, де йшлося про інші міста, незгірші від мого, ба навіть гарніші, хоча якоюсь іншою красою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66