Чи вам нічого невідомо про чоловіка, що восени минулого року вештався в цих краях і нагло зникнув? Його вбито, а тіло кинуто в старий бункер на поталу мурашкам.
Я сподівався, що Ганка зацікавиться цією історією чи хоча б відповість на моє запитання. Але дівчина мовчала. Йшла поряд лісовою стежкою й наче нічого не чула.
— Чому ви мовчите? — спитав я. Нараз Ганка сердито відповіла:
— Звідки я можу знати щось про людину, яка вешталася тут восени? Адже від жовтня до червня мене тут не буває. Я ж казала вам, що вчуся у Варшаві.
Нервова гарячковість, з якою вона відповіла, була дивна. Та я удав, ніби не звернув на те уваги.
Нарешті ми опинилися на березі річки, в тому самому місці, де вчора Вільгельм Телль продірявив своєю стрілою понтон браконьєрам.
Ганка повела мене в кущі верболозу аж до самої води. Я засвітив електричного ліхтарика й побачив човна, що його хтось витяг на берег і поклав на бік. У човні лежали весла.
— Ось гляньте сюди на табличку. Це Скалбанин човен, — сказала дівчина.
Я скерував промінь ліхтарика спершу на човен, тоді на річку.
По воді пливло біле шумовиння, річка вирувала й грізно гула.
— Води в Віслі побільшало, — мовила Ганка. — Батько казав, що сьогодні від полудня вода піднялася на півметра.
— То, може, витягнімо човна трохи вище?
Ганка погодилася. Ми витягли човна на стрімкий берег, наробивши при цьому, певне, шелесту. Зненацька біля нас стали Соколине Око й Чорниця.
— Ми вартуємо тут у кущах, — пояснив Соколине Око. — Чекаємо на браконьєрів, але навряд чи сьогодні вони припливуть, надто річка розбурхана.
Гарцери допомогли нам витягти Скалбаниного човна на узлісся. Ганка пішла додому, а я ще трохи посидів з гарцерами, чекаючи на браконьєрів. Нарешті прийшов вожатий і звелів хлопцям вертати до табору. На ніч у засідці біля пасток вартуватимуть лісничі з сусіднього лісу й двоє працівників міліції.
Попрощавшись з гарцерами, я подався у зворотну путь.
До мого намету було ще далеченько, коли я почув якісь збуджені голоси. Я вибіг з лісу й побачив сцену, яка спершу здалася мені надзвичайно кумедною.
До табору антропологів підступила вода. Повільно й безгучно зазирнула в намети, де всі вже спали, й нараз когось лизнула. Той прокинувся і галасуючи зірвався на ноги. Вмить посхоплювались інші, повискакували зі спальних мішків і заметушилися, хлюпаючи по воді. Коли я підійшов, всі бігали в піжамах по табору, перегукувалися, витягали з наметів намоклі ковдри, матраци, табірне устаткування й переносили на невеличкий пагорб. Нічна темрява утруднювала роботу, раз у раз хтось чіплявся за наметові троси й падав, чувся плюскіт і крик. Бідолашна Залічка скупалася, мабуть, кілька разів. У мокрій піжамі, розпатлана, вона бігала по всьому табору й тонесенько верещала.
Спершу все це було кумедно, бо вода в річці ще не дуже високо піднялася. Речі можна було врятувати, а намети перенести на вище місце. Та за годину чи дві бурхлива течія могла підхопити не тільки речі, але й намети.
Я ввімкнув «самові» фари й спрямував світло туди, де плавали намети. Тепер у таборі стало видно, й антропологи вже не наштовхувалися одне на одного й не падали в воду. Панові Опалку «вернули» мову, й він заходився командувати студентами. Насамперед він звелів усе чисто повиносити з наметів, а тоді познімати їх і поставити вище, поблизу мого намету. Морочилися з цим аж до глухої ночі.
Залічка й пані магістр Аліна нагріли чай на моїй спиртівці, й всі зібралися під брезентовим дахом мого гаража.
— Ви мене вигнали з півострова і ось тепер покарані за це, — не втримався я й докорив студентам.
З'явився пан Кароль, тягнучи вудки в чохлі.
— Боже милостивий, що тут коїться! — заволав він. — А я собі, не чуючи лиха, спокійнісінько ловлю рибу.
— І не помітили, що прибуває вода? — здивувався пан Опалко. Та Залічка, яка дуже симпатизувала панові Каролю, враз завзялася на скульптора:
— Ви дістали право розмовляти в трагічній для нас ситуації. А відтепер повинні знову мовчати.
Пан Кароль забігав довкола наметів і табірних речей, складених на пагорбі в одну велику безладну купу.
— О господи, — розпачливо волав він, — мабуть, усі мої речі загинули. Мабуть, мої речі отут погубилися…
Магістр Аліна заступилася за Опалка. На її думку, сказала вона, умова парі була надто жорстока. Та й можна вважати, що пан Опалко вже заплатив за свій програш довгим мовчанням.
Вирішили проголосувати: хто за те, щоби пану Опалкові повернути мову, мав піднести руку. Ввімкнули електричні ліхтарі, щоб підрахувати кількість піднесених рук, і тоді виявилося, що, крім антропологів і пана Кароля, хтось іще сидить серед нас у моєму гаражі.
— Хто ви така? І що тут робите? — почувся здивований Заліччин голос.
— Я знайома пана Томаша, — пролунала відповідь. Голос видався мені справді знайомий. Це була Тереза, дівчина з автостопом, яку ми стріли позавчора в Цехоцінку в товаристві її тітки й бороданя.
— Ну, коли так, то просимо ближче до спиртівки, — глузливо мовила Залічка. — Вам наллють кухоль найгаря-чішого чаю.
Мене спершу здивував, а тоді розлютив несподіваний візит рудої дівчини. її вчинок був принаймні недоречний. Я зустрів її, коли вона тинялася по шосе з ватагою хлопців, що десь украли курку. А тепер, напевне, втекла від своєї тітки й нараз прийшла до мене, до людини, яку бачила двічі в житті.
Я протиснувся до дівчини й прошипів їй у вухо:
— Це обурливо. Я вас не запрошував. Звісно, ви могли мене відвідати, але вдень, а не вночі. Чи ви не розумієте, що дівчина не повинна так поводитися? Ви втекли від своєї тітки, еге ж?
— Втекла, — кивнула вона головою. — Мені стало нудно в Цехоцінку.
— Вранці я одвезу вас до тітки. Дівчина засміялася:
— Дулю з маком. До тітки я не вернусь. Якщо ж ви мене звідси проженете, то знову поїду автостопом.
«От же вперта дівчина! — подумав я. — Мабуть, мені не вдасться відвезти її до тітки. Розумніше було б залишити її в таборі антропологів. Вона могла б жити в наметі з Залічкою й допомагати при розкопках, і за те її б харчували. А я привіз би сюди тітку, хай би вона сама забрала небогу».
О третій ночі почало трохи розвиднятись. О п'ятій ми взялися зводити новий табір антропологічної експедиції — на узліссі, в найближчому сусідстві з моїм наметом.
Голосуванням вирішено, що пан Опалко повинен і далі мовчати.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
«Червоний заїзд». — Злодій Барабаш і його жертви. — Ненажерливий друг Палька. — Що побачив друг Палька. — Розмова з комендантом міліції. — Смерть Нікодема Плюти. — «Романтичність». — Я запрошую Залічку на небезпечну прогулянку. — Засідка на чорну машину.
Від тієї пам'ятної хвилини, коли Пілярчикова впізнала у витворі пана Опалка обличчя людини, яка відвідала її торік восени, мене не залишало відчуття, що я натрапив на слід якоїсь сумної історії.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
Я сподівався, що Ганка зацікавиться цією історією чи хоча б відповість на моє запитання. Але дівчина мовчала. Йшла поряд лісовою стежкою й наче нічого не чула.
— Чому ви мовчите? — спитав я. Нараз Ганка сердито відповіла:
— Звідки я можу знати щось про людину, яка вешталася тут восени? Адже від жовтня до червня мене тут не буває. Я ж казала вам, що вчуся у Варшаві.
Нервова гарячковість, з якою вона відповіла, була дивна. Та я удав, ніби не звернув на те уваги.
Нарешті ми опинилися на березі річки, в тому самому місці, де вчора Вільгельм Телль продірявив своєю стрілою понтон браконьєрам.
Ганка повела мене в кущі верболозу аж до самої води. Я засвітив електричного ліхтарика й побачив човна, що його хтось витяг на берег і поклав на бік. У човні лежали весла.
— Ось гляньте сюди на табличку. Це Скалбанин човен, — сказала дівчина.
Я скерував промінь ліхтарика спершу на човен, тоді на річку.
По воді пливло біле шумовиння, річка вирувала й грізно гула.
— Води в Віслі побільшало, — мовила Ганка. — Батько казав, що сьогодні від полудня вода піднялася на півметра.
— То, може, витягнімо човна трохи вище?
Ганка погодилася. Ми витягли човна на стрімкий берег, наробивши при цьому, певне, шелесту. Зненацька біля нас стали Соколине Око й Чорниця.
— Ми вартуємо тут у кущах, — пояснив Соколине Око. — Чекаємо на браконьєрів, але навряд чи сьогодні вони припливуть, надто річка розбурхана.
Гарцери допомогли нам витягти Скалбаниного човна на узлісся. Ганка пішла додому, а я ще трохи посидів з гарцерами, чекаючи на браконьєрів. Нарешті прийшов вожатий і звелів хлопцям вертати до табору. На ніч у засідці біля пасток вартуватимуть лісничі з сусіднього лісу й двоє працівників міліції.
Попрощавшись з гарцерами, я подався у зворотну путь.
До мого намету було ще далеченько, коли я почув якісь збуджені голоси. Я вибіг з лісу й побачив сцену, яка спершу здалася мені надзвичайно кумедною.
До табору антропологів підступила вода. Повільно й безгучно зазирнула в намети, де всі вже спали, й нараз когось лизнула. Той прокинувся і галасуючи зірвався на ноги. Вмить посхоплювались інші, повискакували зі спальних мішків і заметушилися, хлюпаючи по воді. Коли я підійшов, всі бігали в піжамах по табору, перегукувалися, витягали з наметів намоклі ковдри, матраци, табірне устаткування й переносили на невеличкий пагорб. Нічна темрява утруднювала роботу, раз у раз хтось чіплявся за наметові троси й падав, чувся плюскіт і крик. Бідолашна Залічка скупалася, мабуть, кілька разів. У мокрій піжамі, розпатлана, вона бігала по всьому табору й тонесенько верещала.
Спершу все це було кумедно, бо вода в річці ще не дуже високо піднялася. Речі можна було врятувати, а намети перенести на вище місце. Та за годину чи дві бурхлива течія могла підхопити не тільки речі, але й намети.
Я ввімкнув «самові» фари й спрямував світло туди, де плавали намети. Тепер у таборі стало видно, й антропологи вже не наштовхувалися одне на одного й не падали в воду. Панові Опалку «вернули» мову, й він заходився командувати студентами. Насамперед він звелів усе чисто повиносити з наметів, а тоді познімати їх і поставити вище, поблизу мого намету. Морочилися з цим аж до глухої ночі.
Залічка й пані магістр Аліна нагріли чай на моїй спиртівці, й всі зібралися під брезентовим дахом мого гаража.
— Ви мене вигнали з півострова і ось тепер покарані за це, — не втримався я й докорив студентам.
З'явився пан Кароль, тягнучи вудки в чохлі.
— Боже милостивий, що тут коїться! — заволав він. — А я собі, не чуючи лиха, спокійнісінько ловлю рибу.
— І не помітили, що прибуває вода? — здивувався пан Опалко. Та Залічка, яка дуже симпатизувала панові Каролю, враз завзялася на скульптора:
— Ви дістали право розмовляти в трагічній для нас ситуації. А відтепер повинні знову мовчати.
Пан Кароль забігав довкола наметів і табірних речей, складених на пагорбі в одну велику безладну купу.
— О господи, — розпачливо волав він, — мабуть, усі мої речі загинули. Мабуть, мої речі отут погубилися…
Магістр Аліна заступилася за Опалка. На її думку, сказала вона, умова парі була надто жорстока. Та й можна вважати, що пан Опалко вже заплатив за свій програш довгим мовчанням.
Вирішили проголосувати: хто за те, щоби пану Опалкові повернути мову, мав піднести руку. Ввімкнули електричні ліхтарі, щоб підрахувати кількість піднесених рук, і тоді виявилося, що, крім антропологів і пана Кароля, хтось іще сидить серед нас у моєму гаражі.
— Хто ви така? І що тут робите? — почувся здивований Заліччин голос.
— Я знайома пана Томаша, — пролунала відповідь. Голос видався мені справді знайомий. Це була Тереза, дівчина з автостопом, яку ми стріли позавчора в Цехоцінку в товаристві її тітки й бороданя.
— Ну, коли так, то просимо ближче до спиртівки, — глузливо мовила Залічка. — Вам наллють кухоль найгаря-чішого чаю.
Мене спершу здивував, а тоді розлютив несподіваний візит рудої дівчини. її вчинок був принаймні недоречний. Я зустрів її, коли вона тинялася по шосе з ватагою хлопців, що десь украли курку. А тепер, напевне, втекла від своєї тітки й нараз прийшла до мене, до людини, яку бачила двічі в житті.
Я протиснувся до дівчини й прошипів їй у вухо:
— Це обурливо. Я вас не запрошував. Звісно, ви могли мене відвідати, але вдень, а не вночі. Чи ви не розумієте, що дівчина не повинна так поводитися? Ви втекли від своєї тітки, еге ж?
— Втекла, — кивнула вона головою. — Мені стало нудно в Цехоцінку.
— Вранці я одвезу вас до тітки. Дівчина засміялася:
— Дулю з маком. До тітки я не вернусь. Якщо ж ви мене звідси проженете, то знову поїду автостопом.
«От же вперта дівчина! — подумав я. — Мабуть, мені не вдасться відвезти її до тітки. Розумніше було б залишити її в таборі антропологів. Вона могла б жити в наметі з Залічкою й допомагати при розкопках, і за те її б харчували. А я привіз би сюди тітку, хай би вона сама забрала небогу».
О третій ночі почало трохи розвиднятись. О п'ятій ми взялися зводити новий табір антропологічної експедиції — на узліссі, в найближчому сусідстві з моїм наметом.
Голосуванням вирішено, що пан Опалко повинен і далі мовчати.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
«Червоний заїзд». — Злодій Барабаш і його жертви. — Ненажерливий друг Палька. — Що побачив друг Палька. — Розмова з комендантом міліції. — Смерть Нікодема Плюти. — «Романтичність». — Я запрошую Залічку на небезпечну прогулянку. — Засідка на чорну машину.
Від тієї пам'ятної хвилини, коли Пілярчикова впізнала у витворі пана Опалка обличчя людини, яка відвідала її торік восени, мене не залишало відчуття, що я натрапив на слід якоїсь сумної історії.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52