Міліція вивчає його минуле й, мабуть, викриє різні темні справи. Отже, цей пан Кароль, власник гарного чорного лімузина — бо лімузин належав йому, — зацікавився Гертелем, довідавшись, що той знає схованку з коштовними колекціями. Обидва уклали згоду — так це можна, очевидно, назвати — і приїхали машиною сюди, до лісу, щоб забрати колекції. Це, певне, тоді я бачив їхню машину, що кружляла вночі лісовими стежками. Звісно, колекцій у давній схованці вони не знайшли. Гертеля охопили лють і розпач. Хто це міг зробити? І коли?.. Спершу Гертель, мабуть, вирішив, що тут побував Плюта, який раніше вийшов з в'язниці. Але він знав про властиву Плюті бандитську солідарність. Перебуваючи у в'язниці, вони зустрічалися кілька разів й поклялися один одному, що, як вийдуть на волю, здобич поділять порівну. Тож якби Плюта спорожнив схованку, то мусив дати Гертелеві звістку, куди подівся і де його шукати. Гертель і Кароль лишилися в цих краях, чекаючи звісток від Плюти. А щоб ніхто з містечка не впізнав у Гертелі колишнього бандита, вони вирішили, що він житиме в Цехоцінку й щовечора приїжджатиме до умовленого місця для зустрічі з Каролем. А той удаватиме з себе туриста й житиме біля табору антропологів. Так воно й було.
Незабаром Гертель довідався, що з колишньої Барабашевої зграї уникнув кари і ввесь час перебував на волі тільки один чоловік. То був Скалбана. Гертель розумів, що Скалбана, як і всі інші члени банди, знав місце, де сховано колекції дідича Дуніна. Він догадався, що то не Плюта, а Скалбана спорожнив схованку в лісовій шопі. Гертель наказав пану Каролю стежити за Скалбаною, а сам домовився з ним про зустріч. Скалбана призначив місцем зустрічі Острів злочинців й надіслав батькові пані Ганки листа з наказом залишити відчиненою будку на острові, збираючись вчинити там ще одне вбивство. Але, як ми знаємо, на побачення Гертель прийшов з паном Каролем. Вони ув'язнили Скалбану в підземеллі першого бункера, про другий Гертель нічого не знав, знав тільки Скалбана, який їх споруджував. Ми визволили Скалбану з підземелля, та незабаром сталася та історія з відтвореною головою. Кароль добув у пана Опалка одну фотокартку цієї голови, і Гертель упізнав Плюту.
Тепер вони надумали рішуче взятися за Скалбану. Тим часом настала ніч, гарцери переслідували браконьєрів, і один з них наче крізь землю запався. Кароль, як ми знаємо, теж брав участь у гонитві, і помітив, як блискавично зник браконьєр. І мені, й офіцерові міліції, і Каролю, і Гертелеві водночас спало на думку, що, мабуть, у тому місці, де щез браконьєр, є вхід до підземного бункера. Тільки Кароль і Гертель нас випередили. Гертель, певне, краще за нас орієнтувався в цьому лісі, швидше знайшов вхід до цього бункера, та коли вони спустилися в підземелля, виявилося, що двері до комірчини, суміжної з головною коморою бункера, замкнено. Тоді вони поїхали до Скалбани човном, котрого дістала їм Тереза. Рибалка був удома, вони заскочили його зненацька. Знову зв'язали, а що він не схотів віддати їм ключа від замка, заходилися гарячково шукати його самі. Нарешті, вони знайшли ключа й помчали до схованки з колекціями. Так розповіли в міліції Гертель і Кароль. Що було далі, ви знаєте…
— А двох браконьєрів заарештовано, — переможно виголосив Вільгельм Телль. — Міліція знайшла власника човна і по нитці розплутала ввесь клубок. Браконьєрами виявилися двоє парубків із сусіднього села за річкою.
— Так, — кивнув я головою. — Кажуть, що то Скалба-на намовив їх до браконьєрства. Та й у самого Скалбани на горищі знайдено цілу купу вичинених звіриних шкурок. Це був розбійник, страшний розбійник. Він так уподобав розбійницький промисел, що, хоч Барабашевої банди вже не було, він і далі добирав способу займатися бандитським ремеслом. Коли вже не серед людей, то в лісі серед звірини.
— У-у-у-у! — загуло на річці.
Я здригнувся. Річкою плив білий пасажирський пароплав. Глибокий голос сирени нагадав мені мить, коли ми із Скалбаною пливли на «самі» через Віслу. Чого він скочив у річку? Чи гадав, що пощастить утекти, а тоді дістатися до давнього бункера в лісі й забрати в Гертеля ключа від схованки із колекціями? А може, просто тікав, рятуючись від кари за вбивство Плюти?
— Ходімо, — звернувся я до Ганки й хлопців.
Від згадки про страшну смерть Скалбани мене пройняло жахом. Не хотілося довго залишатися на острові, де сталося стільки лихого. Я подумав, що найкраще скласти намет і повернутися додому. Тут усе нагадувало ту похмуру історію.
Зрештою мені не було тут чого робити. Колекції дідича Дудіна напевне незабаром відправлять до музею. І ніхто з екскурсантів, оглядаючи їх, не догадається про обставини, за яких вони були знайдені.
Ми перепливли «самом» рукав Вісли. На березі я попрощався з Ганкою, яка колись завдала мені стільки клопоту і з якою ми тепер заприятелювали. Тоді попрощався з гарцерами, моїми хоробрими друзями. Мабуть, небагато є таких хоробрих хлопців, як вони. Це ж завдяки їм спійманої браконьєрів, котрі винищували звірину в лісі.
— Ви мали слушність, коли казали нам, — мовив мені на прощання Вільгельм Телль, — що пригоду можна здибати скрізь, тільки треба мати розплющені очі й не лінуватись.
— А Бурштинову кімнату теж хто-небудь колись знайде, правда? — спитав Соколине Око.
— Авжеж, — переконано відповів я.
На роздоріжжі, де стояв похилий хрест, я побачив край дороги маленькі блакитні квіти. Вони були непомітні, не пахли, але мали гарний колір. Я нарвав їх і склав у букетик. Повернувшись до табору антропологів, я вручив квіти Залічці.
— А ви таки романтик! — вигукнула вона, і обличчя їй засяяло. — Ви таки справді романтик!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52
Незабаром Гертель довідався, що з колишньої Барабашевої зграї уникнув кари і ввесь час перебував на волі тільки один чоловік. То був Скалбана. Гертель розумів, що Скалбана, як і всі інші члени банди, знав місце, де сховано колекції дідича Дуніна. Він догадався, що то не Плюта, а Скалбана спорожнив схованку в лісовій шопі. Гертель наказав пану Каролю стежити за Скалбаною, а сам домовився з ним про зустріч. Скалбана призначив місцем зустрічі Острів злочинців й надіслав батькові пані Ганки листа з наказом залишити відчиненою будку на острові, збираючись вчинити там ще одне вбивство. Але, як ми знаємо, на побачення Гертель прийшов з паном Каролем. Вони ув'язнили Скалбану в підземеллі першого бункера, про другий Гертель нічого не знав, знав тільки Скалбана, який їх споруджував. Ми визволили Скалбану з підземелля, та незабаром сталася та історія з відтвореною головою. Кароль добув у пана Опалка одну фотокартку цієї голови, і Гертель упізнав Плюту.
Тепер вони надумали рішуче взятися за Скалбану. Тим часом настала ніч, гарцери переслідували браконьєрів, і один з них наче крізь землю запався. Кароль, як ми знаємо, теж брав участь у гонитві, і помітив, як блискавично зник браконьєр. І мені, й офіцерові міліції, і Каролю, і Гертелеві водночас спало на думку, що, мабуть, у тому місці, де щез браконьєр, є вхід до підземного бункера. Тільки Кароль і Гертель нас випередили. Гертель, певне, краще за нас орієнтувався в цьому лісі, швидше знайшов вхід до цього бункера, та коли вони спустилися в підземелля, виявилося, що двері до комірчини, суміжної з головною коморою бункера, замкнено. Тоді вони поїхали до Скалбани човном, котрого дістала їм Тереза. Рибалка був удома, вони заскочили його зненацька. Знову зв'язали, а що він не схотів віддати їм ключа від замка, заходилися гарячково шукати його самі. Нарешті, вони знайшли ключа й помчали до схованки з колекціями. Так розповіли в міліції Гертель і Кароль. Що було далі, ви знаєте…
— А двох браконьєрів заарештовано, — переможно виголосив Вільгельм Телль. — Міліція знайшла власника човна і по нитці розплутала ввесь клубок. Браконьєрами виявилися двоє парубків із сусіднього села за річкою.
— Так, — кивнув я головою. — Кажуть, що то Скалба-на намовив їх до браконьєрства. Та й у самого Скалбани на горищі знайдено цілу купу вичинених звіриних шкурок. Це був розбійник, страшний розбійник. Він так уподобав розбійницький промисел, що, хоч Барабашевої банди вже не було, він і далі добирав способу займатися бандитським ремеслом. Коли вже не серед людей, то в лісі серед звірини.
— У-у-у-у! — загуло на річці.
Я здригнувся. Річкою плив білий пасажирський пароплав. Глибокий голос сирени нагадав мені мить, коли ми із Скалбаною пливли на «самі» через Віслу. Чого він скочив у річку? Чи гадав, що пощастить утекти, а тоді дістатися до давнього бункера в лісі й забрати в Гертеля ключа від схованки із колекціями? А може, просто тікав, рятуючись від кари за вбивство Плюти?
— Ходімо, — звернувся я до Ганки й хлопців.
Від згадки про страшну смерть Скалбани мене пройняло жахом. Не хотілося довго залишатися на острові, де сталося стільки лихого. Я подумав, що найкраще скласти намет і повернутися додому. Тут усе нагадувало ту похмуру історію.
Зрештою мені не було тут чого робити. Колекції дідича Дудіна напевне незабаром відправлять до музею. І ніхто з екскурсантів, оглядаючи їх, не догадається про обставини, за яких вони були знайдені.
Ми перепливли «самом» рукав Вісли. На березі я попрощався з Ганкою, яка колись завдала мені стільки клопоту і з якою ми тепер заприятелювали. Тоді попрощався з гарцерами, моїми хоробрими друзями. Мабуть, небагато є таких хоробрих хлопців, як вони. Це ж завдяки їм спійманої браконьєрів, котрі винищували звірину в лісі.
— Ви мали слушність, коли казали нам, — мовив мені на прощання Вільгельм Телль, — що пригоду можна здибати скрізь, тільки треба мати розплющені очі й не лінуватись.
— А Бурштинову кімнату теж хто-небудь колись знайде, правда? — спитав Соколине Око.
— Авжеж, — переконано відповів я.
На роздоріжжі, де стояв похилий хрест, я побачив край дороги маленькі блакитні квіти. Вони були непомітні, не пахли, але мали гарний колір. Я нарвав їх і склав у букетик. Повернувшись до табору антропологів, я вручив квіти Залічці.
— А ви таки романтик! — вигукнула вона, і обличчя їй засяяло. — Ви таки справді романтик!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52