Сиди і чекай, доки не з'явлюся я. А потім дай мені знати. чим те все скінчиться.
Абдурахман учинив, як порадив король. Крамареві, ясна річ. не сподобалося, що той всівся на його порозі і став його проганяти. Але щойно віджене, як сирієць уперто зновц вертається. Чяде й мовчить.
І так тривало, доки не з'явився король. І то не сам, а зі всім своїм королівським почтом, верхи, в оточенні тлуму людей. Король їхав верхи на баскому арабському скакуні, і зі всіх будинків вибігали львів'яни й радо вітали його. Кінь ступав повагом, легко переставляючи ноги і не зупиняючись ніде ні на хвилю. Тільки порівнявшись із крамницею купця, король натягнув повіддя, і кінь спинився.
– Абдурахмане! – вигукнув радісно король Лев. – Чи се ти? Як давно ти ві Львові?
– Та вже тиждень, мій королю, нехай Господь буде завше до тебе милосердний!
– Цілий тиждень? І не знайшов-єсь одного вільного дня, аби нас провідати? На перший раз дарую тобі. Але завтра приходь і поділися зі мною своїми клопотами.
Король смикнув за повіддя і весь почет рушив далі.
Сотні очей спостерігали цю сцену, сотні вух чули, як король назвав дамаскця на ім'я. А серед тих очей і вух були очі й вуха господаря крамниці і його жінки. Вони були нажахані так, що руки у них тряслися.
Щойно король і весь тлум віддалився, крамар підбіг до сирійця і сказав:
– Слухай, коли ж то було, що ти мені намисто зоставив? Яке воно? В що загорнуте? Може, я пригадаю.
Абдурахман спокійно описав, як виглядало його намисто, і крамарева жінка сплеснула руками:
– Так і є! Воно!
А за мить пропажа знайшлася в жіночній скрині з лахами.
– Ти бач! – хитав головою крамар. – Зовсім забув! Якби ти не пригадав, я б нізащо не знайшов його.
– Це я знайшла. – втрутилася жінка.
– Еге, це Юльця. Давай, Абдурахмане, обмиємо нашу, хе-хе, знахідку, га? Завтра тебе сам король буде приймати! Чому ти мені не сказав, що ви так добре знайомі?
Але Абдурахман не мав бажання слухати ці теревені, а, забравши намисто, подався до королівського замку. І якраз вчасно, бо королівський почет саме повертався назад. Побачивши короля, сирієць упав на коліна і показав намисто. Він висипав на свого доброчинця таку рясну зливу подяк і благословень, що король мусив його спинити. Тепер він переконався, що купець говорив правду.
За королівським наказом крамаря разом з жінкою прибито було до дверей крамниці. Як пересторогу для всіх, хто наважиться шахрувати.
І справді так було. За короля Лева казали, що можна покласти посеред вулиці гаман з грошима і, повернувшись наступного дня, застати його неторканим. Еге, – минулося…
ЗАСНУЛІ ЛИЦАРІ КОРОЛЯ ЛЕВА
В Кривчицях жив колись коваль Процик. Після батька успадкував невелику кузню, й хоча й валив молотом об кувадло від світу до пізньої ночі, та вічно родина його бідувала.
Кузня стояла при Глинянському тракті, де щодня торохтіли купецькі вози з товарами. Біля кузні вони спинялися, коли треба було коня підкувати, чи натягти залізну шину на колесо.
Одної зими родина коваля дуже вже бідувала. Снігові завії вкрили шляхи і такий мороз вдарив, що купці стримались від подорожей. Не було вже ані возів до направи, ані коней до підкування. Цілими днями лежав на кувадлі непорушний молот. А для голодних дітей забракло хліба.
Смеркалося, коли несподівано до дверей хтось постукав.
– Хто там? – спитав Процик.
– Відчини, роботу тобі приніс! – відказав голос за дверима.
Процик втішився такій вістці й хутенько відчинив двері. Глянув – і остовпів. Перед ним на білім коні сидів лицар в золотих латах. В одній руці тримав списа, на якому лопотів прапорець з левом.
– Хочеш роботу?
– Хочу.
– Ну то викуй мені за тиждень стільки підків, скільки кінь зможе завезти. Тут маєш гроші на залізо.
І, поклавши ковалеві на долоню п'ять золотих, вершник зник у сутінках. Процик з родиною не знали, що робити від такої утіхи. Вже їм не страшний голод.
З самого ранку коваль поїхав підводою на Замарстинів. Але ж дивувалися купці, що він аж стільки залізних штаб купує!
Знов задзвенів молот на кувадлі. Коваль розпікав штаби на вогні, рубав їх на рівні шматки, згинав, кував, рівняв підкови, вибивав у них діри на цвяхи і знову валив молотом. Піт йому лився з чола, руки німіли і боліла спина, але за тиждень скінчив роботу. А на долівці лежала ціла купа новеньких вилискуючих підків.
Смерком у двері, постукали. Процик вибіг на двір і побачив лицаря.
– Ти готовий? – спитав лицар.
– Так.
– Ну, то вклади ті підкови до мішків та вантаж на коня.
Процик аж тепер побачив, що вершник тримає за вуздечку ще одного жеребця.
Коваль хутко нав'ючив його мішками, а лицар сказав:
– Тепер бери своє спорядження і ходи зі мною.
Попереду їхав лицар, за ним ішов кінь з підковами, а позаду – коваль.
Йшли вони лісом, попри яруги, загрузаючи в глибокому снігу, аж врешті коваль впізнав гору Лева.
Лицар витяг меча і вдарив ним об брилу. І вмить утворилась широка щілина. Коваль побачив довгий коридор, освітлений смолоскипами. Коли вони увійшли до нього, щілина за спиною замкнулася.
Всередині було тепло, пахло живицею і димом соснових дров. Пройшовши коридором, опинилися у величезній залі з колонами. З правого боку стояли лицарські коні. А з лівого – за дубовими столами, сперши голови на лікті, спали лицарі в золотих обладунках. В глибині зали, на підвищенні, виблискував оздоблений дорогоцінним камінням трон. На троні спав чоловік з довгим сивим волоссям.
– Король Лев і його лицарі, – прошепотів схвильований коваль.
Чув не раз від старих людей, що король Лев зі своїми лицарями замкнулись в горі і тільки чекають на поклик до бою.
В глибокій тиші пролунав голос лицаря:
– Куй.
Процик розів'ючив коня, добув підкови і своє спорядження та взявся до роботи. Коні сумирно жували овес і не звертали на коваля жодної уваги. А він знімав стерті від постійного стояння підкови, приміряв нові і прибивав. Робота горіла йому в руках.
„Цікаво, чому в жолобі вівса не меншає. Звідки його досипають?” – дивувався коваль, але спитати не наважився.
Несподівано один з жеребців стрепенувся і голосно заіржав. Лицар, що сидів на розі столу, звів голову і спитав:
– Що, – вже час?
– Ні! – відказав лицар, який найняв коваля. – Ще не час. І той знову задрімав.
– А ти поквапся, щоб до світанку закінчити роботу. Інакше лишишся тут на цілий рік, – сказав лицар.
Коваль і так уже сьомим потом сходив, а ще половина коней зоставалась непідкованою.
За якийсь час ще один жеребець стрепенувся і заіржав. Знову той самий лицар прокинувся і спитав:
– Що, вже пора?
– Ні! Не пора, – заспокоїв його лицар, який найняв коваля. – А ти поквапся, ковалю. Світанок не за горами.
Аж ось нарешті останнього коня підковано і Процик полегшено розігнув спину.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Абдурахман учинив, як порадив король. Крамареві, ясна річ. не сподобалося, що той всівся на його порозі і став його проганяти. Але щойно віджене, як сирієць уперто зновц вертається. Чяде й мовчить.
І так тривало, доки не з'явився король. І то не сам, а зі всім своїм королівським почтом, верхи, в оточенні тлуму людей. Король їхав верхи на баскому арабському скакуні, і зі всіх будинків вибігали львів'яни й радо вітали його. Кінь ступав повагом, легко переставляючи ноги і не зупиняючись ніде ні на хвилю. Тільки порівнявшись із крамницею купця, король натягнув повіддя, і кінь спинився.
– Абдурахмане! – вигукнув радісно король Лев. – Чи се ти? Як давно ти ві Львові?
– Та вже тиждень, мій королю, нехай Господь буде завше до тебе милосердний!
– Цілий тиждень? І не знайшов-єсь одного вільного дня, аби нас провідати? На перший раз дарую тобі. Але завтра приходь і поділися зі мною своїми клопотами.
Король смикнув за повіддя і весь почет рушив далі.
Сотні очей спостерігали цю сцену, сотні вух чули, як король назвав дамаскця на ім'я. А серед тих очей і вух були очі й вуха господаря крамниці і його жінки. Вони були нажахані так, що руки у них тряслися.
Щойно король і весь тлум віддалився, крамар підбіг до сирійця і сказав:
– Слухай, коли ж то було, що ти мені намисто зоставив? Яке воно? В що загорнуте? Може, я пригадаю.
Абдурахман спокійно описав, як виглядало його намисто, і крамарева жінка сплеснула руками:
– Так і є! Воно!
А за мить пропажа знайшлася в жіночній скрині з лахами.
– Ти бач! – хитав головою крамар. – Зовсім забув! Якби ти не пригадав, я б нізащо не знайшов його.
– Це я знайшла. – втрутилася жінка.
– Еге, це Юльця. Давай, Абдурахмане, обмиємо нашу, хе-хе, знахідку, га? Завтра тебе сам король буде приймати! Чому ти мені не сказав, що ви так добре знайомі?
Але Абдурахман не мав бажання слухати ці теревені, а, забравши намисто, подався до королівського замку. І якраз вчасно, бо королівський почет саме повертався назад. Побачивши короля, сирієць упав на коліна і показав намисто. Він висипав на свого доброчинця таку рясну зливу подяк і благословень, що король мусив його спинити. Тепер він переконався, що купець говорив правду.
За королівським наказом крамаря разом з жінкою прибито було до дверей крамниці. Як пересторогу для всіх, хто наважиться шахрувати.
І справді так було. За короля Лева казали, що можна покласти посеред вулиці гаман з грошима і, повернувшись наступного дня, застати його неторканим. Еге, – минулося…
ЗАСНУЛІ ЛИЦАРІ КОРОЛЯ ЛЕВА
В Кривчицях жив колись коваль Процик. Після батька успадкував невелику кузню, й хоча й валив молотом об кувадло від світу до пізньої ночі, та вічно родина його бідувала.
Кузня стояла при Глинянському тракті, де щодня торохтіли купецькі вози з товарами. Біля кузні вони спинялися, коли треба було коня підкувати, чи натягти залізну шину на колесо.
Одної зими родина коваля дуже вже бідувала. Снігові завії вкрили шляхи і такий мороз вдарив, що купці стримались від подорожей. Не було вже ані возів до направи, ані коней до підкування. Цілими днями лежав на кувадлі непорушний молот. А для голодних дітей забракло хліба.
Смеркалося, коли несподівано до дверей хтось постукав.
– Хто там? – спитав Процик.
– Відчини, роботу тобі приніс! – відказав голос за дверима.
Процик втішився такій вістці й хутенько відчинив двері. Глянув – і остовпів. Перед ним на білім коні сидів лицар в золотих латах. В одній руці тримав списа, на якому лопотів прапорець з левом.
– Хочеш роботу?
– Хочу.
– Ну то викуй мені за тиждень стільки підків, скільки кінь зможе завезти. Тут маєш гроші на залізо.
І, поклавши ковалеві на долоню п'ять золотих, вершник зник у сутінках. Процик з родиною не знали, що робити від такої утіхи. Вже їм не страшний голод.
З самого ранку коваль поїхав підводою на Замарстинів. Але ж дивувалися купці, що він аж стільки залізних штаб купує!
Знов задзвенів молот на кувадлі. Коваль розпікав штаби на вогні, рубав їх на рівні шматки, згинав, кував, рівняв підкови, вибивав у них діри на цвяхи і знову валив молотом. Піт йому лився з чола, руки німіли і боліла спина, але за тиждень скінчив роботу. А на долівці лежала ціла купа новеньких вилискуючих підків.
Смерком у двері, постукали. Процик вибіг на двір і побачив лицаря.
– Ти готовий? – спитав лицар.
– Так.
– Ну, то вклади ті підкови до мішків та вантаж на коня.
Процик аж тепер побачив, що вершник тримає за вуздечку ще одного жеребця.
Коваль хутко нав'ючив його мішками, а лицар сказав:
– Тепер бери своє спорядження і ходи зі мною.
Попереду їхав лицар, за ним ішов кінь з підковами, а позаду – коваль.
Йшли вони лісом, попри яруги, загрузаючи в глибокому снігу, аж врешті коваль впізнав гору Лева.
Лицар витяг меча і вдарив ним об брилу. І вмить утворилась широка щілина. Коваль побачив довгий коридор, освітлений смолоскипами. Коли вони увійшли до нього, щілина за спиною замкнулася.
Всередині було тепло, пахло живицею і димом соснових дров. Пройшовши коридором, опинилися у величезній залі з колонами. З правого боку стояли лицарські коні. А з лівого – за дубовими столами, сперши голови на лікті, спали лицарі в золотих обладунках. В глибині зали, на підвищенні, виблискував оздоблений дорогоцінним камінням трон. На троні спав чоловік з довгим сивим волоссям.
– Король Лев і його лицарі, – прошепотів схвильований коваль.
Чув не раз від старих людей, що король Лев зі своїми лицарями замкнулись в горі і тільки чекають на поклик до бою.
В глибокій тиші пролунав голос лицаря:
– Куй.
Процик розів'ючив коня, добув підкови і своє спорядження та взявся до роботи. Коні сумирно жували овес і не звертали на коваля жодної уваги. А він знімав стерті від постійного стояння підкови, приміряв нові і прибивав. Робота горіла йому в руках.
„Цікаво, чому в жолобі вівса не меншає. Звідки його досипають?” – дивувався коваль, але спитати не наважився.
Несподівано один з жеребців стрепенувся і голосно заіржав. Лицар, що сидів на розі столу, звів голову і спитав:
– Що, – вже час?
– Ні! – відказав лицар, який найняв коваля. – Ще не час. І той знову задрімав.
– А ти поквапся, щоб до світанку закінчити роботу. Інакше лишишся тут на цілий рік, – сказав лицар.
Коваль і так уже сьомим потом сходив, а ще половина коней зоставалась непідкованою.
За якийсь час ще один жеребець стрепенувся і заіржав. Знову той самий лицар прокинувся і спитав:
– Що, вже пора?
– Ні! Не пора, – заспокоїв його лицар, який найняв коваля. – А ти поквапся, ковалю. Світанок не за горами.
Аж ось нарешті останнього коня підковано і Процик полегшено розігнув спину.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56