Ви обоє сказали правду. Дайте мені цей гаман, добродію.
Купець подав гаман, і Зиморович вручив його хлопцеві.
– Візьми ці гроші і якщо до вечора ніхто по них не зголоситься, вони твої. А вам, шановний купче, раджу знову найняти галайкала, бо цей гаман вочевидь не ваш. У ньому нема тої суми, яку ви загубили.
Отелешений грек не знав, що далі чинити і впав на коліна перед бургомістром та почав просити гроші назад. Він признався, що збрехав і мало не рвав на собі волосся.
– Слухайте, добродію, – зупинив його бідкання Зиморович, – ви за свою брехню втратили тільки сто дукатів. А за ламання клятви дістанете п'ятдесят нагаїв на площі. Вибирайте, що ліпше.
І купець, похнюпившись, мусив вертати з нічим.
МАСНІ ГРОШІ
В різника, що продавав на ринку м'ясо, злодій вкрав гаман з грошима Різник помітив що його обікрали в останній момент, і ледве встиг піймати злодія за руку. Але той зчинив лемент, що сталася помилка, ніякий він не злодій і нічого не крав.
На галас прийшла сторожа і повела обох до Ратуші
Бургомістр Зиморович, вислухавши обох, звелів обшукати злодія. У нього справді був гаман з грішми, але він божився, що це його власні гроші.
Зиморович звелів принести окропу, розв'язав гаман і всипав гроші у воду. На поверхні відразу з'явився тлущ.
Тепер усі побачили, що то справді гроші різника. Той цілий день торгував м'ясом і, ясна річ, монети були засмальцьовані. Гроші повернули, а злодія відправили до в'язниці.
НЕ ТІ ЖИДИ
Раз на рік вирішив собі циган ходити до церкви. Прийшов, став збоку і слухає, що священик буде казати. А священик якраз оповідав, як жиди били пана нашого Ісуса.
– Ну, кляті жиди, – думав собі циган, – чого вони нашого Ісуса били? Що він їм, бідачка, зробив?
Та й пішов з церкви, зітхаючи.
Минув рік, і знову циган у церкві. Що за диво! Знову панотець оповідає, як жиди били Ісуса.
– А то бестії! Другий рік б'ють нашого Ісуса, і ніхто ані пальцем не кивне! – злився циган.
Коли ж він і третього року завітав на службу Божу і почув те саме, його охопила така лють, що вибіг він із церкви та чимдуж помчав у жидівську дільницю. По дорозі, виламав десь здорового кілка та й заходився жидів по вулиці ганяти. Лупить їх, як Сидорових кіз, а ті кричать, вейкають, ховаються по хатах. Врешті де не взялася міська сторожа і, скрутивши цигана, поволокла його до Ратуш, на суд просто перед найсвітліші очі пана Зиморовича. Побиті жиди теж прийшли, почали розповідати, як була справа.
– Та же то не ті жиди, що його мучили, матолку! Пана Ісуса били їхні предки!
– То ж я їх і бив по передку! Раз по передку, раз по задку!
– То були їхні пращури!
– Власне, як щури! Тікали по хатах, як щури! Дав я їм перцю! – тішився циган.
Війтові вже терпець уривався:
– Чи ти не розумієш, що тобі говорять? Тамті жиди жили бозна-коли, а теперішні – то вже зовсім інше покоління!
– І по колінах бив, ясний пане, по колінах бив так само, як вони били нашого пана Ісуса.
– А бодай вас трясця била! – гукнув Зиморович. – Забирайтеся геть мені всі. Більше ніколи не візьмуся правувати жидів з циганами!
СУХА ВЕРБА
Зі Львова часто вирушали каравани купців у неблизькі краї. Збирався караван докупи на Личаківській рогатці, прощався з рідними і – в дорогу.
Сталося так, що не встигла валка й до Винників добратися, як один купець почув себе дуже зле й не міг їхати далі. Що було робити? Віддав він гроші свому приятелеві, сказав які товари той має закупити, а сам повернувся додому.
Та коли караван по тривалій мандрівці прибув до Львова, а купець спитав свого приятеля про товари, той дуже здивувався. Жодних грошей він не брав. Які гроші?
Як на біду, коли один другому гроші передавав, нікого не було, то й засвідчити ніхто не міг.
Подався купець у розпачі до Зиморовича й оповів йому свою біду. Зиморович звелів, аби він привів також другого купця.
Коли вони обоє стали перед його очима, Зиморович спитав у того другого:
– Чи брали ви гроші у цього чоловіка?
– Борони Божи! Чи я б не віддав чужі гроші? Та ж я не перший рік торгую ві Львові, всі мене добре знають.
– Скажіть мені, – звернувся бургомістр до пошкодованого, – чи маєте свідків?
– Маю – Господа Бога.
– А де ви йому гроші віддали?
– Посеред дороги.
– Може там яка прикмета була?
– Суха верба дуплава на дорогу похилилася. Ото й уся прикмета.
– Знаєте що, сідайте – но лиш у бричку, і їдьте на те місце, розгляньтеся, то може ще що згадаєте. А ви, – до приятеля, – зачекайте тут.
Купець поїхав, а Зиморович сів за стіл та почав переглядати папери. Минула може година, як він підвів голову і спитав другого купця:
– Де ж це він забарився? Ще не добрався ще до тої верби?
– Та вже мав би вертатися, – бовкнув купець і прикусив язика, дошолопавши, що видав себе.
– Ага! – зірвався на ноги Зиморович. – Он воно як! Сторожа! Закувати його в кайдани!
– Змилуйтеся! – впав на коліна купець. – Все поверну!
– Не маю сумніву. Але перед тим засмакуєте нашої в'язниці.
ЧОРНОКНИЖНИК
У Львові мешкали не тільки купці та ремісники, але й славні чаклуни або чорнокнижники. Найславнішими з-поміж них був Григорій Лискевич, що жив наприкінці XVI століття й торгував заморським зіллям, корінням, восковими свічками, винами, ба навіть ліками. Його камениця на вулиці Бляхарській, 8 називалася Криве коло, бо знаходилась вона в кінці крутої вулиці під Домініканами.
У просторому кабінеті чаклуна всюди, де лиш оком не кинеш, – мензурки, колби, пробірки, слоїки, пуделочка, мішечки з зіллям, опудала чудернацьких птахів і, звичайно, книга. Тут пан Григорій займався альхемією, викликав духів, проводячи з ними тривалі бесіди, зустрічався з іншими чаклунами і робив свої дивні досліди, про які поняття не мала жодна жива душа. Для всіх міщан це був звичайний аптекар. І лише коли він помер і відкрито було його кабінет, Львів наповнився історіями й легендами про цього незвичайного чоловіка.
ЧАРІВНИЙ ГЛАДУЩИК
Пан Лискевич полюбляв чинити різні веселі капості. Одного разу вирішив покпити над пані Абрековою, котра мешкала на Ринку і допекла йому своїми плітками.
Ото якось пані Абрекова чимчикувала в неділю зі служи Божої, а під деревом великий гладущик красується. Пані Абрекова зиркнула туди, сюди, нікого не побачила, підбігла до гладущика, підняла покришку і мало не зомліла. Гладущик був повен золота. Довго не думаючи, пані Абрекова вхопила знахідку і хутенько почапала додому.
По дорозі засапалася, опустила гладущик на землю і хутенько зазирнула під накривку. А там уже не золото, а срібло. Оце диво!
– Ну, нічого, – зітхнула вона. – І то маєток.
Відпочила трохи й далі гладущик понесла. А по дорозі мріяла, що з тою купою грошей буде робити.
Вже недалеко її камениця на Ринку, та гладущик такий тяжкий, що пані Абрекова знову спинилася спочити.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Купець подав гаман, і Зиморович вручив його хлопцеві.
– Візьми ці гроші і якщо до вечора ніхто по них не зголоситься, вони твої. А вам, шановний купче, раджу знову найняти галайкала, бо цей гаман вочевидь не ваш. У ньому нема тої суми, яку ви загубили.
Отелешений грек не знав, що далі чинити і впав на коліна перед бургомістром та почав просити гроші назад. Він признався, що збрехав і мало не рвав на собі волосся.
– Слухайте, добродію, – зупинив його бідкання Зиморович, – ви за свою брехню втратили тільки сто дукатів. А за ламання клятви дістанете п'ятдесят нагаїв на площі. Вибирайте, що ліпше.
І купець, похнюпившись, мусив вертати з нічим.
МАСНІ ГРОШІ
В різника, що продавав на ринку м'ясо, злодій вкрав гаман з грошима Різник помітив що його обікрали в останній момент, і ледве встиг піймати злодія за руку. Але той зчинив лемент, що сталася помилка, ніякий він не злодій і нічого не крав.
На галас прийшла сторожа і повела обох до Ратуші
Бургомістр Зиморович, вислухавши обох, звелів обшукати злодія. У нього справді був гаман з грішми, але він божився, що це його власні гроші.
Зиморович звелів принести окропу, розв'язав гаман і всипав гроші у воду. На поверхні відразу з'явився тлущ.
Тепер усі побачили, що то справді гроші різника. Той цілий день торгував м'ясом і, ясна річ, монети були засмальцьовані. Гроші повернули, а злодія відправили до в'язниці.
НЕ ТІ ЖИДИ
Раз на рік вирішив собі циган ходити до церкви. Прийшов, став збоку і слухає, що священик буде казати. А священик якраз оповідав, як жиди били пана нашого Ісуса.
– Ну, кляті жиди, – думав собі циган, – чого вони нашого Ісуса били? Що він їм, бідачка, зробив?
Та й пішов з церкви, зітхаючи.
Минув рік, і знову циган у церкві. Що за диво! Знову панотець оповідає, як жиди били Ісуса.
– А то бестії! Другий рік б'ють нашого Ісуса, і ніхто ані пальцем не кивне! – злився циган.
Коли ж він і третього року завітав на службу Божу і почув те саме, його охопила така лють, що вибіг він із церкви та чимдуж помчав у жидівську дільницю. По дорозі, виламав десь здорового кілка та й заходився жидів по вулиці ганяти. Лупить їх, як Сидорових кіз, а ті кричать, вейкають, ховаються по хатах. Врешті де не взялася міська сторожа і, скрутивши цигана, поволокла його до Ратуш, на суд просто перед найсвітліші очі пана Зиморовича. Побиті жиди теж прийшли, почали розповідати, як була справа.
– Та же то не ті жиди, що його мучили, матолку! Пана Ісуса били їхні предки!
– То ж я їх і бив по передку! Раз по передку, раз по задку!
– То були їхні пращури!
– Власне, як щури! Тікали по хатах, як щури! Дав я їм перцю! – тішився циган.
Війтові вже терпець уривався:
– Чи ти не розумієш, що тобі говорять? Тамті жиди жили бозна-коли, а теперішні – то вже зовсім інше покоління!
– І по колінах бив, ясний пане, по колінах бив так само, як вони били нашого пана Ісуса.
– А бодай вас трясця била! – гукнув Зиморович. – Забирайтеся геть мені всі. Більше ніколи не візьмуся правувати жидів з циганами!
СУХА ВЕРБА
Зі Львова часто вирушали каравани купців у неблизькі краї. Збирався караван докупи на Личаківській рогатці, прощався з рідними і – в дорогу.
Сталося так, що не встигла валка й до Винників добратися, як один купець почув себе дуже зле й не міг їхати далі. Що було робити? Віддав він гроші свому приятелеві, сказав які товари той має закупити, а сам повернувся додому.
Та коли караван по тривалій мандрівці прибув до Львова, а купець спитав свого приятеля про товари, той дуже здивувався. Жодних грошей він не брав. Які гроші?
Як на біду, коли один другому гроші передавав, нікого не було, то й засвідчити ніхто не міг.
Подався купець у розпачі до Зиморовича й оповів йому свою біду. Зиморович звелів, аби він привів також другого купця.
Коли вони обоє стали перед його очима, Зиморович спитав у того другого:
– Чи брали ви гроші у цього чоловіка?
– Борони Божи! Чи я б не віддав чужі гроші? Та ж я не перший рік торгую ві Львові, всі мене добре знають.
– Скажіть мені, – звернувся бургомістр до пошкодованого, – чи маєте свідків?
– Маю – Господа Бога.
– А де ви йому гроші віддали?
– Посеред дороги.
– Може там яка прикмета була?
– Суха верба дуплава на дорогу похилилася. Ото й уся прикмета.
– Знаєте що, сідайте – но лиш у бричку, і їдьте на те місце, розгляньтеся, то може ще що згадаєте. А ви, – до приятеля, – зачекайте тут.
Купець поїхав, а Зиморович сів за стіл та почав переглядати папери. Минула може година, як він підвів голову і спитав другого купця:
– Де ж це він забарився? Ще не добрався ще до тої верби?
– Та вже мав би вертатися, – бовкнув купець і прикусив язика, дошолопавши, що видав себе.
– Ага! – зірвався на ноги Зиморович. – Он воно як! Сторожа! Закувати його в кайдани!
– Змилуйтеся! – впав на коліна купець. – Все поверну!
– Не маю сумніву. Але перед тим засмакуєте нашої в'язниці.
ЧОРНОКНИЖНИК
У Львові мешкали не тільки купці та ремісники, але й славні чаклуни або чорнокнижники. Найславнішими з-поміж них був Григорій Лискевич, що жив наприкінці XVI століття й торгував заморським зіллям, корінням, восковими свічками, винами, ба навіть ліками. Його камениця на вулиці Бляхарській, 8 називалася Криве коло, бо знаходилась вона в кінці крутої вулиці під Домініканами.
У просторому кабінеті чаклуна всюди, де лиш оком не кинеш, – мензурки, колби, пробірки, слоїки, пуделочка, мішечки з зіллям, опудала чудернацьких птахів і, звичайно, книга. Тут пан Григорій займався альхемією, викликав духів, проводячи з ними тривалі бесіди, зустрічався з іншими чаклунами і робив свої дивні досліди, про які поняття не мала жодна жива душа. Для всіх міщан це був звичайний аптекар. І лише коли він помер і відкрито було його кабінет, Львів наповнився історіями й легендами про цього незвичайного чоловіка.
ЧАРІВНИЙ ГЛАДУЩИК
Пан Лискевич полюбляв чинити різні веселі капості. Одного разу вирішив покпити над пані Абрековою, котра мешкала на Ринку і допекла йому своїми плітками.
Ото якось пані Абрекова чимчикувала в неділю зі служи Божої, а під деревом великий гладущик красується. Пані Абрекова зиркнула туди, сюди, нікого не побачила, підбігла до гладущика, підняла покришку і мало не зомліла. Гладущик був повен золота. Довго не думаючи, пані Абрекова вхопила знахідку і хутенько почапала додому.
По дорозі засапалася, опустила гладущик на землю і хутенько зазирнула під накривку. А там уже не золото, а срібло. Оце диво!
– Ну, нічого, – зітхнула вона. – І то маєток.
Відпочила трохи й далі гладущик понесла. А по дорозі мріяла, що з тою купою грошей буде робити.
Вже недалеко її камениця на Ринку, та гладущик такий тяжкий, що пані Абрекова знову спинилася спочити.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56