– А так, шо таки так – заснув.
– А хіба ти не знаєш, що в того, хто спить, не тільки воли можуть поцупити, але й хату обікрасти і жінку забрати?
– Свята правда, панунцю рідненький! Але скажіт ми пу-прапді: чи ви бодай коли не коли спите?
– Аякже! Певно, що сплю.
– А Господь наш спить?
– Ні, Господь ніколи не спить.
– Йой, яка біда, яке горе, яка кара Господня! Якби я знав, що король спить так само, як і всі люди, то нігди би-м не заснув спокійно! Нашо я до вас йшов? Стілько часу збавив! А якби відразу рушив до Господа Бога, був би вже на півдорозі!
Король на ті слова так щиро розреготався, що звелів дати скнилівцю стільки червінців, скільки коштували найліпші воли.
В'ЯЗНИЦЯ БЕЗ ДВЕРЕЙ
Раз на Скнилові вирішили збудувати в'язницю. Зібрали раду і вибрали місце під пагорбом. Коли ж в'язниця була готова, зійшлися усі її оглядати.
Дуже гарно виглядала в'язниця, одна біда – ніде не було дверей. Вікна, грати були, а двері забули поставити.
– То навіть добре, жи дверей нема, – сказав війт Дзюньо Міґус, – бо так є більша певність, жи ніхто не втече.
– Лиш одне – біда, – зітхнув Яцько Макольондра, – шо не зможемо без дверей нікого до тої тюрми запроторити.
Довго вони радились і вирішили викотити на пагорб велике жорно з млина і пустити його на в'язничну стіну. Жорно проб’є діру і таким чином з'являться двері.
Дуже добре, так і вчинили. Але коли жорно опинилося на версі пагорба, один мудрагель, якого звали Бодьо, запхав голову в отвір жорна, аби перевірити чи жорно справно націлене.
– Ну, як там, Бодю? – спитали його.
– Перша кляса, можна катуляти. Ви пхайте, а я буду керувати жорном. І скнилівці, штовхнули жорно разом з Бодьом. Жорно полетіло, мов стріла, просто на в’язницю.
– Наш Бодьо – то є фест хлоп! Без него би те жорно хто-зна, куди би ся закотило, – тішилися скнилівці. – Так, той вміє з каменюками раду давати.
Жорно з розгону гаратнуло в стіну і справді вибило отвір. Втішені скнилівці сипонули вниз і що ж вони побачили! Їхній Бодьо лежав біля жорна без голови.
– Де ж Бодьова голова? – забідкалися вони.
– Певно, вдома лишив, – сказав Яцько Макольондра.
– Гм, тра піти до його жінки і спитати.
Коли вони прийшли до Бодьової жінки, вона на хвильку замислилась.
– Чекайте… дайте згадати… Ага! Не лишав голови в хаті, мав її на плечах. Бо-м виділа, як капелюха зі собою брав. А нашо йому капелюх здався без голови, нє?
– І то правда, – згодилися скнилівці.
Бодьову голову знайшли в кущах і поховали героя з великою пихою, а над дверима в'язниці почепили його портрет.
ПРОПОВІДЬ
Яцько Пуцик запізнився на службу Божу, бо якраз виганяв худобу на пасовисько. Захеканий влетів до церкви, а священик саме виголошував проповідь і гукнув:
– Хто ти єси людино? І звідки явився в мир.
Скнилівець подумавши, що то звертаються до нього, голосно виказав: Яцько Пуцик я зі Сккнилова, прошу їмості, а прийшов-єм з пасовиська!
А священик продовжує:
– Прах тебе породив і в прах перейдеш.
– Чорта лисого! – обурився Яцько. – Ти ліпше про себе розкажи, звідки ти в мир явився і яка тебе шльондра пархата вродила!
ЯК СПИШ, ТО СПИ
Щойно сонце зійшло, а вже Яцько зібрався везти на базар горщики. Та от біда – вісь у воза зламалася. Але ж є сусіда! Яцько постукав сусідові у шибку:
– Петро! Чуєш, Петро!
– Хто там з самого раня?
– То я – Яцько! Ти шо, спиш?
– Сплю, сплю!
– А-а… спиш… Якби-с не спав, то я би в тебе воза позичив. А як ти спиш, то спи. Я до другого сусіди піду.
– І добре зробиш, – відказав сусіда і солодко захропів.
ХАТА ЗГОРІЛА
На Скнилові була корчма. Скнилівці любили сидіти в корчмі і пити пиво. Одного вечора влетів у корчму захеканий хлопець і загукав:
– Вуйку Зеню! Вуйку Зеню!
– Га, що? – спитав Зеньо.
– Ваша хата горит!
– А-а, не біда. Хай горит. Головне, що ключі я при собі маю.
НОВИЙ ПАНОТЕЦЬ
Дуже тішилися скнилівці, коли в їхній церкві почав правити новий священик. Бо походив він, ясна річ, зі Скнилова. На першу відправу набилася повна церква люду. Священик обвів їх задумливими очима і спитав:
– Люди добрі, чи знаєте ви, що я вам нині буду казав?
– Нє, де там, не знаємо, – загув натовп.
– Ну, як не знаєте, то чого буду дурно пашталакав? Йдіть з Богом. Наступного дня скнилівці порадилися і вирішили відповісти навпаки.
– Знаємо, аякже, знаємо! – дружно гукнув натовп
– Ну, коли знаєте, то й не треба повторювати. Йдіть з Богом.
Третього дня, скнилівці вирішили розділитися: одні будуть казати "знають", інші – не знають. Так вони і вчинили. Коли панотець зачув той гармидер, то сказав:
– Люди добрі, слухайте мою раду. Нехай ті, що знають, розкажуть тим, котрі не знають. Та й ідіть собі з Богом.
ПОСЛАНЕЦЬ НА ШЕСТИ НОГАХ
На вістку, що Богдан Хмельницький підступає до Львова, скнилівці відразу вирішили зорганізувати свою дружину.
Озброїлися вони, хто чим – похапали вила, коси, сокири, коцюби, а то й звичайні кілки. Жіноцтво за одну ніч пошило хоругву і незабаром дружина була готова іти в будь-який бій.
Лишилося тільки завідомити про цю історичну подію пана гетьмана, аби він визначив табір для скнилівців і місце, з якого вони будуть штурмувати Львів.
От і вирядили вони до гетьмана посланця, а щоби той хутше крутнувся туди й назад, дали йому коня.
Цілий Скнилів проводжав його в дорогу, навіть з Зубри приїхали подивитися. Війт махав хоругвою, а жінки співали.
Посланець перекинув через сідло бесаги з незрівнянний скнилівськими пампухами, закотив штани, цьвохнув коня нагайкою і побіг за ним услід.
– Та він що – з дуба впав? – здивувалися зубрецькі хлопи. – Чого він на коня не сів?
– Е-е, – помахав пальцем війт. – Хіба ви не тямите, що шість ніг ліпше, ніж чотири?
ДЯКА БОГОВІ
Пішов скнилівець на базар, а личаки перекинув через плече. Дорогою перечепився за камінь і розбив палець на нозі до крові. Іде, шкандибаючи, й приказує:
– Дякую тобі, Господи, за твою ласку! Дякую тобі, Господи!
Якийсь чоловік, що бачив усю пригоду, не витерпів і поцікавився:
– За що ви Господу дякуєте? Та ж ви ногу розбили!
– Е-с, тому й дякую, що я босий ішов. А якби личаки взув, то порвав би.
ДЗЮРКА
Як взяли Міська Капцюха до австрійського війська, то видали йому мундир, баклажку і карабін з багнетом.
Карабін Міська зацікавив особливо і він почав його уважно розглядати. Врешті зауважив, що люфа має отвір, і звернувся до капрала:
– Пане капрале, хочу попередити, жи туткаво є дзюрка. Шоби потім не було на мене!
КАПЦЮХ ЛІПШЕ ЗНАЄ
Грицеві Капцюху служба давалася нелегко, бо Гриць вважав, що має свій розум, то чого мусить слухатися тих німаків. Одного разу сержант спитав його:
– Шеренговий Капцюх! Чому офіцір піхоти має шаблю просту, а офіцір уланів криву?
– Мільдую слухняно, жи інакше й бути не може! Бо ж той від піхоти має ше й піхву рівну, а той від вуланів – криву.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56