Інколи в негоду чути було, як щось крутить млинові жорна, і тоді всі говорили: це чорт меле збіжжя.
Якось пізнього вечора вертався з шинку "Лисого Мацька" один мельник і навпотемки зачепився за кам'яну фігуру Божої Матері, яка стояла посеред Глинянського тракту. А що він був добряче п'яний, то почав з нею сваритися, бо стала йому посеред дороги. Фігура Богородиці мовчала, а це мельника ще більше розлютило і він уже кричав на цілу околицю.
І ось у цей мент виступив звідкілясь із темряви якийсь чоловік в панській одежі:
– Гей, чоловіче! Ходи зі мною, бо я якраз потребую такого, як ти.
– А нащо мене потребуєш?
– Не питай, а ходи. Я тобі добре заплачу.
І глянув таким гострим поглядом, що мельник враз став тверезим, як слово Боже. Слухняно пішов за паном, а той його запровадив не куди інакше, як до чортового млина.
В млині панувала тиша. Млинові каміння стояли, колеса не гуркотіли, сита не торохтіли. Всюди висіло павутиння, лежав густий порох.
– Тепер здогадуєшся, чому я тебе сюди привів? – спитав пан. – Хочу, щоби ти зрушив цей млин. Маєш часу до перших півнів. Як тобі вдасться, то дістанеш багату плату, а як ні, зостанешся тут навіки.
Мельник, не гаючи часу, взявся до роботи. Нишпорив усюди, шукаючи причини, чому став млин. А при тім весь час клявся, що більше не буде пиячити, а понад то тинятися поночі і не шанувати Бога.
Аж от, коли вже надію стратив, знайшов між дерев'яними колами горіх. Щойно його видобув, як гряділь зрушився, жорна затуркотіли, колеса крутнулися і сита почали трястися.
У ту ж мить з пороху піднялися чортові слуги, які перед тим видавалися сірими лантухами, та почали метушитися, всюди зазирати і підсипати щось у труби. Коли мельник придивився, то побачив, що то людські кості меляться на муку.
Пролунало кукурікання перших півнів.
– Маєш щастя, – сказав пан. – Ти мені поміг, то і я Тобі віддячу. Ходи за мною!
І пан пішов попереду, присвічуючи ліхтарем. Коли вони вибралися з млина на подвір'я, пан промовив:
– За платню не журись. Пошлю тобі водою.
Мельник, дякував Богові, що живим вийшов з тої пригоди, і забув думати про чортову обіцянку.
Але наступний рік був сухий і всі млини ві Львові стали. Тільки млин нашого мельника не спинявсь ані на хвилю. Яка сила крутила його лотоками можна тільки здогадуватися. Головне, що мельник сильно розбагатів і горя не знав. А пити, ясна річ, покинув.
А з тою самою фігурою Богородиці була пов'язана ще одна пригода. Якось 1820 року їхав увечері Глинянським трактом австрійський службовець, зачепив коляскою за фігуру і зламав у колесі вісь. Це його так розгнівало, що звелів ту фігуру розібрати і кинути під паркан.
Та личаківці її підібрали і встановили вже в іншому місці у спеціальній капличці під дахом.А той австріяк незабаром осліп.
ЧОРТЯЧИЙ СКАРБ
Партика був чоловіком богомільним, але як ставив у церкві свічки всім святим, то й чорта не обминав. Чувся так певніше.
Тим часом і сам чорт перейнявся повагою до Федя і вирішив зробити йому щось приємне.
Одної ночі наснився він Федьові і сказав:
– Ходімо до лісу, я тебе нагороджу за твою вірність.
Федьо, не вагаючись, подався за чортом до лісу, а там вони спинились біля розлогого дуба.
– Ось тут під цим дубом закопано скарб, – сказав чорт. – Прийдеш вдень і відкопаєш.
Федьо роззирнувся туди, сюди, а довкола самі дуби.
– Та ж я завтра не пізнаю це дерево! – забідкався.
– Зроби якийсь знак, – порадив чорт.
– Але який?
– Наклади під дубом, – засміявся чорт і зник.
Федьо скинув штани та й почав дутися, аж стогнати. Дметься, дметься, та все в постіль.
Тяжкі потуги Федя вирвали зі сну його жінку. Спочатку вона уважно прислухалась, далі сторожко потягла носом і скрикнула:
– Дурню! Ти шо робиш?
– Цить, стара, цить! – замахав руками Федьо. – Буде тобі, буде й мені, буде н нашим дітям!
– А бодай тебе! Таке в ліжку виробляти! Іди на двір! – та й почала його виштовхувати.
Федьо ніяк не хотів прощатися з таким гарним скарбом і боронився як міг:
– Перестань! Я тобі такий скарб покажу! Ось ще хвильку!
– Іди ти зі своїм скарбом на гноївку! Ти, п'янице анахтемська! Тая такі скарби кожного дня бачу! Забирайся з ліжка мені, бо вхоплю качалку!
Тільки бебехнувшись з постелі на землю, врешті Федьо очунявся і зрозумів, що то був лише сон.
– Оце мені чорт за свічку подякував!
І з тих пір вже нечистому свічки ніколи не ставив, тільки дулю показував.
ЧОРНИЙ ВЕРШНИК
На горі Туриці колись стояв замок. Жив у ньому боярин Тур.
Тур мав дуже гарну доньку, котра так пишалася своєю красою, що врешті в дівках засиділась. Коли батько дорікав їй, що заміж не виходе, вона відказувала:
– Я вмію володіти зброєю і конем не згірше лицаря. А як заміж вийду, чоловік мене біля прядки посадить.
Минув час і боярин помер.
Ледве вдалося родині намовити молоду боярівну вийти заміж. Вона погодилась, але з умовою: тільки за того, хто перестрибне верхи яр під горою.
А був той яр глибокий і широкий. Через те не один лицар собі карк зламав.
Після кількох невдалих спроб ніхто більше не зголошувався. Літа спливали, врода молодої боярівни в'янула. Вже й сама не рада була, що таку умову загадала, але гордість не дозволяла відмовитись.
Аж ось одного осіннього похмурого дня прибув до замку чорний вершник на чорнім, як вугіль, коні:
– Ану, – каже, – спробую і я щастя.
Розігнав коня, помчав вихором до яру, вдарив острогами з усієї сили, і кінь, випроставши ноги, мов струни, одним махом перелетів на той бік. Оце було втіхи у замку! Нарешті їхня пані заміж вийде.
Уже збиралися до шлюбу молоду пару вести, але наречений сказав, що хоче наперед повезти боярівну до себе додому, там вони повінчаються, а тоді вже й повернуться.
Боярівна хотіла взяти із собою челядь свою та ще й цілий віз манелів.
– Навіщо. – здивувався лицар. – Це ж не далеко. А вдома в мене є усе чого твоя душа забажає.
Сіли вона на коней і як рушили в дорогу, так по них слід і пропав.
Коли згодом почали випитувати про того лицаря, то ніхто нічого путнього сказати не міг. Ніхто його раніше не бачив і не чув, що такий є.
За якийсь час приблукала до замку ворожка. її обступили та почали то про те питати, то про се, а врешті і про бояриню.
Ворожка висипала на землю жменьку пір'їнок воронячих, ще якогось зілля натрусила і підпалила. А як почала вона шамотіти свої заклинання, всі побачили, як звивається у полум'ї молода боярівна – руки заломлює, кричить і просить рятунку.
– В пеклі вона, – зітхнула стара. – А той її лицар на чорнім коні – нечиста сила. За те її покарано, що так гордувала парубками і стількох зі світу звела.
З тих пір ту гору й прозвали Турицею на пам'ять про нещасливу боярівну.
ЧОРТОВІ СКЕЛІ
Колись чорти заповзялися знищити собор святого Юра. А ви, певно, знаєте, що нечиста сила має міць іно до першої ночі, бо вже як о першій півні запіють, то чортівня відразу слабне.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56