То був один з найсильніших землетрусів, які пережив Львів – восени 1616 року.
Коли ж слуга влетів до хати, щоб розповісти панові, що відповіла ріка, то не застав уже його живим.
ЛІСОВІ ДУХИ
ЛІСОВИЙ ЦАР ОХ
Жила колись сирота в маленькій хатиночці зі своєю старенькою бабусею. Обоє мусили важко працювати, щоб заробити на хліб. Бабуся лікувала травами, дівчинка ходила щодня у ліс по хмиз, а потім продавала його.
Прийшла осінь. Сирота, як і завжди, подибала до лісу. Коли вже назбирала досить сухого гіллячка й почала його в'язати, раптом почула, як хтось стогне та так жалібно-жалібно. Кинула дівчинка хмиз і побігла на той стогін.
У кущах ліщини лежав, скрутившись бубликом, маленький дідок із зеленим волоссям та зеленою бородою. На ньому й одяг якийсь чудернацький, наче з трави і сухого листя зшитий.
Нахилилась дівчинка над ним і спитала:
– Що вам, дідусю, сталося? Чому ви стогнете?
– Ой, дівчинко добра, – застогнав ще жалібніше дідусь, – перев’яжи мені ногу, бо я звихнув її, коли з дерева стрибав.
Дівчинка здивувалася – чого б то мав старий дідок по деревах лазити, але промовчала, скинула хустину і перев'язала йому ногу. Дідок попробував устати з землі, але ойкнув і знову впав, скривившись від болю.
Дівчинка аж заплакала, так шкода їй стало старенького.
– Скажіть, дідусю, куди вам додому. Я занесу вас.
– Ой, дитинко, – зітхнув дідок, – дома моя недалеко, але хіба ти така маленька здужаєш мене донести?
– Я донесу, дідусю… Я щодня по великій в'язанці хмизу ношу, то й вас донесу.
Взяла вона дідуся на руки і не на жарт здивувалася, бо він був такий легенький, наче пір'їнка.
– Занеси мене он до того великого дуба і посади в дупло. Дівчинка зробила, як сказав дідусь і хотіла вже йти, коли той закликав її:
– Почекай, дівчинко, я тобі подарунок дам. Настав-но хвартушину.
І чим ви думаєте він її обдарував? Та цілою купою сухого листя. Дівчинка звичайно, чемно подякувала, хоч і дуже дивувалась такому подарункові.
От іде вона з тим листям дорогою та й думає: „Висиплю я його краще та за хмизом повернуся. Хіба в нас під хатою мало листя?”.
Та тільки-но вона так подумала, як пролунав над її головою голос Дідуся:
– Кому це мої дарунки не до вподоби?
Дівчинка не на жарт злякалася і побігла чимдуж додому.
– Хто за тобою женеться? – здивувалась бабуся. – Навіщо ти сюди оце листя принесла?
– Ой бабусю! Це мені лісовий дідусь подарував, – та з тими словами й висипала на підлогу.
І враз, наче вогонь спалахнув – уся хата їхня так і зайнялася золотом. З тих пір вони жили собі щасливо, не знаючи біди, ще й іншим помагали.
ДАР ПОЛІСУНА
Був собі мисливець, якому ніколи не щастило. Цілими днями він пропадав на ловах, а повертався все одно без здобичі. Ну, в кращому випадку принесе перепілку та й то таку, як грудочка. А щоб зайця коли підстрелити чи хоча б качку – цього з ним не бувало. І що вже жінка його не лаяла, що вже не кляла та не проклинала, аби він покинув те марне мисливство і взявся до якого путнього діла, а він і вухом не веде – зранку до вечора лісами блукає.
І от одного разу, коли він зібрався іти на полювання, вона сказала:
– Ну, слухай. Якщо ти й тепер з порожніми руками повернешся, то більше терпіти не стану. Заберу дітей і повернуся до батьків. Там, я гадаю, мені не дадуть з голоду вмерти.
Думаєте це його спинило? Де там. Узяв рушницю й поплентався до лісу. Правда, настрій у нього був препаскудний.
Або вполюю щось путнє, або й додому не повернуся, вирішив мисливець. А він був упертий чоловік і коли до вечора йому так і не вдалося нічого підстрелити, постановив заночувати у лісі.
Мостячи постіль попід розлогим дубом, раптом почув чийсь стогін. „Хто це може бути? – здивувався він. – За цілий день я не зустрів жодної живої душі”.
Про всяк випадок прихопив рушницю і пішов на голос. Продерся він крізь кущі ліщини і потрапив на галявину, посеред якої стояв старий бук, а під ним побачив маленького чоловічка. Чоловічок запхав руку в дупло і ніяк не міг її витягти. Він сварився і розгнівано тупцяв ніжками.
– Ну, чого витріщився?! – загукав чоловічок до мисливця. – Не бачиш – я у пастку потрапив!
– Я 6 на вашому місці поводив себе чемніше, – сказав мисливець. – Вперше мене бачите, а гукаєте як на пастушка.
Мисливець вийняв ножа і заходився розширяти дупло.
– Ой-ой! – зойкав час ви часу чоловічок. – Тільки прошу обережніше.
– Та бачу бачу Не бійтеся. Це дерево таке трухляве, що скоро на волі будете От і все. Цікаво лише, що ви там у дуплі шукали? О, та у вас повний кулачок горіхів! Так ось чому ви не могли руку висмикнути!
– Ну і що? І що? – заметушився чоловічок запихаючи горіхи в кишеню. – Подумаєш який розумний!
– Бо вам досить було розтиснути пальці і не довелось би мені стільки морочитися.
– Ага, розтиснути! Ич який! А горіхи?
– Ну і дивак із вас, – розсміявся мисливець.
– Кому дивак, а кому пан.
– Та невже з вас іще й пан?
– А ти думав! – Чоловічок гордо випнув груди і пригладив розкошлану борідку. – Я сам Полісун.
Мисливець отетерів від несподіванки. То оцей карличок, який так незарадно повівся з горіхами, сам володар лісів Полісун? Чоловічок наче прочитав його думки:
– Зараз переконаєшся. За те, що мені у пригоді став, я тобі знаєш як віддячу? Прижену тобі сотню кабанів. Ти тут стій, а я зараз…
Не встиг мисливець отямитись, як ліс раптом наповнився галасом і тупотом безлічі ніг. Велике стадо диких свиней, оточене вовками, вибігло на галявину і спинилося як укопане перед мисливцем. Де не взявся й Полісун.
– Маєш хустинку? Давай сюди.
Чоловічок розстелив хустинку на землі та свиснув. Вовки кинулися на свиней, а ті, не маючи більше куди бігти, рвонули просто на мисливця, перед яким на землі лежала хустинка. Мисливець злякався, що його вмить розтопчуть, і вже намірився тікати, коли бачить – свині, мов навіжені, летять на хустинку і, що лиш торкнуться її, враз маліють і стають завбільшки з комашок. Усе стадо вмістилося їм тій хустинці. Полісун відігнав вовків, зав'язав стадо у вузлик і подав мисливцеві.
– Бери. Вдома розв'яжеш, але збудуй спочатку хлів на сто свиней, бо вони дикі, розбіжаться.
Прийшов мисливець додому та постукав у двері.
– Кажи відразу, – гукнула жінка, – вполював, чи ні?
– Відчиняй, відчиняй.
– Е, ні. Покажи, що вполював, – уперлася жінка.
– Завтра покажу.
– Ну, то завтра і відчиню.
Довелося мисливцеві у стодолі ночувати. А вранці заходився будувати хлів. Сам би не скоро впорався, якби не скликав сусідів, обіцявши кожному по свині.
Жінка тим часом місця собі не могла знайти. Де він тих свиней набере, дивувалася вона.
До вечора хлів був готовий. Мисливець увійшов до середини і розв'язав вузлика. Ледве сам устиг вискочити – свині так і сипонули з хустинки, мало хліва не рознесли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Коли ж слуга влетів до хати, щоб розповісти панові, що відповіла ріка, то не застав уже його живим.
ЛІСОВІ ДУХИ
ЛІСОВИЙ ЦАР ОХ
Жила колись сирота в маленькій хатиночці зі своєю старенькою бабусею. Обоє мусили важко працювати, щоб заробити на хліб. Бабуся лікувала травами, дівчинка ходила щодня у ліс по хмиз, а потім продавала його.
Прийшла осінь. Сирота, як і завжди, подибала до лісу. Коли вже назбирала досить сухого гіллячка й почала його в'язати, раптом почула, як хтось стогне та так жалібно-жалібно. Кинула дівчинка хмиз і побігла на той стогін.
У кущах ліщини лежав, скрутившись бубликом, маленький дідок із зеленим волоссям та зеленою бородою. На ньому й одяг якийсь чудернацький, наче з трави і сухого листя зшитий.
Нахилилась дівчинка над ним і спитала:
– Що вам, дідусю, сталося? Чому ви стогнете?
– Ой, дівчинко добра, – застогнав ще жалібніше дідусь, – перев’яжи мені ногу, бо я звихнув її, коли з дерева стрибав.
Дівчинка здивувалася – чого б то мав старий дідок по деревах лазити, але промовчала, скинула хустину і перев'язала йому ногу. Дідок попробував устати з землі, але ойкнув і знову впав, скривившись від болю.
Дівчинка аж заплакала, так шкода їй стало старенького.
– Скажіть, дідусю, куди вам додому. Я занесу вас.
– Ой, дитинко, – зітхнув дідок, – дома моя недалеко, але хіба ти така маленька здужаєш мене донести?
– Я донесу, дідусю… Я щодня по великій в'язанці хмизу ношу, то й вас донесу.
Взяла вона дідуся на руки і не на жарт здивувалася, бо він був такий легенький, наче пір'їнка.
– Занеси мене он до того великого дуба і посади в дупло. Дівчинка зробила, як сказав дідусь і хотіла вже йти, коли той закликав її:
– Почекай, дівчинко, я тобі подарунок дам. Настав-но хвартушину.
І чим ви думаєте він її обдарував? Та цілою купою сухого листя. Дівчинка звичайно, чемно подякувала, хоч і дуже дивувалась такому подарункові.
От іде вона з тим листям дорогою та й думає: „Висиплю я його краще та за хмизом повернуся. Хіба в нас під хатою мало листя?”.
Та тільки-но вона так подумала, як пролунав над її головою голос Дідуся:
– Кому це мої дарунки не до вподоби?
Дівчинка не на жарт злякалася і побігла чимдуж додому.
– Хто за тобою женеться? – здивувалась бабуся. – Навіщо ти сюди оце листя принесла?
– Ой бабусю! Це мені лісовий дідусь подарував, – та з тими словами й висипала на підлогу.
І враз, наче вогонь спалахнув – уся хата їхня так і зайнялася золотом. З тих пір вони жили собі щасливо, не знаючи біди, ще й іншим помагали.
ДАР ПОЛІСУНА
Був собі мисливець, якому ніколи не щастило. Цілими днями він пропадав на ловах, а повертався все одно без здобичі. Ну, в кращому випадку принесе перепілку та й то таку, як грудочка. А щоб зайця коли підстрелити чи хоча б качку – цього з ним не бувало. І що вже жінка його не лаяла, що вже не кляла та не проклинала, аби він покинув те марне мисливство і взявся до якого путнього діла, а він і вухом не веде – зранку до вечора лісами блукає.
І от одного разу, коли він зібрався іти на полювання, вона сказала:
– Ну, слухай. Якщо ти й тепер з порожніми руками повернешся, то більше терпіти не стану. Заберу дітей і повернуся до батьків. Там, я гадаю, мені не дадуть з голоду вмерти.
Думаєте це його спинило? Де там. Узяв рушницю й поплентався до лісу. Правда, настрій у нього був препаскудний.
Або вполюю щось путнє, або й додому не повернуся, вирішив мисливець. А він був упертий чоловік і коли до вечора йому так і не вдалося нічого підстрелити, постановив заночувати у лісі.
Мостячи постіль попід розлогим дубом, раптом почув чийсь стогін. „Хто це може бути? – здивувався він. – За цілий день я не зустрів жодної живої душі”.
Про всяк випадок прихопив рушницю і пішов на голос. Продерся він крізь кущі ліщини і потрапив на галявину, посеред якої стояв старий бук, а під ним побачив маленького чоловічка. Чоловічок запхав руку в дупло і ніяк не міг її витягти. Він сварився і розгнівано тупцяв ніжками.
– Ну, чого витріщився?! – загукав чоловічок до мисливця. – Не бачиш – я у пастку потрапив!
– Я 6 на вашому місці поводив себе чемніше, – сказав мисливець. – Вперше мене бачите, а гукаєте як на пастушка.
Мисливець вийняв ножа і заходився розширяти дупло.
– Ой-ой! – зойкав час ви часу чоловічок. – Тільки прошу обережніше.
– Та бачу бачу Не бійтеся. Це дерево таке трухляве, що скоро на волі будете От і все. Цікаво лише, що ви там у дуплі шукали? О, та у вас повний кулачок горіхів! Так ось чому ви не могли руку висмикнути!
– Ну і що? І що? – заметушився чоловічок запихаючи горіхи в кишеню. – Подумаєш який розумний!
– Бо вам досить було розтиснути пальці і не довелось би мені стільки морочитися.
– Ага, розтиснути! Ич який! А горіхи?
– Ну і дивак із вас, – розсміявся мисливець.
– Кому дивак, а кому пан.
– Та невже з вас іще й пан?
– А ти думав! – Чоловічок гордо випнув груди і пригладив розкошлану борідку. – Я сам Полісун.
Мисливець отетерів від несподіванки. То оцей карличок, який так незарадно повівся з горіхами, сам володар лісів Полісун? Чоловічок наче прочитав його думки:
– Зараз переконаєшся. За те, що мені у пригоді став, я тобі знаєш як віддячу? Прижену тобі сотню кабанів. Ти тут стій, а я зараз…
Не встиг мисливець отямитись, як ліс раптом наповнився галасом і тупотом безлічі ніг. Велике стадо диких свиней, оточене вовками, вибігло на галявину і спинилося як укопане перед мисливцем. Де не взявся й Полісун.
– Маєш хустинку? Давай сюди.
Чоловічок розстелив хустинку на землі та свиснув. Вовки кинулися на свиней, а ті, не маючи більше куди бігти, рвонули просто на мисливця, перед яким на землі лежала хустинка. Мисливець злякався, що його вмить розтопчуть, і вже намірився тікати, коли бачить – свині, мов навіжені, летять на хустинку і, що лиш торкнуться її, враз маліють і стають завбільшки з комашок. Усе стадо вмістилося їм тій хустинці. Полісун відігнав вовків, зав'язав стадо у вузлик і подав мисливцеві.
– Бери. Вдома розв'яжеш, але збудуй спочатку хлів на сто свиней, бо вони дикі, розбіжаться.
Прийшов мисливець додому та постукав у двері.
– Кажи відразу, – гукнула жінка, – вполював, чи ні?
– Відчиняй, відчиняй.
– Е, ні. Покажи, що вполював, – уперлася жінка.
– Завтра покажу.
– Ну, то завтра і відчиню.
Довелося мисливцеві у стодолі ночувати. А вранці заходився будувати хлів. Сам би не скоро впорався, якби не скликав сусідів, обіцявши кожному по свині.
Жінка тим часом місця собі не могла знайти. Де він тих свиней набере, дивувалася вона.
До вечора хлів був готовий. Мисливець увійшов до середини і розв'язав вузлика. Ледве сам устиг вискочити – свині так і сипонули з хустинки, мало хліва не рознесли.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56