Кидай вже нарешті! Бодай тебе на тім світі кидало!
Варто йому було теє гукнути, аж відлуння покотилося порожніми покоями, як на дротара посипався дощ золотих талярів.
Коли дзенькіт припинився, пролунало полегшене зітхання і запанувала мертва тиша.
Відтоді ніхто більше в камениці не страшив, а дротар на ті гроші зміг нарешті й своєю хатою розжитися, та ще й дітям його тих грошей вистачило.
Видно мав нечисте сумління покійний пан Клопот, коли мусив по смерті човптися.
ПОКУТУЮЧИЙ У КОМИНІ
На Краківській мешкав колись один багатий чоловік, що ніколи нікого до себе на гостину не просив. Навіть у святкові дні, коли господарі кличуть до себе убогих на обід, він обідав сам.
За якийсь час помер, а по смерти почав страшити. І страшив саме в тому покої, в якому їв. Спочатку торохтів у комині, тлумився і дряпав пальцями, осипаючи сажу, а далі вилазив у покій і там перекидав меблі. Родина до тої кімнати ніколи не заходила.
Одного разу серед зими попросився до них на ночівлю подорожній.
– Не можемо вас пустити, бо не маємо де покласти, – кажуть господарі.
– Та покладіть хоч у сінях, бо вже так замерз, що дійду.
– В сінях теж холодно. Хіба би лягли в тім покої, де покійник страшить. Подорожній сказав, що йому байдуже, бо жодних страхів не боїться. Йому й постелили там і вечерю дали в той самий покій. Подорожній узяв миску на коліна і сказав голосно:
– Благослови, Боже, всякеє диханіє і пробач гріхи, а особливо тому, хто в комині сидить. Хай вийде з нього і вечерю зі мною розділить.
Щойно він те сказав, як у комині зашурхотіло, зашовгало і ось з'явилась темна постать вся в сажі:
– Дякую тобі, чоловіче, що мене вибавив з покути. Бо вже стільки літ покутую за те, що нікого ні до сніданку, ні до обіду, ані до вечері не просив. І мав я до тих пір покутувати, доки мене хтось їсти не попросить.
І враз він став білий-білюсенький і зник з очей.
ЧОРНЕ КУРЧА
Були собі старий зі старою і дуже бідували. Одного разу знайшли вони мокре чорне курча та й забрали до хати. Увечері курча обсохло і почало співати:
–Іже-іже-іже! Буде завтра молоко свіже!
І справді отелилася корова і з'явилося молоко. Старі дали молоко курчаті, а воно питає:
– Що вам найбільше бракує?
– Грошей.
Почало курча їм зносити гроші.
– Досить, – сказали старі.
Але курча весь час допитується:
– Що вам принести?
Мусили кожного разу нову забаганку вигадувати. Вже їм те курча обридло, як гірка редька. Тоді пішов старий до знахаря і розповів, який мають клопіт.
– Ов, та то не курча, а василиск! – відразу здогадався знахар. – Коли воно виросте, то перетвориться на дракона з когутячою головою. Мусите його позбутися якнайскоріше.
– Але як то зробити?
– Прокопайте яму в стодолі, щоб вела до льоху і скажіть, аби носив мак і зсипав до ями. Тоді побачите.
Старий послухався поради і прокопав яму. Коли вранці курча спитало, що принести, старий сказав:
– Маку. І сип його в стодолі.
Почало курча носити мак і сипати його в яму. Сипле, сипле, а кінця тому не видно. Цілий день воно мак сипало, а старий у льоху граблями той мак згрібає. Дивиться курча, що яма замість того, щоб наповнюватися, усе міліє та міліє. І так воно розлютилося, гнівом скипіло, що трісло і мазюкою розлилось на місці. Тільки сморід пішов.
ВЕЧЕРЯ
Жартувати з духами – невдячна справа. Ілько, що мешкав на Личакові й торгував крупами, пізно ввечері вертав з шинку добре підпилий. А йдучи повз цвинтар, помітив коло дерева якогось чоловіка, що стояв непорушно.
– І хочеться тобі такво стояти? – спитав Ілько. – Гайда, ліпше до мене на вечерю. Ще си всмалим трохи шпагатівки.
Чоловік мовчки почимчикував за Ільком. В хаті вже всі спали. Ілько запровадив гостя на кухню, поставив на стіл миску квасолі зі шкварками, налив по п'ять дека.
– Пий, брате, їж, не встидайся.
Але гість мовчав і лише дивився, як Ілько уплітає квасолю. Врешті озвався:
– Запровадь мене на те саме місце, звідки взяв.
Ілько знизав плечима і слухняно відпровадив гостя на цвинтар. На прощання той сказав:
– Завтра о тій самій порі й на цім місці зустрінемось. Тепер твоя черга піти до мене на вечерю.
Ілько наступного дня на тверезу голову усе розміркував. його охопив страх. Тепер вже здогадувався, хто у нього гостював. Того вечора вже нікуди не йшов і ліг рано спати. Але незабаром після півночі почулося шкрабання в шибку і глухий тужливий голос покликав:
– Ілько! Ілько! Вечеря холоне! Жінка штурхнула Ілька:
– Хтось тебе кличе! Хто то може бути? Мороз пішов йому поза шкіру:
– Цить. Не відгукуйся.
А тим часом хтось шкраб, шкраб, шкраб:
– Ілько! Ілько! Я в тебе був, і ти до мене ходи! Врешті Ілько встав з ліжка, вдягнувся і сказав до жінки:
– Не дасть нам та мара спокійно спати. Мушу йти.
– Дурний, не йди! – перелякалась жінка. – Пошкребеться, й піде собі.
– Ой, не думаю, що так скоро піде. Ну, Господи, благослови, – перехрестився й вийшов з хати.
Вчорашній гість відразу рушив у бік цвинтаря, і Ілько вже подумки попрощався з життям. На цвинтарі вони пройшли трохи по стежці й опинилися перед високим гробівцем. Дух попхав велику кам'яну плиту і перед ними з'явився вхід. Ілько ступив за духом в чорноту. Там панував густий запах вологости, перемішаний з димом свічок.
В глибині гробівця ледь-ледь блимало кілька тоненьких воскових свічок, а довкола напівзотлілої, оброслої мохом домовини сиділо дві молоді панни, одна старша жінка і ще якийсь пан.
– То моя родина, – сказав дух. – Я привів до нас на вечерю того чоловіка, який мене вчора у себе гостив.
Родина закивала головами.
– Сідай з нами, – звелів дух Ількові, і той сів на камінь. їхня вечеря полягала на тім, що вони вдихали запахи загниваючої домовини, вогкого моху, сирої землі і нудотливого розкладання тіл.
Ілько сидів у страшному напруженні і ті якісь півгодини для нього розтяглись на безконечну муку. Аж от нарешті духи підвелися і повільно рушили кудись під землю. Зостався лише вчорашній гість Ілька.
– А тепер я тебе запроваджу туди, звідки забрав.
Назад Ілько вертався, мов на крилах. Біля хати вони спинилися і дух сказав:
– На майбутнє ніколи не зачіпайся з духами.
І дав Ількові ляпаса в обличчя та такого сильного, що кілька днів знати було п'ять пальців на щоці.
РОЗГНІВАНИЙ ДУХ
1679 року в невеличкій камениці, що стояла побіля рибного базару, трапилася дивовижна пригода. У тій камениці мешкали брати Порадовські шляхетного роду разом зі своїм учителем єзуїтом Длугоборським. Прожили там рік без клопотів, як несподівано почали мешканцям докучати нічні страхи.
Спочатку вони собі це легковажили і солодко спали, повз вуха пускаючи скарги невідомого духа. Та вже в січні й лютому ті завивання почастішали і всі, хто там мешкав, чули щоночі зітхання та брязкіт ланцюгів, важкий гуркіт каміння і шелест у повітрі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Варто йому було теє гукнути, аж відлуння покотилося порожніми покоями, як на дротара посипався дощ золотих талярів.
Коли дзенькіт припинився, пролунало полегшене зітхання і запанувала мертва тиша.
Відтоді ніхто більше в камениці не страшив, а дротар на ті гроші зміг нарешті й своєю хатою розжитися, та ще й дітям його тих грошей вистачило.
Видно мав нечисте сумління покійний пан Клопот, коли мусив по смерті човптися.
ПОКУТУЮЧИЙ У КОМИНІ
На Краківській мешкав колись один багатий чоловік, що ніколи нікого до себе на гостину не просив. Навіть у святкові дні, коли господарі кличуть до себе убогих на обід, він обідав сам.
За якийсь час помер, а по смерти почав страшити. І страшив саме в тому покої, в якому їв. Спочатку торохтів у комині, тлумився і дряпав пальцями, осипаючи сажу, а далі вилазив у покій і там перекидав меблі. Родина до тої кімнати ніколи не заходила.
Одного разу серед зими попросився до них на ночівлю подорожній.
– Не можемо вас пустити, бо не маємо де покласти, – кажуть господарі.
– Та покладіть хоч у сінях, бо вже так замерз, що дійду.
– В сінях теж холодно. Хіба би лягли в тім покої, де покійник страшить. Подорожній сказав, що йому байдуже, бо жодних страхів не боїться. Йому й постелили там і вечерю дали в той самий покій. Подорожній узяв миску на коліна і сказав голосно:
– Благослови, Боже, всякеє диханіє і пробач гріхи, а особливо тому, хто в комині сидить. Хай вийде з нього і вечерю зі мною розділить.
Щойно він те сказав, як у комині зашурхотіло, зашовгало і ось з'явилась темна постать вся в сажі:
– Дякую тобі, чоловіче, що мене вибавив з покути. Бо вже стільки літ покутую за те, що нікого ні до сніданку, ні до обіду, ані до вечері не просив. І мав я до тих пір покутувати, доки мене хтось їсти не попросить.
І враз він став білий-білюсенький і зник з очей.
ЧОРНЕ КУРЧА
Були собі старий зі старою і дуже бідували. Одного разу знайшли вони мокре чорне курча та й забрали до хати. Увечері курча обсохло і почало співати:
–Іже-іже-іже! Буде завтра молоко свіже!
І справді отелилася корова і з'явилося молоко. Старі дали молоко курчаті, а воно питає:
– Що вам найбільше бракує?
– Грошей.
Почало курча їм зносити гроші.
– Досить, – сказали старі.
Але курча весь час допитується:
– Що вам принести?
Мусили кожного разу нову забаганку вигадувати. Вже їм те курча обридло, як гірка редька. Тоді пішов старий до знахаря і розповів, який мають клопіт.
– Ов, та то не курча, а василиск! – відразу здогадався знахар. – Коли воно виросте, то перетвориться на дракона з когутячою головою. Мусите його позбутися якнайскоріше.
– Але як то зробити?
– Прокопайте яму в стодолі, щоб вела до льоху і скажіть, аби носив мак і зсипав до ями. Тоді побачите.
Старий послухався поради і прокопав яму. Коли вранці курча спитало, що принести, старий сказав:
– Маку. І сип його в стодолі.
Почало курча носити мак і сипати його в яму. Сипле, сипле, а кінця тому не видно. Цілий день воно мак сипало, а старий у льоху граблями той мак згрібає. Дивиться курча, що яма замість того, щоб наповнюватися, усе міліє та міліє. І так воно розлютилося, гнівом скипіло, що трісло і мазюкою розлилось на місці. Тільки сморід пішов.
ВЕЧЕРЯ
Жартувати з духами – невдячна справа. Ілько, що мешкав на Личакові й торгував крупами, пізно ввечері вертав з шинку добре підпилий. А йдучи повз цвинтар, помітив коло дерева якогось чоловіка, що стояв непорушно.
– І хочеться тобі такво стояти? – спитав Ілько. – Гайда, ліпше до мене на вечерю. Ще си всмалим трохи шпагатівки.
Чоловік мовчки почимчикував за Ільком. В хаті вже всі спали. Ілько запровадив гостя на кухню, поставив на стіл миску квасолі зі шкварками, налив по п'ять дека.
– Пий, брате, їж, не встидайся.
Але гість мовчав і лише дивився, як Ілько уплітає квасолю. Врешті озвався:
– Запровадь мене на те саме місце, звідки взяв.
Ілько знизав плечима і слухняно відпровадив гостя на цвинтар. На прощання той сказав:
– Завтра о тій самій порі й на цім місці зустрінемось. Тепер твоя черга піти до мене на вечерю.
Ілько наступного дня на тверезу голову усе розміркував. його охопив страх. Тепер вже здогадувався, хто у нього гостював. Того вечора вже нікуди не йшов і ліг рано спати. Але незабаром після півночі почулося шкрабання в шибку і глухий тужливий голос покликав:
– Ілько! Ілько! Вечеря холоне! Жінка штурхнула Ілька:
– Хтось тебе кличе! Хто то може бути? Мороз пішов йому поза шкіру:
– Цить. Не відгукуйся.
А тим часом хтось шкраб, шкраб, шкраб:
– Ілько! Ілько! Я в тебе був, і ти до мене ходи! Врешті Ілько встав з ліжка, вдягнувся і сказав до жінки:
– Не дасть нам та мара спокійно спати. Мушу йти.
– Дурний, не йди! – перелякалась жінка. – Пошкребеться, й піде собі.
– Ой, не думаю, що так скоро піде. Ну, Господи, благослови, – перехрестився й вийшов з хати.
Вчорашній гість відразу рушив у бік цвинтаря, і Ілько вже подумки попрощався з життям. На цвинтарі вони пройшли трохи по стежці й опинилися перед високим гробівцем. Дух попхав велику кам'яну плиту і перед ними з'явився вхід. Ілько ступив за духом в чорноту. Там панував густий запах вологости, перемішаний з димом свічок.
В глибині гробівця ледь-ледь блимало кілька тоненьких воскових свічок, а довкола напівзотлілої, оброслої мохом домовини сиділо дві молоді панни, одна старша жінка і ще якийсь пан.
– То моя родина, – сказав дух. – Я привів до нас на вечерю того чоловіка, який мене вчора у себе гостив.
Родина закивала головами.
– Сідай з нами, – звелів дух Ількові, і той сів на камінь. їхня вечеря полягала на тім, що вони вдихали запахи загниваючої домовини, вогкого моху, сирої землі і нудотливого розкладання тіл.
Ілько сидів у страшному напруженні і ті якісь півгодини для нього розтяглись на безконечну муку. Аж от нарешті духи підвелися і повільно рушили кудись під землю. Зостався лише вчорашній гість Ілька.
– А тепер я тебе запроваджу туди, звідки забрав.
Назад Ілько вертався, мов на крилах. Біля хати вони спинилися і дух сказав:
– На майбутнє ніколи не зачіпайся з духами.
І дав Ількові ляпаса в обличчя та такого сильного, що кілька днів знати було п'ять пальців на щоці.
РОЗГНІВАНИЙ ДУХ
1679 року в невеличкій камениці, що стояла побіля рибного базару, трапилася дивовижна пригода. У тій камениці мешкали брати Порадовські шляхетного роду разом зі своїм учителем єзуїтом Длугоборським. Прожили там рік без клопотів, як несподівано почали мешканцям докучати нічні страхи.
Спочатку вони собі це легковажили і солодко спали, повз вуха пускаючи скарги невідомого духа. Та вже в січні й лютому ті завивання почастішали і всі, хто там мешкав, чули щоночі зітхання та брязкіт ланцюгів, важкий гуркіт каміння і шелест у повітрі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56