А на таку синагогу купу грошей треба. І пливли щедрі пожертви з усіх сторін, і тішилися всі, що мрія їхня незабаром здійсниться. Синагога росла, мов на дріжджах. І така вона була чудесна, що люди спинялися і милувалися нею
Але поруч водночас будувався костел і католицький клір не міг змиритися з тим, що по сусідству буде стояла синагога. І ото знайшли вони якийсь папір, що до них має належати ця земля, і замкнули святиню, щойно її тільки викінчено було і впорядковано.
Плач повстав серед народу Ізраїлю. Святиню забрали! Судовий процес тягнувся довго-предовго, плакали жиди гіркими сльозами, але ніхто на ті сльози уваги не звертав.
Але жила ві Львові пані побожна, вдова доброти незрівнянної. Називалася вона Роза. Бо як рожа, що розсилає пахощі свої довкола, роздавала вона милостиню поміж убогими, а дім її був для нещасних і хворих як рідний. Ще коли жила вона у домі батьків своїх, називали її всі "Ґолден Ройзе".
І ось Роза, побачивши, яке лихо спало на голови її народу, і чуючи його плач та зітхання, офірувала весь свій маєток на викуп святині, але церковні урядники й слухати не бажали.
– Хай сама прийде з грошима в руках! – таке було останнє слово єпископа. Роза була така вродлива, що кожного могла вродою зачарувати. І боялась вона мужів, а особливо тих, що не мали жінок. Але вона розуміла, що коли не піде, то ніхто за її люд не заступиться. І пішла Роза до єпископа, а той як на неї глянув, дар мови втратив. Лише через хвилю видушив, пожираючи очима:
– Зостанешся в мене, то віддам твоїм братам святиню.
– Добре, – відказала Роза, – я лишуся в тебе. Але сочатку поверни святиню. Бо не можу довіряти тобі, якщо ти мені не довіряєш. Ти не втратиш нічого, а я втрачу честь. А, може, і свій народ і моє життя.
Єпископ погодився і підписав папір, а Роза відіслала папір старшинам жидівської громади, сама ж зосталася у єпископа
Велика радість опанувала жидів, коли вони змогли врешті увійти до синагоги і вперше молитвами прославити Господа. А в тих молитвах вознесли вони й подяку своїй рятівниці.
Ніч проминула для Рози, як довга смуга терпінь. Знесилений єпископ урешті захропів, а коли вранці прокинувся, то не побачив Рози живою. Отруїлася Роза, щоб не жити з плямою ганьби. Але життя її не стратилося намарно – Роза навіки увійшла до пантеону мучеників, а синагогу назвали її іменем.
ЩАСТЯ І НЕЩАСТЯ
Зустрілися якось Щастя з Нещастям, і коли Нещастя схотіло підійти до Щастя, те обурилося.
– Не наближайся до мене! Я не бажаю розмовляти з жебраками.
– Ну, певно! Гордуєш мною, бо маєш гроші. Вділи й мені щось, тоді і я зможу робити людей щасливими.
– Добре, я дам тобі грошей, аби ти переконалося, що ні на що не здатне.
І дістало Нещастя велику скриню золота й срібла та подалося з ним серед ночі до міста шукати кого б то можна було ощасливити. Знайти бідних людей не важко, бо мешкають на околиці, і двері їхніх хат відкриті навстіж. Нещастя вибрало одну з хат, поставило скриню на порозі і пішло собі.
Бідні люди, які там мешкали, звичайно ж, нічого не чули. Але ось прокинулася дитина і почала плакати й проситися на двір.
– Дувиде, – сказала жінка чоловікові, – виведи малого на двір…
Та коли Дувид узяв дитину і рушив до дверей, то на порозі спіткнувся, боляче вдарившись ногою…
– Ой! Що це! – вигукнув він. – Ханче-лейб! Може маєш свічку і сірника, бо я, здається, якусь тяжку скриню намацав. А вона йому відказує:
– Чи я можу мати свічку і сірник тут де сплю?
– Ну то злізь, Ханче-лейб, з постелі і пошукай, може, де є кусник свічки й засвіти!
Злізла жінка з постелі, засвітила й побачили вони велику скриню з небаченим скарбом. Стали вони його рахувати, а йому й ліку нема. Попросив тоді чоловік, аби жінка метнулася до крамниці та купила горілки, хліба, свічок і щось для дітей. Жінка хутенько вбралася, побігла до крамниці й доти стукала, доки заспаний крамар не відчинив.
Давно вже вони так ситно не їли.
– Ханче-лейбен, – попросив чоловік, – послухай мене, сховай кілька дукатів під подушку.
– А то нащо? – здивувалася та. – Хто нам їх забере? Лягаймо спати. З тим і заснули, але забули, що хата їхня стояла біля лазні, а в лазні завше ночує різна злодійня. Власне злодії, що саме поверталися з якоїсь вилазки, помітили метушню в тій хаті, підкралися, усе любенько роздивилися і щойно господарі поснули, вкрали скриню.
Можете собі уявити який рейвах зчинився вранці. Чоловік кричав на жінку, жінка – на чоловіка.
– Чи я тобі не казав заховати бодай кілька дукатів?
– А може то був лише сон!
– Який сон! А оно горілка недопита і бенькарти наші в руках обарінки тримають!
І почалася у них ще гірша біда, бо колись принаймні жили у згоді. Тим часом Щастя з Нещастям знову зустрілися, і Щастя хотіло пройти стороною, але Нещастя спинило його.
– Не цурайся мене, а ходи подивимось, як я ущасливило бідних людей.
– Можу собі уявити! Де ти годне когось ущасливити?
Але пішли таки і застали тих бідних людей, як вони сваряться і нарікають одне на одного, три їхні доньки сидять на порозі, а діти бавляться у піску. З того крику Щастя зрозуміло, що скриня грошей не принесла добра, бо не мали ті люди щастя. І щоб якось їх порятувати, воно підкинуло великий діамант дітям у пісок. Діти втішилися такою гарною забавкою і побігли хвалитися батькам. Бідняк покрутив діамант у руці і сказав:
– Гарне скельце, нехай лежить на вікні.
І, поклавши його на підвіконня, пішов собі прогулятися. Саме на ту пору нагодився багатий віденський купець. Він ішов і роздивлявся, когось, видно, шукаючи, і раптом помітив коштовного діаманта на вікні бідної обдертої халупи.
Купець зараз же зайшов усередину і, морщачи носа від важкої задухи, просяклої запахом цибулі, роззирнувся по хаті. Довкола панувала жахлива убогість, а що була якраз п'ятниця, то брудна засмальцьована господиня поралася коло печі і бурчала щось роздратовано під ніс. Купець спитав, чи не продастеь вона оте скельце, котре лежить на вікні.
– Та чого не продати, – згодилася та. – Якщо дасте добрі гроші, то хоч зараз беріть.
– А скільки ж ви хочете за цю забавку?
– А скільки вам не шкода?
Коли Щастя опікується людиною, то робиться вона мудрішою і обережнішою.
– Ну, дам вам триста гульденів.
– Е, де там! За триста не віддам. Нехай лежить та править мені за люстерко.
– То беріть шістсот!
– І за шістсот не дам. Хіба то гроші?
– Добре, дам вам тисячу!
– Ой, знаєте, нехай покличуть діти батька, як він вирішить, так і буде.
Господар з явився в залатаних штанах без сорочки. Дивно виглядає цей продавець діамантів, подумав собі купець. Але щаслива зоря вже зійшла над їхнім домом і осявала кожен крок. Тому він не погодився і на три тисячі гульденів, хоча ніколи в житті не тримав навіть ста центів.
Врешті дав йому купець чотири тисячі і забравши діамант, повернувся до готелю "Жорж", де винайняв кімнату.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Але поруч водночас будувався костел і католицький клір не міг змиритися з тим, що по сусідству буде стояла синагога. І ото знайшли вони якийсь папір, що до них має належати ця земля, і замкнули святиню, щойно її тільки викінчено було і впорядковано.
Плач повстав серед народу Ізраїлю. Святиню забрали! Судовий процес тягнувся довго-предовго, плакали жиди гіркими сльозами, але ніхто на ті сльози уваги не звертав.
Але жила ві Львові пані побожна, вдова доброти незрівнянної. Називалася вона Роза. Бо як рожа, що розсилає пахощі свої довкола, роздавала вона милостиню поміж убогими, а дім її був для нещасних і хворих як рідний. Ще коли жила вона у домі батьків своїх, називали її всі "Ґолден Ройзе".
І ось Роза, побачивши, яке лихо спало на голови її народу, і чуючи його плач та зітхання, офірувала весь свій маєток на викуп святині, але церковні урядники й слухати не бажали.
– Хай сама прийде з грошима в руках! – таке було останнє слово єпископа. Роза була така вродлива, що кожного могла вродою зачарувати. І боялась вона мужів, а особливо тих, що не мали жінок. Але вона розуміла, що коли не піде, то ніхто за її люд не заступиться. І пішла Роза до єпископа, а той як на неї глянув, дар мови втратив. Лише через хвилю видушив, пожираючи очима:
– Зостанешся в мене, то віддам твоїм братам святиню.
– Добре, – відказала Роза, – я лишуся в тебе. Але сочатку поверни святиню. Бо не можу довіряти тобі, якщо ти мені не довіряєш. Ти не втратиш нічого, а я втрачу честь. А, може, і свій народ і моє життя.
Єпископ погодився і підписав папір, а Роза відіслала папір старшинам жидівської громади, сама ж зосталася у єпископа
Велика радість опанувала жидів, коли вони змогли врешті увійти до синагоги і вперше молитвами прославити Господа. А в тих молитвах вознесли вони й подяку своїй рятівниці.
Ніч проминула для Рози, як довга смуга терпінь. Знесилений єпископ урешті захропів, а коли вранці прокинувся, то не побачив Рози живою. Отруїлася Роза, щоб не жити з плямою ганьби. Але життя її не стратилося намарно – Роза навіки увійшла до пантеону мучеників, а синагогу назвали її іменем.
ЩАСТЯ І НЕЩАСТЯ
Зустрілися якось Щастя з Нещастям, і коли Нещастя схотіло підійти до Щастя, те обурилося.
– Не наближайся до мене! Я не бажаю розмовляти з жебраками.
– Ну, певно! Гордуєш мною, бо маєш гроші. Вділи й мені щось, тоді і я зможу робити людей щасливими.
– Добре, я дам тобі грошей, аби ти переконалося, що ні на що не здатне.
І дістало Нещастя велику скриню золота й срібла та подалося з ним серед ночі до міста шукати кого б то можна було ощасливити. Знайти бідних людей не важко, бо мешкають на околиці, і двері їхніх хат відкриті навстіж. Нещастя вибрало одну з хат, поставило скриню на порозі і пішло собі.
Бідні люди, які там мешкали, звичайно ж, нічого не чули. Але ось прокинулася дитина і почала плакати й проситися на двір.
– Дувиде, – сказала жінка чоловікові, – виведи малого на двір…
Та коли Дувид узяв дитину і рушив до дверей, то на порозі спіткнувся, боляче вдарившись ногою…
– Ой! Що це! – вигукнув він. – Ханче-лейб! Може маєш свічку і сірника, бо я, здається, якусь тяжку скриню намацав. А вона йому відказує:
– Чи я можу мати свічку і сірник тут де сплю?
– Ну то злізь, Ханче-лейб, з постелі і пошукай, може, де є кусник свічки й засвіти!
Злізла жінка з постелі, засвітила й побачили вони велику скриню з небаченим скарбом. Стали вони його рахувати, а йому й ліку нема. Попросив тоді чоловік, аби жінка метнулася до крамниці та купила горілки, хліба, свічок і щось для дітей. Жінка хутенько вбралася, побігла до крамниці й доти стукала, доки заспаний крамар не відчинив.
Давно вже вони так ситно не їли.
– Ханче-лейбен, – попросив чоловік, – послухай мене, сховай кілька дукатів під подушку.
– А то нащо? – здивувалася та. – Хто нам їх забере? Лягаймо спати. З тим і заснули, але забули, що хата їхня стояла біля лазні, а в лазні завше ночує різна злодійня. Власне злодії, що саме поверталися з якоїсь вилазки, помітили метушню в тій хаті, підкралися, усе любенько роздивилися і щойно господарі поснули, вкрали скриню.
Можете собі уявити який рейвах зчинився вранці. Чоловік кричав на жінку, жінка – на чоловіка.
– Чи я тобі не казав заховати бодай кілька дукатів?
– А може то був лише сон!
– Який сон! А оно горілка недопита і бенькарти наші в руках обарінки тримають!
І почалася у них ще гірша біда, бо колись принаймні жили у згоді. Тим часом Щастя з Нещастям знову зустрілися, і Щастя хотіло пройти стороною, але Нещастя спинило його.
– Не цурайся мене, а ходи подивимось, як я ущасливило бідних людей.
– Можу собі уявити! Де ти годне когось ущасливити?
Але пішли таки і застали тих бідних людей, як вони сваряться і нарікають одне на одного, три їхні доньки сидять на порозі, а діти бавляться у піску. З того крику Щастя зрозуміло, що скриня грошей не принесла добра, бо не мали ті люди щастя. І щоб якось їх порятувати, воно підкинуло великий діамант дітям у пісок. Діти втішилися такою гарною забавкою і побігли хвалитися батькам. Бідняк покрутив діамант у руці і сказав:
– Гарне скельце, нехай лежить на вікні.
І, поклавши його на підвіконня, пішов собі прогулятися. Саме на ту пору нагодився багатий віденський купець. Він ішов і роздивлявся, когось, видно, шукаючи, і раптом помітив коштовного діаманта на вікні бідної обдертої халупи.
Купець зараз же зайшов усередину і, морщачи носа від важкої задухи, просяклої запахом цибулі, роззирнувся по хаті. Довкола панувала жахлива убогість, а що була якраз п'ятниця, то брудна засмальцьована господиня поралася коло печі і бурчала щось роздратовано під ніс. Купець спитав, чи не продастеь вона оте скельце, котре лежить на вікні.
– Та чого не продати, – згодилася та. – Якщо дасте добрі гроші, то хоч зараз беріть.
– А скільки ж ви хочете за цю забавку?
– А скільки вам не шкода?
Коли Щастя опікується людиною, то робиться вона мудрішою і обережнішою.
– Ну, дам вам триста гульденів.
– Е, де там! За триста не віддам. Нехай лежить та править мені за люстерко.
– То беріть шістсот!
– І за шістсот не дам. Хіба то гроші?
– Добре, дам вам тисячу!
– Ой, знаєте, нехай покличуть діти батька, як він вирішить, так і буде.
Господар з явився в залатаних штанах без сорочки. Дивно виглядає цей продавець діамантів, подумав собі купець. Але щаслива зоря вже зійшла над їхнім домом і осявала кожен крок. Тому він не погодився і на три тисячі гульденів, хоча ніколи в житті не тримав навіть ста центів.
Врешті дав йому купець чотири тисячі і забравши діамант, повернувся до готелю "Жорж", де винайняв кімнату.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56