„Навіки слава!”.
Після того, як привітався хлопець, вогник його затримав.
– Зачекай, маю тобі щось сказати.
І от вони зосталися наодинці. Вогник вдарився об землю і перетворився на чоловіка. Щось знайоме було в його обличчі. „Десь я мав його бачити” – подумав хлопець.
– Дякую тобі. Скільки я вже людей просив, але ніхто не згодився помогти мені. Можна я тебе проведу до села?
– Та чого ж… звичайно…
Йшли вони якийсь час мовчки, лише кроки їхні відлунювали у вечірній тиші.
– Ти мав старшого брата? – спитав чоловік.
– Мав… Служив при австрійському війську стрільцем. Вже три роки як загинув.
– Я тобі розповім, що з твоїм братом сталося. Був це хоробрий хлоп, кулі не боявся. Одного разу марширували вони в Італії. Ішли з раннього ранку, натомилися. А сонце парило так немилосердно, аж їм кабати до спин поприлипали від поту. Вода у флягах закінчилася, а по дорозі ніде й брудної калюжі не було. Тріскали губи від спраги, а сухий язик, наче камінь у роті перевертався. Очі засліплені порохом пекли й наливалися кров'ю. Пухли ноги в розпечених чоботях. Як на зло – жодної хмарки не було в небі, щоби те пекельне сонце затулити. А вони йшли і йшли, проклинаючи ту Італію і цісаря, що їх сюди запроторив, і те сонце немилосердне… Нарешті твій брат не витримав, зірвав із плеча карабіна, націлив у сонце і закричав: „Заб'ю тя! Заб'ю! Чортове огниво!” І вистрілив…
Чоловік замовк.
– А що було потім?
– Потім… потемніло… З'вилися хмари і затулили сонце. А твій брат мертвим упав… І звідтоді мусив маленьким вогником по світу блукати, чекаючи, хто його од напасті збавить…
Сказав це і враз у темряві розчинився. Лише здалини долинуло:
– Дякую тобі, братчику мій!
ЗЕЛЕНА ПАННА
На межі Голоска і Брюховичів є три пагорби, а колись то були високі гори – Туриця, Городище і Козлів Верх. Ще коли не було Львова, на горі Городище стояв замок і жила князівська родина. Князь і княгиня були вже в літах, а дітей не мали і дуже бідкалися, кому залишити маєток.
Тривожні роздуми виривали князя зі сну, змушували вставати і гуляти в нічному саду. Однієї такої ночі, коли стояло тепле і сухе літо, а сяйво зір і повного місяця заливало сад, побачив князь на дереві дрібнолюдка.
– Доброї ночі, ваша милосте, – привітався чоловічок. – Я вже не одну ніч спостерігаю за вами, а ви все сумні та сумні. Яке у вас горе? Може, я чим допоможу?
– Ви мені допоможете? – здивувався князь. – Але ж я не тому сумую, що бракує мені скарбів.
– О, ваша милосте, ми – дрібнолюдки – не тільки скарбами володіємо. Нам відомі всі таємниці землі. Таємниця кожної стеблинки, кожного зіллячка перед нами, як на долоні… І, чесно кажучи, я цікавлюся причиною вашого смутку лише з вбічливости. Мені все й так відомо.
– Справді? І що ж вам відомо?
– А те, що ваша журба викликана відсутністю спадкоємців. Ви вже в літах, а дітей нема.
– Це правда. Кожен би на моєму місці засумував.
– Так, горе це і справді неабияке. Але ж я казав, що розуміюсь на зіллі. У нас в таких випадках п'ють відвар чародійного зілля, яке людям не відоме. Я можу вам його дати.
– Просіть чого схочете.
– Та я багато не попрошу. В суботу моя донька віддається за короля Звенигородських дрібнолюдків. І я б дуже хотів, щоб їм те весілля на все життя запам'яталося! Дозвольте, ваша милосте, відгуляти весілля у вашому замку. Нам вистачить одної лише ночі з суботи на неділю.
– Нема нічого легшого! Я для вас ще викочу з підвалу бочку найкращого вина.
Чудово! Отже в неділю вранці ви отримаєте зілля. Але маємо одну умову: ніхто не сміє нашого весілля підгледіти! Якщо це станеться, більше ви мене не побачите.
Князь охоче на це погодився. В суботу він зібрав усю челядь і суворо наказав навіть не важитися вночі виходити в сад, або наближатись до вікон бенкетної зали. А якщо хтось не послухає, то буде скараний на горло. Після цього він звелів прикотити до зали бочку вина. зачинити усі двері на замки.
Але ж треба такому статися, що садівникова донька мала призначене побачення якраз на цю ніч. А перенести його було неможливо, бо парубок мав приїхати здалека. Зустрічались вони потай, тому що старий садівник нізащо не хотів віддавати свою доньку десь далеко.
І ось уночі, коли парочка любенько сокотіла собі попід деревами, до їхніх вух долинула тиха і ніжна музика.
– Що це за музика? – спитав хлопець.
– Ніхто не знає. Князь заборонив під страхом смерти зазирати до вікон. А мені так кортить! Як ти думаєш, коли я зазирну тихесенько до вікна – ніхто ж не дізнається?
– Хочеться тобі! Коли він заборонив, певно були на те причини.
– А ти візьмеш мене на плечі і я гляну. Добре? Лише одним оком.
І вона так вчепилася в парубка, що той врешті піддався, взяв її на плечі й дівчина зазирнула до вікна. Те, що вона побачила, перехопило їй подих. В залі за столами, що були заставлені чудернацькими наїдками, бенкетували маленькі чоловічки. На великому кріслі розмістилася ціла капела музикантів, а посеред зали витанцьовували дрібнолюдки в святковому вбранні. І може б усе обійшлося, якби одна річ не розвеселила дівчину: дрібнолюдки були босі. Уявляєте собі – в розшитих золотом кунтушах, з гудзиками-перлинками, в капелюхах з пір'ям і квітами, у штанцях з найтоншого єдвабу – і босі!
Ну як же тут не розсміятися! І панночка залилася таким дзвінким сміхом, що дрібнолюдки вмить припинили бенкетувати. Музики вмовкли, пари завмерли. А один роззлючений чоловічок, що був батьком нареченої, вигукнув:
– Погане дівчисько! За те, що підглядала за нами, будеш покарана! Ти нікому не зможеш розповісти про те, що тут побачила. А по смерти блукатимеш замком, доки він буде стояти!
По тих словах світло згасло і дрібнолюдки розбіглися.
Хлопець опустив дівчину на землю і пробував її розпитати, що ж вона побачила таке, від чого уся побіліла. Але та не змогла видушити з себе ані слова. Закляття відібрало їй мову.
Вранці князь зайшов до зали і побачив на стіні напис: „Донька садівника зіпсувала нам забаву”.
Розлючений князь хотів дівчину покарати, але побачив, що вона вже й так покарана, і облишив її. Немова довго не пожила, почала хворіти, сохнути, аж врешті померла, а по смерти її привид ночами тинявся замком.
Минуло чимало літ. Замок, втративши господарів, до решти вилюднів і занепав. У ньому селилися сови та кажани. В тріщинах попроростали кущі, дах осипався, і вітер з дощем хазяйнували тепер. Та ще привид дівчини в зеленій сукні з являвся то тут, то там.
Люди остерігалися старого запустілого Городища. Вночі можна було почути плач Зеленої панни. Тривало так доти, доки замок не перетворився на безнадійну руїну. Камінням його мостили дорогу і не відважувалися використовувати на будові. Всі вірили, що з тим камінням може перейти до нової хати і неприкаяний дух дівчини.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56
Після того, як привітався хлопець, вогник його затримав.
– Зачекай, маю тобі щось сказати.
І от вони зосталися наодинці. Вогник вдарився об землю і перетворився на чоловіка. Щось знайоме було в його обличчі. „Десь я мав його бачити” – подумав хлопець.
– Дякую тобі. Скільки я вже людей просив, але ніхто не згодився помогти мені. Можна я тебе проведу до села?
– Та чого ж… звичайно…
Йшли вони якийсь час мовчки, лише кроки їхні відлунювали у вечірній тиші.
– Ти мав старшого брата? – спитав чоловік.
– Мав… Служив при австрійському війську стрільцем. Вже три роки як загинув.
– Я тобі розповім, що з твоїм братом сталося. Був це хоробрий хлоп, кулі не боявся. Одного разу марширували вони в Італії. Ішли з раннього ранку, натомилися. А сонце парило так немилосердно, аж їм кабати до спин поприлипали від поту. Вода у флягах закінчилася, а по дорозі ніде й брудної калюжі не було. Тріскали губи від спраги, а сухий язик, наче камінь у роті перевертався. Очі засліплені порохом пекли й наливалися кров'ю. Пухли ноги в розпечених чоботях. Як на зло – жодної хмарки не було в небі, щоби те пекельне сонце затулити. А вони йшли і йшли, проклинаючи ту Італію і цісаря, що їх сюди запроторив, і те сонце немилосердне… Нарешті твій брат не витримав, зірвав із плеча карабіна, націлив у сонце і закричав: „Заб'ю тя! Заб'ю! Чортове огниво!” І вистрілив…
Чоловік замовк.
– А що було потім?
– Потім… потемніло… З'вилися хмари і затулили сонце. А твій брат мертвим упав… І звідтоді мусив маленьким вогником по світу блукати, чекаючи, хто його од напасті збавить…
Сказав це і враз у темряві розчинився. Лише здалини долинуло:
– Дякую тобі, братчику мій!
ЗЕЛЕНА ПАННА
На межі Голоска і Брюховичів є три пагорби, а колись то були високі гори – Туриця, Городище і Козлів Верх. Ще коли не було Львова, на горі Городище стояв замок і жила князівська родина. Князь і княгиня були вже в літах, а дітей не мали і дуже бідкалися, кому залишити маєток.
Тривожні роздуми виривали князя зі сну, змушували вставати і гуляти в нічному саду. Однієї такої ночі, коли стояло тепле і сухе літо, а сяйво зір і повного місяця заливало сад, побачив князь на дереві дрібнолюдка.
– Доброї ночі, ваша милосте, – привітався чоловічок. – Я вже не одну ніч спостерігаю за вами, а ви все сумні та сумні. Яке у вас горе? Може, я чим допоможу?
– Ви мені допоможете? – здивувався князь. – Але ж я не тому сумую, що бракує мені скарбів.
– О, ваша милосте, ми – дрібнолюдки – не тільки скарбами володіємо. Нам відомі всі таємниці землі. Таємниця кожної стеблинки, кожного зіллячка перед нами, як на долоні… І, чесно кажучи, я цікавлюся причиною вашого смутку лише з вбічливости. Мені все й так відомо.
– Справді? І що ж вам відомо?
– А те, що ваша журба викликана відсутністю спадкоємців. Ви вже в літах, а дітей нема.
– Це правда. Кожен би на моєму місці засумував.
– Так, горе це і справді неабияке. Але ж я казав, що розуміюсь на зіллі. У нас в таких випадках п'ють відвар чародійного зілля, яке людям не відоме. Я можу вам його дати.
– Просіть чого схочете.
– Та я багато не попрошу. В суботу моя донька віддається за короля Звенигородських дрібнолюдків. І я б дуже хотів, щоб їм те весілля на все життя запам'яталося! Дозвольте, ваша милосте, відгуляти весілля у вашому замку. Нам вистачить одної лише ночі з суботи на неділю.
– Нема нічого легшого! Я для вас ще викочу з підвалу бочку найкращого вина.
Чудово! Отже в неділю вранці ви отримаєте зілля. Але маємо одну умову: ніхто не сміє нашого весілля підгледіти! Якщо це станеться, більше ви мене не побачите.
Князь охоче на це погодився. В суботу він зібрав усю челядь і суворо наказав навіть не важитися вночі виходити в сад, або наближатись до вікон бенкетної зали. А якщо хтось не послухає, то буде скараний на горло. Після цього він звелів прикотити до зали бочку вина. зачинити усі двері на замки.
Але ж треба такому статися, що садівникова донька мала призначене побачення якраз на цю ніч. А перенести його було неможливо, бо парубок мав приїхати здалека. Зустрічались вони потай, тому що старий садівник нізащо не хотів віддавати свою доньку десь далеко.
І ось уночі, коли парочка любенько сокотіла собі попід деревами, до їхніх вух долинула тиха і ніжна музика.
– Що це за музика? – спитав хлопець.
– Ніхто не знає. Князь заборонив під страхом смерти зазирати до вікон. А мені так кортить! Як ти думаєш, коли я зазирну тихесенько до вікна – ніхто ж не дізнається?
– Хочеться тобі! Коли він заборонив, певно були на те причини.
– А ти візьмеш мене на плечі і я гляну. Добре? Лише одним оком.
І вона так вчепилася в парубка, що той врешті піддався, взяв її на плечі й дівчина зазирнула до вікна. Те, що вона побачила, перехопило їй подих. В залі за столами, що були заставлені чудернацькими наїдками, бенкетували маленькі чоловічки. На великому кріслі розмістилася ціла капела музикантів, а посеред зали витанцьовували дрібнолюдки в святковому вбранні. І може б усе обійшлося, якби одна річ не розвеселила дівчину: дрібнолюдки були босі. Уявляєте собі – в розшитих золотом кунтушах, з гудзиками-перлинками, в капелюхах з пір'ям і квітами, у штанцях з найтоншого єдвабу – і босі!
Ну як же тут не розсміятися! І панночка залилася таким дзвінким сміхом, що дрібнолюдки вмить припинили бенкетувати. Музики вмовкли, пари завмерли. А один роззлючений чоловічок, що був батьком нареченої, вигукнув:
– Погане дівчисько! За те, що підглядала за нами, будеш покарана! Ти нікому не зможеш розповісти про те, що тут побачила. А по смерти блукатимеш замком, доки він буде стояти!
По тих словах світло згасло і дрібнолюдки розбіглися.
Хлопець опустив дівчину на землю і пробував її розпитати, що ж вона побачила таке, від чого уся побіліла. Але та не змогла видушити з себе ані слова. Закляття відібрало їй мову.
Вранці князь зайшов до зали і побачив на стіні напис: „Донька садівника зіпсувала нам забаву”.
Розлючений князь хотів дівчину покарати, але побачив, що вона вже й так покарана, і облишив її. Немова довго не пожила, почала хворіти, сохнути, аж врешті померла, а по смерти її привид ночами тинявся замком.
Минуло чимало літ. Замок, втративши господарів, до решти вилюднів і занепав. У ньому селилися сови та кажани. В тріщинах попроростали кущі, дах осипався, і вітер з дощем хазяйнували тепер. Та ще привид дівчини в зеленій сукні з являвся то тут, то там.
Люди остерігалися старого запустілого Городища. Вночі можна було почути плач Зеленої панни. Тривало так доти, доки замок не перетворився на безнадійну руїну. Камінням його мостили дорогу і не відважувалися використовувати на будові. Всі вірили, що з тим камінням може перейти до нової хати і неприкаяний дух дівчини.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56