То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.
— Рибальство, шановний добродію, це чудовий відпочинок. І водночас корисний спорт. Немає нічого кращого за рибу, яку сам зловив і сам приготував. То я вам позичу, — він показав на вудку в човні. — Сьогодні ловитимемо щук. Я закидатиму спінінг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. — Він побалакав, побалакав і вліз у човен. Відплив од берега, зупинився під осокою й почав закидати блешню.
Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволі котилося до темної смуги лісу на обрії. Я закурив люльку, бо від води насунула хмара комарів, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.
На озері знову почувся гуркіт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в ній хтось знайомий. Авжеж, дівчина з косою. Вона помітила мене коло намету, помахала рукою і завернула човна в мою затоку.
— Вимкніть той клятий мотор! — гримнув на неї пан Анатоль. — Хіба ви не бачите, що я ловлю рибу?
Вона слухняно вимкнула мотор і, взявшись за важкі весла, підпливла до берега.
— А все ж ми зустрілися, — сказала дівчина, подаючи мені руку.
Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човні лежали дві вудки.
— По рибу? — спитав я.
— Еге ж. Уже натішилася домівкою, цілий день возила сіно й надумала увечері вискочити по рибу. А ви?
— Я не вмію ловити й не маю вудки.
Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:
— Ви по рибу? А яким методом ви ловите?
— Ніяким, — засміялась вона.
— А що ви збираєтесь ловити?
— Ще не знаю. Це залежить від місця.
Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дівчина звернулась до мене:
— Ну, то що, будемо ловити?
— Мені не хочеться звідси нікуди рушати, — непомітно позіхнув я.
— А смаженої риби ви не любите?
— Навпаки. Тільки хіба я щось зловлю? Пан Анатоль уже півгодини закидає спінінг і нічого не зловив.
— Ми спробуємо на черв'яка. І підемо недалеко. Он туди, — показала вона другу затоку, метрів за двісті від нашої. — Крім того, — додала вона, — я хочу поговорити з вами віч-на-віч.
То вже була більша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пішли на ту затоку.
— Тут мають бути вугрі, — запевнила дівчина. — Затока мілка, з мулким дном. Пан Анатоль не спіймає риби, бо з того боку мілко від самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки і будемо хапати, як то кажуть, «з грунту».
— О, ви чудовий фахівець, — зауважив я.
— Я ж народилася над озером і стільки років живу тут. Мій батько й брати завзяті рибалки. Вдома тільки й мови про рибальство.
Вона поначіплювала черв'яків на гачки. Я закинув принаду якнайдалі від берега, поблизу очерету й водоростей, так звеліла мені дівчина.
Ми посідали на старій, з обдертою корою колоді, викинутій з води хвилями.
— Я бачила сьогодні Капітана Немо, — сказала вона.
— Я теж.
— Він плив на своєму чудовому глісері, — захоплено вела далі дівчина.
— Я теж бачив, як він плив на глісері.
І я розповів їй, як Капітан Немо зірвав прапор з плоту Чорного Франека.
— Який чоловік! — шепнула вона. — Відчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсім його не знаю і не знаю, який він із себе. І ніхто з місцевих жителів нічого про нього не чув.
— Це дуже дивно. Бо глісер — це не голка. Повинен десь тут мати причал.
Я розповів їй про вранішню пригоду з гарцерами, про забиту вівцю й підозру, що впала на ватагу Чорного Франека.
Стемніло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.
— Тягніть! — закричала дівчина і майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зігнулося під вагою якоїсь могутньої риби.
— Є! Є! Це вугор, — бурмотіла вона, поволі витягаючи здобич на мілину. — Не можна, щоб він обкрутився довкола якоїсь гілляки на дні.
Ми витягли на пісок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!
Він був завтовшки з мою руку і важив, мабуть, з кілограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тільки дівчині я завдячував тим, що він не зірвався.
— Буде вам добре попоїсти, — обізвалася дівчина, перерізаючи волосінь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навіть не пробувала витягти його.
— Вистачить нам обом, — запевнив я. — Адже он яка туша.
— Ви почастуєте мене? — зраділа вона. — Страшенно люблю вугрів. То я вже більше й не ловитиму.
Я підняв вугра за кінець обрізаної волосіні і кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною і приятелями вже сиділи біля своїх наметів і щось їли — здається, консервовану рибку в томатному соусі. Пан Анатоль побачив нашого вугра, і його аж підкинуло зі складаного стільчика.
— Що це таке? — майже обурився він. — Звідки цей вугор? — Щойно зловив його, — гордо відповів я.
— Тут? Неможливо.
— Он у тій затоці. На черв'яка, — пояснив я. Спійманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.
— Казику! — голосно гукнув він. — Лаштуй грунтові вудки і шукай черв'яків. Зараз же їдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?
Дівчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.
Пан Анатоль щось сердито буркнув і став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потім, присвічуючи електричними ліхтариками, почали шукати черв'яків у траві.
Ми засмажили нашу рибину на олії. Смакувала вона мені, як зроду ніяка інша. Я з'їв її, мабуть, шматків з п'ять, закушуючи хлібом і запиваючи міцним чаєм.
Раптом дівчина сказала:
— Ви мене зацікавили. Навіщо ви приїхали на Озерище? Я здвигнув плечима.
— Ви вже питали про це. На відпочинок.
Вона збила мою відповідь, неначе комара, — помахом руки.
— А як ви опинилися на острові, де забито вівцю? Адже у вас тільки автомашина? Ні човна, ні байдарки я у вас не бачу.
— Позичив. Позавчора зустрів на березі знайомих, залишив свою автомашину біля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нічних вражень на самотній острівець.
— Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, — глузливо проказала вона.
Пан Анатоль і його приятель не знайшли ані однісінького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спінінгу, який погрожував дружині й приятелям, що завтра ввечері всі вони вже напевно виберуться на вугрів. Уранці він знайде черв'яків або наловить маленької рибки на принаду.
Настала ніч — ясна, місячна, безвітряна.
На озері запала тиша, навіть хвилі не хлюпотіли, тільки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потік місячного світла плинув аж до наших ніг, до мого намету.
Я поглянув на годинника, потім на дівчину. Було близько десятої години.
— Вже пора мені, еге ж? — мовила вона, помітивши мій погляд.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57