— Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навіть не згадав про нього. На острів я поплив тому, що Чорний Франек обіцяв зібрати нараду ватаги. Я хотів вивідати їхні дальші наміри.
— І вивідали?
— Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.
— І не бояться Капітана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичці з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них візьметься міліція?
— Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?
— Ненавиджу таких типів. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати., У нас дома ніколи не було розкоші. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А ті? їм усе просто: якщо тобі хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалі не люблять працювати. Чи хто-небудь із тієї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вівцю? Може, той рибалка хотів за неї купити синові пальто на зиму? А вони попливли на острів і забили вівцю, наче свою власність. Бо були голодні… — вона зневажливо пирхнула.
— Хай йому біс, — буркнув я. — Хіба не знайдеться нікого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?
Вона знизала плечима.
— Ви дуже наївний. Якщо в полі росте пирій, то його виривають і палять. У господаря, який не знищуватиме бур'янів, ніколи не буде доброго врожаю.
Я не згодився з її думкою. Але не хотів сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказів?
Пан Анатоль зовсім зібрався рибалити і, погукуючи на свого приятеля, сідав у човен.
— Попливемо? — запропонувала мені Марта.
Я не мав кращого заняття. Та й там я міг шукати «свого» Чоловіка з рубцем. Тож я сів з дівчиною в човен і ми слідом за паном Анатолем попливли до білої яхти Вацека Краватика.
Тим часом небо ще більше потьмяніло. Сонце пекло крізь імлу, повітря було задушливе. Над озером літали розморені комарі й настирливо атакували нас. Вони йшли навіть на смерть, аби тільки всістися на якійсь живій істоті й напитися її крові.
Пан Анатоль перший доплив до яхти й низько вклонився князеві спінінгу.
— Ви справді закидаєте чудово, — сказав він, придивившись, як ловить Вацек Краватик.
Той зневажливо махнув рукою:
— Закидай, як хочеш, не бере на блешню.
— Може, треба ближче до очерету? — порадив пан Анатоль.
Я вклонився білоголовій Едіті, яка сиділа на палубі яхти й робила собі манікюр.
— Мені здається, сьогодні буде дощ, — сказав я.
— О, це ви? — всміхнулась вона.
Бородань, що теж закидав спінінга, неввічливо спитав мене:
— А вам уже замало озера? Ви тут лякаєте нам рибу? Марта захихотіла.
— Ви не за рибу боїтесь, а за ту даму на палубі. Ми не заберемо її, не турбуйтесь.
Білоголова Едіта відклала ножички й пилочку.
— Ой, заберіть мене, бо я вмираю з нудьги. А куди ви пливете?
— По рибу, — відповіла Марта.
— Ненавиджу рибалок, — вибухнула Едіта. — Нема гірше в світі за чоловіка, що любить ловити рибу. Ви теж хочете рибалити? — звернулася вона до мене.
— Я не вмію.
— А вудки везете, — зауважив Бородань.
— Це мої вудки, — сказала Марта.
— А на що ви ловите? — глузливо спитав Бородань.
— На заклинання, — засміялася дівчина. Навіть князь спінінгу зацікавився.
— І багато ви спіймали на заклинання? — спитав він.
— Ви сьогодні зранку третій, — відповіла вона. Бородань скривився.
— Старий дотеп.
— А яке ж то заклинання? — поцікавився Вацек Краватик.
— На різні породи риб різні заклинання, — пояснила Марта. — Але можна ловити й без заклинань, коли хоч трохи знаєш звички риб.
— Я знаю, а риба не ловиться, — буркнув Вацек. — Я вже годину закидаю цю бляху, і все дарма. Ви теж закидаєте бляху?
— Іноді. Це залежить від місця, часу й погоди.
— А що б ви ловили на нашому місці?
— Окунів.
— Тут? Окунів? — Бородань стукнув себе пальцем по лобі.
— Не тут. А там далі. З того боку півострова. Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобі.
— Прокажіть сьогодні багато заклинань. Тут водяться судаки.
— Авжеж. Тут слід ловити судаків, — поважно кивнув головою Вацек Краватик. — Повірте мені, я на цьому розуміюсь. Торік я здобув срібну медаль. Дехто називає мене князем спінінгу.
— Я знаю про це, ваша княжа світлість, — зробила реверанс дівчина. — А проте ловитиму окунів.
Марта взялася за весла й попливла на той бік півострова.
— Вони дурні, — мовила вона до мене. — Ви добре роздивіться, де кружляють чайки. По цей чи по той бік півострова?
— По цей бік.
— А чому?
— Не знаю.
— Бо тут на поверхню води вистрибує дрібна рибка. А чому вона вистрибує?
— Звідки мені знати?
— Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окуні. А ми на них полюватимемо. На «отченаш».
— Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати «отченаш»?
— «Отченаш» — це така штучка з дроту, — засміялась Марта. — Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосінь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на міцній нитці. Мої брати так ловлять окунів.
Ми підпливли до півострова з другого боку. Марта закинула у воду свій «отченаш», далеченько від берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пісок.
— Окунь сам себе підсікає, — пояснила вона, — тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанці кілька живих пічкурів, їх спіймав батько сьогодні вранці. Спробуймо щастя.
— А чому ви ловите на «отченаш», а не на звичайне довге вудлище?
Вона показала пальцем на небо.
— Хмариться, зараз буде вітер. Він би виштовхнув поплавка на берег.
І справді. За мить я відчув на обличчі легкий, а потім дужчий подмух вітру.
«Вона чарівниця», — подумав я.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Чи Марта індіанець? Таємничий слід. Табір у глибині лісу. Дивний птах ківік. Шахрай чи орнітолог? Де вудка? Розпач. Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс втрат.
Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотіла на його адресу. Я з подивом спостерігав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знімала рибу з гачка, а потім начепила нову принаду. Зубами притримувала за кінчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це булр симпатично й кумедно.
Тільки тепер я помітив, що вона чимось схожа на кота.
Гнучке тіло і обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Ідучи, не дивилася під ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти. її манера ходити нагадувала мені ходу індіанців, з відомих описів у пригодницьких книжках про Дикий Захід.
Коли Марта щось робила, то, здавалося, цілком поринала у свою працю, але водночас вона помічала все, що діялося поряд, за її спиною, чи на озері.
— Бачите отого птаха? Подивіться, бо він зараз пірне. Це біло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гніздо в дуплі дерева, під яким ви зараз стоїте.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57