Ви самі чули, що казав пан Анатоль.
І я докладно розповів їй про всю пригоду.
— Який він чудовий! Який незвичайний! — захоплювалася Марта. — Сам проти шести головорізів? Це справжній герой. Мені здається, що я кохаю Капітана Немо.
Я відставив тарілку на траву.
— То, може, я залишу цю щуку, якщо ви змінили об'єкт своїх ніжних захоплень? Віднині ви, напевне, смажитимете рибку не для мене, а тільки для Капітана Немо?
Дівчина засміялась.
— То ви такий ревнивий? А взагалі, хотілося б знати, що ви робили на Чаплинці, коли Капітан Немо сам один боровся з головорізами?
— Я сидів у кущах, — нахабно відповів я.
— Невже? Не думала, що ви такий дріб'язковий.
— Бо це була не дріб'язковість, а великодушність. Запевняю вас, що моє серце аж рвалося до боротьби поруч з Капітаном Немо. Але тоді я мусив би вийти із схованки і не знайшов би табору Чорного Франека. Коли я переконався, що Капітан Немо дасть собі раду без мене, я зостався у схованці.
— Розумію, — хитнула вона головою. — Отже, ви все-таки знаєте, де розташований табір тієї ватаги.
— Звичайно, знаю. Проте не скажу вам, бо не хочу, щоб через той перстень ви зчинили нову веремію. Ви поїдете туди зі своїми братами, Чорніш Франек не віддаватиме персня, може дійти до бійки. За що? За перстень? Зрештою, ви ж уже кохаєте Капітана Немо.
— Так, він мені подобається у сто тисяч разів більше, ніж будь-хто інший, — задерикувато відповіла вона. — Він став моїм ідеалом.
Мене щось шпигнуло.
— Визнаю, що він чудовий, — підтвердив я, подумавши з хвилину. — Мені подобається його відвага і спритність. Проте не все у його поведінці можу схвалити.
— Невже? Проти чого ж ви заперечуєте?
— Я вважаю, що дарма він стукнув олов'яною кулькою Чорного Франека. А якби поцілив в око?
— Капітан Немо не промахнеться. А крім того, що ж це? Ви стаєте оборонцем бешкетників? А що зробив би Чорний Франек, якби зловив Капітана Немо? Чи теж боявся б скривдити його?
— Не знаю, що зробив би Чорний Франек. Але не слід боротися його засобами. І друге. Навіщо він забрав одяг? Узяв би ножі та й годі. Мені неприємна та ватага, але ж хлопці сидять зараз скоцюрблені з холоду, і їх кусають комарі!
Не знаю, чи я зміг її переконати. Якийсь час вона сиділа замислена, може, обдумуючи вчинки Капітана Немо. А я помив сковороду в озері, потім запалив люльку і сів перед наметом.
— Мою історію з перснем, — знову почала дівчина, — ви визнали не гідною уваги. Сьогодні ви сказали мені, що ватага Чорного Франека не обходить вас, бо ви маєте якусь важливішу справу. То навіщо ж ви вистежували Чорного Франека і так хотіли знайти його табір?
Мені сподобалась її проникливість. Я всміхнувся і подумав, що, напевно, не станеться нічого поганого, коли я розповім їй про зустріч Вацека Краватика з Чорним Франеком.
— Фй-ю-у! — свиснула вона протягло, дуже заінтригована. — їм так потрібна та карта? Ладні за неї заплатити?
А потім, уважно поглянувши на мене, мовила:
— Розумію, ви не хочете сказати мені, де розташований табір Чорного Франека. Та чи не варто розповісти про це Капітанові Немо? Адже ви припускаєте, що й він вистежував Чорного Франека, щоб знайти його табір. Хоча він потім вирішив урятувати з скрутного становища тих двох чоловіків і, може, втратив єдину нагоду знайти табір.
— Еге ж, — знизав я плечима. — Охоче розповім йому, де табір. Але як з ним зв'язатися?
Марта подивилася загадково.
— Коли я йшла до вас… — почала вона пошепки, щоб ще більше підкреслити таємничість справи. — А щоб ви знали, сьогодні я не взяла човна, а прийшла сюди пішки, берегом озера, майже чотири кілометри…
— Ну, кажіть швидше, — роздратувався я.
— Заждіть хвилинку, зараз про все дізнаєтесь. Ідучи сюди берегом, я придивилася до трухлявого стовбура старого дуба, який росте за півкілометра звідси, на березі озера. Низько над землею в ньому величезне дупло; там може сховатися доросла людина. Я й сама колись ховалася в ньому від дощу. Отож у цьому дуплі лежав… мокрий одяг Капітана Немо.
— Що таке?! — підхопився я з землі. — Це чудова нагода. Ми можемо зустріти там Капітана Немо.
— Не підемо ж ми туди й не будемо чекати, коли він повернеться по своє вбрання. Адже невідомо, коли він туди прийде. Я гадаю, найкраще напишімо до нього листи. Ви — з повідомленням про табір Чорного Франека. А я — освідчення в коханні.
— Я напишу, що хотів би зустрітися з ним і порозмовляти.
— Про що? — зацікавилась вона.
— Він, певне, міг би допомогти мені в одній справі. Вона махнула рукою.
— Ет, ви теж хочете бути таємничим, мов Капітан Немо.
В самоході в мене була течка з поштовим папером і олівцями. Один комплект — поштовий папір і конверт — я дав Марті, а сам Почав шкрябати на другому.
«Шановний Капітане Немо!
Я стежив за вашими, сутичками з ватагою Чорного Франека. Хоча не всі Ваші вчинки я схвалюю, все ж розумію, яка ваша мета. Я прибув сюди з певною місією, справа благородна. Буду дуже вдячний, якщо ви захочете зустрітися зі мною у призначений вами час і в зручному для вас місці. Я живу в наметі за п'ятсот метрів від трухлявого дуба, де ви знайдете цього листа. Маю автомобіль-амфібію, по ньому ви зможете мене впізнати.
P. S. Табір Чорного Франека міститься на маленькому острові біля Чаплинця».
Я заклеїв листа і ще трошки зачекав, поки Марта напише своє освідчення в коханні. Нарешті й вона заклеїла конверта.
— Ходімо! — сказала дівчина, встаючи з трави. — Мені вже треба повертатися додому, а цей дуб по дорозі. Ви проведете мене?
Вона взяла свою складану вудку, й ми пішли берегом. Обоє мовчали, мабуть, кожен з нас міркував, як Капітан Немо реагуватиме на наші листи.
Ще я думав, навіщо саме в тому трухлявому дубі він залишив мокре вбрання, а не забрав його з собою, адже він десь, мабуть, живе?
Дупло було глибоке. Капітан Немо застромив у нього палиці і, наче на вішалці в шафі, сушив у дубі своє мокре рибальське вбрання.
Ми поклали листи в кишеню куртки, а потім я попрощався з Мартою і пішов до свого табору. Хотів трохи заснути, відпочити перед походом, запланованим на сьогоднішню ніч.
На озері в червоному світлі призахідного сонця голосно кричали чайки, ніби сварилися за вечерю. Над берегом низько літали ластівки, збиралося на дощ.
Повертаючись до намету, я все поглядав на той бік озера. Чому немає Чоловіка з рубцем? Невже всі мої розрахунки й припущення не справдяться? Невже подорож на Озерище по затоплений скарб закінчиться для мене поразкою?
Раптом від старого дуба я почув гуркіт мотора глісера. «Немо був поблизу дуплистого дуба. І, може, навіть бачив нас. А тепер відплив», — подумав я.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Подорож у нічному мороці. В таємному таборі ватаги. Розмова злодійчуків. Спроба визволити полоненого. Невидимий ворог.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57
І я докладно розповів їй про всю пригоду.
— Який він чудовий! Який незвичайний! — захоплювалася Марта. — Сам проти шести головорізів? Це справжній герой. Мені здається, що я кохаю Капітана Немо.
Я відставив тарілку на траву.
— То, може, я залишу цю щуку, якщо ви змінили об'єкт своїх ніжних захоплень? Віднині ви, напевне, смажитимете рибку не для мене, а тільки для Капітана Немо?
Дівчина засміялась.
— То ви такий ревнивий? А взагалі, хотілося б знати, що ви робили на Чаплинці, коли Капітан Немо сам один боровся з головорізами?
— Я сидів у кущах, — нахабно відповів я.
— Невже? Не думала, що ви такий дріб'язковий.
— Бо це була не дріб'язковість, а великодушність. Запевняю вас, що моє серце аж рвалося до боротьби поруч з Капітаном Немо. Але тоді я мусив би вийти із схованки і не знайшов би табору Чорного Франека. Коли я переконався, що Капітан Немо дасть собі раду без мене, я зостався у схованці.
— Розумію, — хитнула вона головою. — Отже, ви все-таки знаєте, де розташований табір тієї ватаги.
— Звичайно, знаю. Проте не скажу вам, бо не хочу, щоб через той перстень ви зчинили нову веремію. Ви поїдете туди зі своїми братами, Чорніш Франек не віддаватиме персня, може дійти до бійки. За що? За перстень? Зрештою, ви ж уже кохаєте Капітана Немо.
— Так, він мені подобається у сто тисяч разів більше, ніж будь-хто інший, — задерикувато відповіла вона. — Він став моїм ідеалом.
Мене щось шпигнуло.
— Визнаю, що він чудовий, — підтвердив я, подумавши з хвилину. — Мені подобається його відвага і спритність. Проте не все у його поведінці можу схвалити.
— Невже? Проти чого ж ви заперечуєте?
— Я вважаю, що дарма він стукнув олов'яною кулькою Чорного Франека. А якби поцілив в око?
— Капітан Немо не промахнеться. А крім того, що ж це? Ви стаєте оборонцем бешкетників? А що зробив би Чорний Франек, якби зловив Капітана Немо? Чи теж боявся б скривдити його?
— Не знаю, що зробив би Чорний Франек. Але не слід боротися його засобами. І друге. Навіщо він забрав одяг? Узяв би ножі та й годі. Мені неприємна та ватага, але ж хлопці сидять зараз скоцюрблені з холоду, і їх кусають комарі!
Не знаю, чи я зміг її переконати. Якийсь час вона сиділа замислена, може, обдумуючи вчинки Капітана Немо. А я помив сковороду в озері, потім запалив люльку і сів перед наметом.
— Мою історію з перснем, — знову почала дівчина, — ви визнали не гідною уваги. Сьогодні ви сказали мені, що ватага Чорного Франека не обходить вас, бо ви маєте якусь важливішу справу. То навіщо ж ви вистежували Чорного Франека і так хотіли знайти його табір?
Мені сподобалась її проникливість. Я всміхнувся і подумав, що, напевно, не станеться нічого поганого, коли я розповім їй про зустріч Вацека Краватика з Чорним Франеком.
— Фй-ю-у! — свиснула вона протягло, дуже заінтригована. — їм так потрібна та карта? Ладні за неї заплатити?
А потім, уважно поглянувши на мене, мовила:
— Розумію, ви не хочете сказати мені, де розташований табір Чорного Франека. Та чи не варто розповісти про це Капітанові Немо? Адже ви припускаєте, що й він вистежував Чорного Франека, щоб знайти його табір. Хоча він потім вирішив урятувати з скрутного становища тих двох чоловіків і, може, втратив єдину нагоду знайти табір.
— Еге ж, — знизав я плечима. — Охоче розповім йому, де табір. Але як з ним зв'язатися?
Марта подивилася загадково.
— Коли я йшла до вас… — почала вона пошепки, щоб ще більше підкреслити таємничість справи. — А щоб ви знали, сьогодні я не взяла човна, а прийшла сюди пішки, берегом озера, майже чотири кілометри…
— Ну, кажіть швидше, — роздратувався я.
— Заждіть хвилинку, зараз про все дізнаєтесь. Ідучи сюди берегом, я придивилася до трухлявого стовбура старого дуба, який росте за півкілометра звідси, на березі озера. Низько над землею в ньому величезне дупло; там може сховатися доросла людина. Я й сама колись ховалася в ньому від дощу. Отож у цьому дуплі лежав… мокрий одяг Капітана Немо.
— Що таке?! — підхопився я з землі. — Це чудова нагода. Ми можемо зустріти там Капітана Немо.
— Не підемо ж ми туди й не будемо чекати, коли він повернеться по своє вбрання. Адже невідомо, коли він туди прийде. Я гадаю, найкраще напишімо до нього листи. Ви — з повідомленням про табір Чорного Франека. А я — освідчення в коханні.
— Я напишу, що хотів би зустрітися з ним і порозмовляти.
— Про що? — зацікавилась вона.
— Він, певне, міг би допомогти мені в одній справі. Вона махнула рукою.
— Ет, ви теж хочете бути таємничим, мов Капітан Немо.
В самоході в мене була течка з поштовим папером і олівцями. Один комплект — поштовий папір і конверт — я дав Марті, а сам Почав шкрябати на другому.
«Шановний Капітане Немо!
Я стежив за вашими, сутичками з ватагою Чорного Франека. Хоча не всі Ваші вчинки я схвалюю, все ж розумію, яка ваша мета. Я прибув сюди з певною місією, справа благородна. Буду дуже вдячний, якщо ви захочете зустрітися зі мною у призначений вами час і в зручному для вас місці. Я живу в наметі за п'ятсот метрів від трухлявого дуба, де ви знайдете цього листа. Маю автомобіль-амфібію, по ньому ви зможете мене впізнати.
P. S. Табір Чорного Франека міститься на маленькому острові біля Чаплинця».
Я заклеїв листа і ще трошки зачекав, поки Марта напише своє освідчення в коханні. Нарешті й вона заклеїла конверта.
— Ходімо! — сказала дівчина, встаючи з трави. — Мені вже треба повертатися додому, а цей дуб по дорозі. Ви проведете мене?
Вона взяла свою складану вудку, й ми пішли берегом. Обоє мовчали, мабуть, кожен з нас міркував, як Капітан Немо реагуватиме на наші листи.
Ще я думав, навіщо саме в тому трухлявому дубі він залишив мокре вбрання, а не забрав його з собою, адже він десь, мабуть, живе?
Дупло було глибоке. Капітан Немо застромив у нього палиці і, наче на вішалці в шафі, сушив у дубі своє мокре рибальське вбрання.
Ми поклали листи в кишеню куртки, а потім я попрощався з Мартою і пішов до свого табору. Хотів трохи заснути, відпочити перед походом, запланованим на сьогоднішню ніч.
На озері в червоному світлі призахідного сонця голосно кричали чайки, ніби сварилися за вечерю. Над берегом низько літали ластівки, збиралося на дощ.
Повертаючись до намету, я все поглядав на той бік озера. Чому немає Чоловіка з рубцем? Невже всі мої розрахунки й припущення не справдяться? Невже подорож на Озерище по затоплений скарб закінчиться для мене поразкою?
Раптом від старого дуба я почув гуркіт мотора глісера. «Немо був поблизу дуплистого дуба. І, може, навіть бачив нас. А тепер відплив», — подумав я.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Подорож у нічному мороці. В таємному таборі ватаги. Розмова злодійчуків. Спроба визволити полоненого. Невидимий ворог.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57