А які? Цікаві? Бо я дуже люблю читати цікаві книжки.
Він підняв угору вказівний палець і сказав поважно:
— Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добрз робите, захоплюючись цікавими книгами. Але мої rife зацікавлять вас.
— Чому ви так думаєте? У мене широкі інтереси.
Мені здалося, що коли б я знав, які книжки він читає, то здогадався б і про його фах.
Помахом руки він пригасив мою цікавість.
— Дякую за чай. Ви врятували мені життя. Якби ви ще їхали до озера, а не від нього, я вважав би вас видатною людиною.
— Власне, я їду до озера. Тільки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бік Сем'ян.
— Чудово! — вигукнув він. І так міцно вдарив мене по спині, що я мало не заточився. Цей Проповідник був здоровило.
— Мені однаково, куди їхати. Аби тільки до озера. На березі я зійду, надму човника й відразу ж зникну.
Ми рушили. Він інтригував мене, але я вже був обачний і не хотів настирливими запитаннями збудити його недовір'я. Один тільки раз я наважився виявити свою цікавість.
— І в мене є намір пожити в наметі над озером, — мовив я. — Може, зустрінемося де-небудь…
— Ви тут уперше? — відповів він запитанням.
— Еге ж. А ви?
— Теж уперше. Але вже дізнався про озеро з путівника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собі якогось віддаленого острівця. Читав, що їх багато є біля Сем'ян.
Хоча стояла спека, в мене по спині пробіг мороз. Цей чоловік вибрав собі для відпочинку місця, де, як я передбачав, шастає Чоловік із рубцем. А що Проповідник, як він сам признався, мав акваланг, то в мене зростала підозра…
Нічого не помічаючи, він повів далі:
— Я шукаю місця, де люди рідко бувають, а птахи живуть вільно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокійно гніздитися, і вони вимирають. Так. Хіба птахи — не найпрекрасніші створіння на землі? Вони — символ краси й волі. Так. Байдарки з моторами, моторні човни, галасливі, наче ватаги чортів, усе це вдирається влітку на наші спокійні води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти років я їздив улітку на Снярдви, на Негоцін або на Нідське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночі деркочуть моторки, що пливуть із озера до берега, а о третій ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. І як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищі хоч не так багато туристів, страхітливих листоїдів, які нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озері з деркотливим мотором?
— Ні, — відповів я гордо. — На моєму самоході чудовий глушник, і він плаває майже нечутно.
Та ось дорога раптом звернула, і перед нашими очима постала зеленава гладінь озера, що прозирала між стовбурами вільх.
— Я виходжу! — скрикнув Проповідник.
Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мій новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, він одразу ж витяг із неї свого величезного мішка і так заквапився до озера, що я подумав: «Навіть не попрощається зі мною».
Та раптом він наче згадав про мене.
— Стривайте хвилинку, — промовив до мене. Став навколішки перед своїм бездонним мішком, розв'язав мотузку і застромив руку всередину.
Довгенько порпався, аж нарешті видобув щось схоже на довгу сопілку чи дудку.
— Спраглого ви напоїли, знеможеного підвезли, — промовив він, наче виголошував якесь заклинання. — Якщо коли-небудь ви потрапите на озері в якусь халепу, будь ласка, подміть у цей ріг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.
Він тицьнув мені в руки свою дудку чи сопілку, лукаво підморгнув до мене правим оком, потім завдав собі на плече важкий мішок і легкою ходою, наче нічого не ніс, почав спускатися до озера.
Я поїхав далі, спантеличений, з повною головою тривожних думок.
Хто цей чоловік? Що він шукає біля Озерища? Чи тільки самотності й спокою? Навіщо він дав мені свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капітан Немо?
Ліс скінчився, дорога вибігала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кілометр, я побачив червоні цегляні стіни першої хати якогось села.
Не довго думаючи, я звернув. Пастушок біля невеличкої череди корів аж скрикнув з подиву, коли мій самохід попрямував просто до води. Стрибок — і я вже плив спокійним водяним плесом.
Це було, мабуть, найширше місце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднівся виразно, але був щонайменше за два кілометри. Трохи далі на північ водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрів. Це, певно, було велетенське відгалуження Озерища з Чаплиним островом і затокою, над якою простягалося село Матити, а далі Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евінгі.
Якусь мить я вагався. Хотілося відразу поплисти в той бік. Однак чи не обачніше дати Чоловікові з рубцем — якщо він уже на Озерищі — оселитися і добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохід не на північ, а на південь і поплив до Ілави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати від Ілави, а не так, як пропонують усі путівники, — від його сполучення з Ельблонським каналом, тобто від Міломлина, де Ельблонський канал розгалужується і одним своїм рукавом тече до Озерища і його заплави, яку називають Крагою. Бо Озерище на карті схоже на дерево з трохи кривим стовбуром, яке виростає з Ілави. Дерево це надзвичайно високе й розгалужене. Перше велике розгалуження — то і є Крага, що в неї впадає канал з Міломлина. Вище розростається ще одна розлога крона з двома товстими гілками.
На Озерищі дуже багато великих і малих островів: безлюдних і заселених, заплавних і з твердим грунтом.
Менші острови схожі на чорні щільні купи дерев, оточені широким і густим лісом очерету. Однак майже на кожному з островів є місце, де очерет рідший, і там можна підійти до берега. Втаємничені примудряються прослизнути туди, а тим, хто пливе за ними, здається, що вони раптом зникли, мов досвітня імла. Стіна очерету сходиться за ними і ховає їх. А всередині острів сухий; трохи вирізавши кропиву, можна чудово напнути наметик і спокійно перебути ніч на безлюдді, чуючи лише перекликання диких качок, плюскання хвиль і шелест очерету.
Три такі ночі провів я на острівцях Озерища. І з подивом пересвідчився, що кожен з них мав загадку чи — як кому більше подобається — таємницю, пов'язану з однією особою. На кожному з тих острівців у найнеприступнішому місці я знаходив малий курінь з трави й гілля, а в ньому бляшану коробочку зі свічкою, сірниками, гачками, якісь горщечки, складену з цегли пічку. В бляшаній коробочці лежала записка зі словами:
«Пам'ятай, що це не твоє. Не крадь! Капітан Немо»… Капітан Немо був реальною постаттю. Дівчина з косою помилялася, припускаючи, що, може, він зовсім недавно з'явився в цих краях. Курені на острівцях були вже старі, їх збудовано щонайпізніше минулого літа, коробочки та інші речі, залишені в куренях, були вкриті товстим шаром пороху.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57
Він підняв угору вказівний палець і сказав поважно:
— Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добрз робите, захоплюючись цікавими книгами. Але мої rife зацікавлять вас.
— Чому ви так думаєте? У мене широкі інтереси.
Мені здалося, що коли б я знав, які книжки він читає, то здогадався б і про його фах.
Помахом руки він пригасив мою цікавість.
— Дякую за чай. Ви врятували мені життя. Якби ви ще їхали до озера, а не від нього, я вважав би вас видатною людиною.
— Власне, я їду до озера. Тільки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бік Сем'ян.
— Чудово! — вигукнув він. І так міцно вдарив мене по спині, що я мало не заточився. Цей Проповідник був здоровило.
— Мені однаково, куди їхати. Аби тільки до озера. На березі я зійду, надму човника й відразу ж зникну.
Ми рушили. Він інтригував мене, але я вже був обачний і не хотів настирливими запитаннями збудити його недовір'я. Один тільки раз я наважився виявити свою цікавість.
— І в мене є намір пожити в наметі над озером, — мовив я. — Може, зустрінемося де-небудь…
— Ви тут уперше? — відповів він запитанням.
— Еге ж. А ви?
— Теж уперше. Але вже дізнався про озеро з путівника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собі якогось віддаленого острівця. Читав, що їх багато є біля Сем'ян.
Хоча стояла спека, в мене по спині пробіг мороз. Цей чоловік вибрав собі для відпочинку місця, де, як я передбачав, шастає Чоловік із рубцем. А що Проповідник, як він сам признався, мав акваланг, то в мене зростала підозра…
Нічого не помічаючи, він повів далі:
— Я шукаю місця, де люди рідко бувають, а птахи живуть вільно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокійно гніздитися, і вони вимирають. Так. Хіба птахи — не найпрекрасніші створіння на землі? Вони — символ краси й волі. Так. Байдарки з моторами, моторні човни, галасливі, наче ватаги чортів, усе це вдирається влітку на наші спокійні води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти років я їздив улітку на Снярдви, на Негоцін або на Нідське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночі деркочуть моторки, що пливуть із озера до берега, а о третій ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. І як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищі хоч не так багато туристів, страхітливих листоїдів, які нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озері з деркотливим мотором?
— Ні, — відповів я гордо. — На моєму самоході чудовий глушник, і він плаває майже нечутно.
Та ось дорога раптом звернула, і перед нашими очима постала зеленава гладінь озера, що прозирала між стовбурами вільх.
— Я виходжу! — скрикнув Проповідник.
Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мій новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, він одразу ж витяг із неї свого величезного мішка і так заквапився до озера, що я подумав: «Навіть не попрощається зі мною».
Та раптом він наче згадав про мене.
— Стривайте хвилинку, — промовив до мене. Став навколішки перед своїм бездонним мішком, розв'язав мотузку і застромив руку всередину.
Довгенько порпався, аж нарешті видобув щось схоже на довгу сопілку чи дудку.
— Спраглого ви напоїли, знеможеного підвезли, — промовив він, наче виголошував якесь заклинання. — Якщо коли-небудь ви потрапите на озері в якусь халепу, будь ласка, подміть у цей ріг. Коли я буду поблизу, то прийду вам на допомогу.
Він тицьнув мені в руки свою дудку чи сопілку, лукаво підморгнув до мене правим оком, потім завдав собі на плече важкий мішок і легкою ходою, наче нічого не ніс, почав спускатися до озера.
Я поїхав далі, спантеличений, з повною головою тривожних думок.
Хто цей чоловік? Що він шукає біля Озерища? Чи тільки самотності й спокою? Навіщо він дав мені свою дудку? А може, це й є отой таємничий Капітан Немо?
Ліс скінчився, дорога вибігала в поле. Понад берегом озера прослалася зелена лука, а проїхавши кілометр, я побачив червоні цегляні стіни першої хати якогось села.
Не довго думаючи, я звернув. Пастушок біля невеличкої череди корів аж скрикнув з подиву, коли мій самохід попрямував просто до води. Стрибок — і я вже плив спокійним водяним плесом.
Це було, мабуть, найширше місце озера. Праворуч вимальовувались два острови з темними обрисами дерев. Той берег виднівся виразно, але був щонайменше за два кілометри. Трохи далі на північ водяне плесо ставало майже безмежне, а берег ледве мрів. Це, певно, було велетенське відгалуження Озерища з Чаплиним островом і затокою, над якою простягалося село Матити, а далі Добжики з каналом, що сполучав Озерище з озером Евінгі.
Якусь мить я вагався. Хотілося відразу поплисти в той бік. Однак чи не обачніше дати Чоловікові з рубцем — якщо він уже на Озерищі — оселитися і добре обжитися тут? Отже, я спрямував самохід не на північ, а на південь і поплив до Ілави. Бо ж знайомитися з Озерищем треба починати від Ілави, а не так, як пропонують усі путівники, — від його сполучення з Ельблонським каналом, тобто від Міломлина, де Ельблонський канал розгалужується і одним своїм рукавом тече до Озерища і його заплави, яку називають Крагою. Бо Озерище на карті схоже на дерево з трохи кривим стовбуром, яке виростає з Ілави. Дерево це надзвичайно високе й розгалужене. Перше велике розгалуження — то і є Крага, що в неї впадає канал з Міломлина. Вище розростається ще одна розлога крона з двома товстими гілками.
На Озерищі дуже багато великих і малих островів: безлюдних і заселених, заплавних і з твердим грунтом.
Менші острови схожі на чорні щільні купи дерев, оточені широким і густим лісом очерету. Однак майже на кожному з островів є місце, де очерет рідший, і там можна підійти до берега. Втаємничені примудряються прослизнути туди, а тим, хто пливе за ними, здається, що вони раптом зникли, мов досвітня імла. Стіна очерету сходиться за ними і ховає їх. А всередині острів сухий; трохи вирізавши кропиву, можна чудово напнути наметик і спокійно перебути ніч на безлюдді, чуючи лише перекликання диких качок, плюскання хвиль і шелест очерету.
Три такі ночі провів я на острівцях Озерища. І з подивом пересвідчився, що кожен з них мав загадку чи — як кому більше подобається — таємницю, пов'язану з однією особою. На кожному з тих острівців у найнеприступнішому місці я знаходив малий курінь з трави й гілля, а в ньому бляшану коробочку зі свічкою, сірниками, гачками, якісь горщечки, складену з цегли пічку. В бляшаній коробочці лежала записка зі словами:
«Пам'ятай, що це не твоє. Не крадь! Капітан Немо»… Капітан Немо був реальною постаттю. Дівчина з косою помилялася, припускаючи, що, може, він зовсім недавно з'явився в цих краях. Курені на острівцях були вже старі, їх збудовано щонайпізніше минулого літа, коробочки та інші речі, залишені в куренях, були вкриті товстим шаром пороху.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57