Хтозна, в яких обставинах ще доведеться мені опинятись.
Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя і став заліплювати дірку в камері. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозі знялася хмара куряви, і обіч мене промчали дві легкові автомашини: пана Анатоля і його приятеля. Я встиг побачити здивовані обличчя обох добродіїв, які натрапили на мене за три кілометри від порома, хоч я ним не переправлявся.
Згодом проїхав грузовик з ватагою Чорного Франека. Підлітки, помітивши мене, теж украй здивувалися.
Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на північ Озерища, до села Сем'яни, куди їхав я.
Я саме скінчив надувати шину, коли під'їхала дівчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не зміг умовити її приєднатися до його ватаги.
Спинившись поряд з моєю автомашиною, дівчина зіскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчі я помітив підозру.
— Як ви тут опинилися? — спитала вона. — Адже не перепливли поромом?
— Перелетів, — замахав я руками. — Моя машина літає в повітрі.
Дівчина похитала головою.
— Вона таки справді дуже дивна. Але швидше схожа на човен, аніж на літак. І куди ви прямуєте цією машиною? На риболовлю, на відпочинок?
Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно відповідати не збирався.
— А ви? — спитав. — На відпочинок? На дачу? Вона знизала плечима.
— їду додому. До батьків. Я місцева. Наша садиба неподалік звідси. А я цього року закінчила середню школу в Ілаві, а потім складала у Варшаві екзамени до вузу. Склала і тепер повертаюся до батьків на канікули.
— А куди ви вступали?
— Ой, ви страшенно цікаві. А на моє запитання так і не відповіли.
— Бо я трохи сердитий на вас. Ви дивно повелися з Чорним Франеком. Навіщо ви підсіли до них? Мені здавалося, що вас зовсім не цікавить їхнє товариство.
Вона весело засміялася.
— Вгадали. Не люблю таких. Та я не хотіла, щоб вони зчинили бешкет. Ви повелись як джентльмен. І я вам вдячна за це. Але я не могла зловживати вашим благородством. Я не принизила себе, що пересіла до них, а хотіла дізнатися, куди їде ця ватага.
— А той Капітан Немо? Ви чули про нього? Дівчина знову заперечливо похитала головою.
— Не маю й гадки, хто це такий. Я живу в цих краях, але про Капітана Немо ніколи не чула. Крім того, що в книзі Жюля Верна, звичайно. Але навряд, щоб тут був такий живий Капітан Немо.
— А проте всі бачили глісер з такою назвою на борту. Гарний глісер, — мовила захоплено дівчина. — В нього спереду скло й маленька кабінка на випадок негоди. Мабуть, чудово їхати в ньому по озері.
— Глісер «Капітан Немо» існує, — зауважив я. — То, може, і якийсь Капітан Немо є над Озерищем?
— Напевно, приїхав відпочивати, — міркувала вона вголос. — А може, недавно тут оселився? Відтоді, як пішла вчитись до Ілави, я десять місяців на рік живу в інтернаті, вдома буваю тільки в неділю, на свята й на канікулах. Як приїду додому, запитаю у батьків про Каштана Немо. Може, вони щось про нього знають? Якщо й ви залишитесь біля Озерища, то, може, ми ще зустрінемося, і тоді я зможу більше розповісти вам про нього. У моїх батьків є човен, я часто плаваю ним по озері. І хоч Озерище величезне, на ньому можна зустрітися, еге ж? Тому я хочу знати, де ви зупинитесь.
Я безпорадно розвів руками.
— Не знаю. Може, поблизу Сем'ян. Може, в Озерній.
— Ви вже тут бували?
— Ні. Місцевість знаю тільки по карті і з опису в путівнику.
— Ви рибалка?
— Теж ні. Я люблю самотність і хочу тут знайти її.
— А я вам заважаю, — підхопила вона. Сказала: — До побачення, — скочила на велосипед і поїхала.
Через кілька десятків метрів звернула з дороги в ліс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орієнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зі школи додому.
Я надув колесо. Сів у машину й поїхав лісовою дорогою. «Чи ще зустріну її колись?» — подумав я про симпатичну дівчину з білявою косою, яка на своєму велосипеді поверталася до батьківського дому, щоб з гордістю сповістити: «Я склала екзамени до інституту».
Було вже пополудні, але літнє сонце ще добряче припікало. Правда, сосновий ліс обабіч дороги давав трохи затінку, однак від нагрітої землі пашіло жаром. Пахло хвоєю і живицею, найкращим з моїх улюблених ароматів. Проте я знову хотів до озера, бо збирався скупатися. Крім того, трохи зголоднів; треба було приготувати обід.
На перехресті піщаних лісових доріг, під потрісканим стовбуром величезної берези сидів, якийсь чоловік у великому солом'яному брилі. Обіч нього лежав великий брезентовий мішок. Побачивши мене, подорожній підняв угору руку.
У тому жесті було стільки розпачу й покірності, що я зупинив машину.
— Во-о-о-ди, — простогнав він.
У мене в термосі було трохи чаю. Чоловік жадібно ковтнув, глибоко відітхнув. А потім сказав:
— Спасибі вам. Це благородний вчинок — напоїти мандрівника. Я йду до озера зі своїм клумаком від залізничної станції. І не зустрів жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всі прямували від порома.
Напевно, цей подорожній не мав ще й тридцяти років, але неголений, із закуреним, спітнілим обличчям він здавався значно старшим.
— Чомусь у таку гарну погоду люди тікають від озера, а ніхто не йде до води, джерела всякого життя. Адже на початку світу вся земна куля була вкрита водою і все життя почалося з води, шановний добродію.
Я ввічливо кивнув головою. «Може, якийсь мандрівний проповідник?» — подумалось.
— Ви теж тікаєте від води, а повинні їхати до порома. Тоді ви забрали б мене й мій клумак. Хочете спробувати, який він важкий?
Я не хотів пробувати, але він заходився гаряче вмовляти мене пересвідчитися, який величезний тягар він мусить нести.
Я пригадав казку про мандрівника, що зустрів чоловіка з важким мішком. Чоловік попросив мандрівника потримати мішок, а потім засміявся і сказав: «Тепер ти нестимеш цей мішок або віддаси його комусь. Мішок зачарований».
Мішок Проповідника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кілограмів із п'ятдесят.
— О господи! — зойкнув я, опускаючи його на траву. — Що там у вас?
— Мов слимак, ношу на спині свою хату і все, що мені потрібне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, різні книжки…
— Ви пірнаєте? — перебив я його трохи поквапливо. Не треба було мені виявляти такої цікавості. Але ж я приїхав на Озерище, сподіваючись знайти Чоловіка з рубцем, який плаває під водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, він аквалангіст, якого найняв Чоловік із рубцем.
— Пірнаю. Хіба це погано? — Його трохи збентежило моє різке запитання.
Я вдав, що не почув відповіді, і сам мерщій засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.
— У вас є книжки?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57