На нас уже наступала ватага, що обшукувала край ліска.
— Ходімо звідси, — шепнув я. — Вони, мабуть, дуже розлютилися, бо Немо втік.
Не кваплячись, обережно ми пробралися крізь молодий лісок аж до табору Орнітолога.
— Закурите? — Орнітолог вийняв з кишені пачку цигарок. Ми посідали перед його трикутним наметиком. Тремтячими від нервування пальцями я витяг з пачки цигарку.
— Побоююсь за Немо, — сказав я. — Не знаю, чи пощастило йому втекти.
Орнітолог подав мені вогню.
— Таки моя дудка на щось придалася? — засміявся він.
— Авжеж, — погодився я. — Може, ви майстер чорної й білої магії?
— Не майстер, а лише підмайстер, — скромно сказав він. — Загадку, зрештою, легко розгадати. Я вже лягав спати, коли почув у лісі якісь голоси. Це мене стурбувало, бо тут уночі завжди безлюдно. Я вирішив трохи роздивитись навкруги і побачив, що через ліс до мису крадеться чималий гурт хлопчаків і дівчат. Пішов обережно за ними, а потім почув голос дудки.
Я підвівся з землі.
— Треба вже повертатись. Потерпаю за Капітана Немо. Це я підвів його під небезпеку.
Ми пробралися через лісок і вийшли на мис Судака. Ватаги вже там не було. На березі озера панував спокій.
— Правду кажучи, я не дуже розбираюсь у всіх цих дивних справах, — звернувся до мене Несправжній Орнітолог. — Це озеро повинно зватися Диявольським. Увесь час тут відбуваються якісь бійки, підступи, напади. Як не гарцери з бешкетниками, то ті з гарцерами. Як не Капітан Немо, то таємничий тип з автомашиною, що плаває по воді, наче моторка. Якісь пастки, засідки, лови.
— Якийсь Несправжній Орнітолог, — підхопив я. — Бо ж немає пташки ківіка. Марта викрила вас.
— Чого ви чіпляєтесь до мене? — обурився він. — Ви вірите тій дівчині тільки тому, що вона вигадала птаха ківіка? Я знав, що вона жартує, але, маючи почуття гумору, і собі відповідав жартома. Зрештою, — він знизав плечима, — мені байдуже, чи ви вірите, що я орнітолог, чи ні.
Я посміхнувся.
— Коли вам це приємно, я й далі віритиму, що ви знаєте птахів. Я вам зобов'язаний. Дудка справді чарівна. Чи можна ще лишити її в себе?
— Звичайно. Прошу користуватися нею.
— Мені вже пора, — мовив я і подав Орнітологові руку.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Розмова із шпигункою. Хто кого обдурив? Комедія пана Анатоля. Візит Бороданя. Кого я вистежую і кого хочу пограбувати? Про захоплення автомашинами. Біля ятки з пивом. Що сталося з Чорним Франеком? Князь спінінгу і Бородань настирливо йдуть до мети. Зобов'язання.
Бронка прокинулася дуже рано. Я ще міцно спав, коли вона скупалася в озері, вдяглась і навіть приготувала сніданок. Аж тоді обережно постукала в шибку мого самохода.
Я мовчки їв сніданок, дивлячись на ніжне обличчя дівчини. Вона ні про що не запитувала, не виявляла цікавості до подій учорашнього вечора. Ніби зовсім не знала про засідку на мисі Судака.
— Чорний Франек не буде ватажком, — раптом сказав я.
— Звідки ви знаєте?
— Йому знову не вдалася його витівка. Не думаю, що ватага простить новий провал.
— Не розумію, про що ви говорите… Я зайшов з іншого боку.
— Розкажи мені докладно про листа, якого ти знайшла перед моїм наметом. Підозрюю, що ти розкривала його.
— Неправда. Я його не розкривала й не читала! — вигукнула Бронка.
Я сумно похитав головою.
— Отже, вони правду казали…
— Хто?
— Марта і гарцери. Вони застерігали, що ти шпигунка і зрадиш мене. А я ж не зробив тобі нічого поганого, навпаки, хотів добра тобі й Чорному Франекові.
Вона почервоніла, але не промовила й слова. А я вів далі:
— То був лист від Капітана Немо.
— Я його не читала…
— Капітан Немо призначив мені в тому листі день, годину й місце зустрічі. Я не виказав нікому таємниці, він теж не зробив цього. Та все ж Чорний Франек разом зі своєю ватагою підстерігав нас у призначеному Немо місці. Але засідка не вдалася йому; і твоя зрада була ні до чого.
— Присягаюся, що я не розкривала того листа й не читала, — повторювала дівчина.
— Проте вчора ти знала, що Чорний Франек спробує впіймати Капітана Немо. Не заперечуй. Саме тому ти й непокоїлась. Тобі подобається Капітан Немо, і ти не хочеш, щоб його впіймала ватага Чорного Франека, бо ти зневажаєш її. Але, з іншого боку, ти хочеш, щоб Чорний Франек знову командував ватагою, а для цього треба було впіймати Немо. Ти так розгубилася, що аж розплакалась, не знаючи, що робити. Так чи ні? — підняв я голос.
— Так. Але того листа я… — почала вона плаксиво.
— Здогадуюсь, — перебив я її. — Того вечора, коли ти порвала з ватагою, Чорний Франек прийшов сюди разом з тобою. Він весь час умовляв тебе не кидати ватаги. Перед моїм наметом ви знайшли листа. Це не ти, а Чорний Франек розкрив і прочитав його.
— Я просила, щоб він не займав листа, — прошепотіла вона.
— Може, навіть і просила. Але він не послухав тебе. Прочитав листа, а потім заклеїв його. Він сказав тобі, про що той лист?
— Сказав, що лист від якоїсь дівчини…
— А я ж питав тебе, чи листа розкривали.
— Я не хотіла розповідати про Франека. Боялась, що ви перестанете довіряти мені й не схочете, щоб я була тут.
— Зрозуміло. А вчора на Буковці він сказав тобі, що знову верховодитиме, бо знає, як можна впіймати Каштана Немо. Так?
— Так.
— Ти обдурила мене, сказала, що ніхто не розкривав листа. А Чорний Франек обдурив тебе, бо не сказав, що використав тебе, як було треба йому; собі він залишив роль героя, який спіймає Капітана Немо, а тобі дав зіграти негідну роль людини, що. входить у довіру і обманює.
Якийсь час Бронка мовчала. Я терпляче очікував, даючи їй можливість подумати.
— Я більше ніколи не зустрінуся з Франеком, — твердо сказала вона.
Я заперечливо похитав головою.
— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати. Тобі шкода Чорного Франека. Знаю, що ти допомагатимеш йому стільки разів, скільки зможеш.
— Неправда, — жахнулася вона.
— Я краще знаю. Ти здивуєшся, коли я скажу, що зовсім не дорікаю тобі за це. Скажу більше: мені це подобається. Не можна кидати друзів у біді. Але ти повинна усвідомити собі, що допомога, яку ти досі подавала Чорному Франекові, не придалась йому. Скажи мені, ти справді хочеш йому допомогти?
— Так…
— Іноді буває, що коли ми справді хочемо допомогти другові, який опинився на слизькій дорозі, він звинувачує нас у зраді або в ворожості. І тільки згодом починає розуміти: те, що здавалось йому ворожістю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справді хочеш допомогти Чорному Франекові, довірся мені і роби, що я звелю. Роби, навіть коли він назве тебе своїм ворогом. Розумієш мене?
— Розумію.
— Ну, тепер спакуй наші речі. Ми вирушаємо звідси, — наказав я.
Дівчина ні про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальні мішки, матрац і кухонне начиння.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57
— Ходімо звідси, — шепнув я. — Вони, мабуть, дуже розлютилися, бо Немо втік.
Не кваплячись, обережно ми пробралися крізь молодий лісок аж до табору Орнітолога.
— Закурите? — Орнітолог вийняв з кишені пачку цигарок. Ми посідали перед його трикутним наметиком. Тремтячими від нервування пальцями я витяг з пачки цигарку.
— Побоююсь за Немо, — сказав я. — Не знаю, чи пощастило йому втекти.
Орнітолог подав мені вогню.
— Таки моя дудка на щось придалася? — засміявся він.
— Авжеж, — погодився я. — Може, ви майстер чорної й білої магії?
— Не майстер, а лише підмайстер, — скромно сказав він. — Загадку, зрештою, легко розгадати. Я вже лягав спати, коли почув у лісі якісь голоси. Це мене стурбувало, бо тут уночі завжди безлюдно. Я вирішив трохи роздивитись навкруги і побачив, що через ліс до мису крадеться чималий гурт хлопчаків і дівчат. Пішов обережно за ними, а потім почув голос дудки.
Я підвівся з землі.
— Треба вже повертатись. Потерпаю за Капітана Немо. Це я підвів його під небезпеку.
Ми пробралися через лісок і вийшли на мис Судака. Ватаги вже там не було. На березі озера панував спокій.
— Правду кажучи, я не дуже розбираюсь у всіх цих дивних справах, — звернувся до мене Несправжній Орнітолог. — Це озеро повинно зватися Диявольським. Увесь час тут відбуваються якісь бійки, підступи, напади. Як не гарцери з бешкетниками, то ті з гарцерами. Як не Капітан Немо, то таємничий тип з автомашиною, що плаває по воді, наче моторка. Якісь пастки, засідки, лови.
— Якийсь Несправжній Орнітолог, — підхопив я. — Бо ж немає пташки ківіка. Марта викрила вас.
— Чого ви чіпляєтесь до мене? — обурився він. — Ви вірите тій дівчині тільки тому, що вона вигадала птаха ківіка? Я знав, що вона жартує, але, маючи почуття гумору, і собі відповідав жартома. Зрештою, — він знизав плечима, — мені байдуже, чи ви вірите, що я орнітолог, чи ні.
Я посміхнувся.
— Коли вам це приємно, я й далі віритиму, що ви знаєте птахів. Я вам зобов'язаний. Дудка справді чарівна. Чи можна ще лишити її в себе?
— Звичайно. Прошу користуватися нею.
— Мені вже пора, — мовив я і подав Орнітологові руку.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Розмова із шпигункою. Хто кого обдурив? Комедія пана Анатоля. Візит Бороданя. Кого я вистежую і кого хочу пограбувати? Про захоплення автомашинами. Біля ятки з пивом. Що сталося з Чорним Франеком? Князь спінінгу і Бородань настирливо йдуть до мети. Зобов'язання.
Бронка прокинулася дуже рано. Я ще міцно спав, коли вона скупалася в озері, вдяглась і навіть приготувала сніданок. Аж тоді обережно постукала в шибку мого самохода.
Я мовчки їв сніданок, дивлячись на ніжне обличчя дівчини. Вона ні про що не запитувала, не виявляла цікавості до подій учорашнього вечора. Ніби зовсім не знала про засідку на мисі Судака.
— Чорний Франек не буде ватажком, — раптом сказав я.
— Звідки ви знаєте?
— Йому знову не вдалася його витівка. Не думаю, що ватага простить новий провал.
— Не розумію, про що ви говорите… Я зайшов з іншого боку.
— Розкажи мені докладно про листа, якого ти знайшла перед моїм наметом. Підозрюю, що ти розкривала його.
— Неправда. Я його не розкривала й не читала! — вигукнула Бронка.
Я сумно похитав головою.
— Отже, вони правду казали…
— Хто?
— Марта і гарцери. Вони застерігали, що ти шпигунка і зрадиш мене. А я ж не зробив тобі нічого поганого, навпаки, хотів добра тобі й Чорному Франекові.
Вона почервоніла, але не промовила й слова. А я вів далі:
— То був лист від Капітана Немо.
— Я його не читала…
— Капітан Немо призначив мені в тому листі день, годину й місце зустрічі. Я не виказав нікому таємниці, він теж не зробив цього. Та все ж Чорний Франек разом зі своєю ватагою підстерігав нас у призначеному Немо місці. Але засідка не вдалася йому; і твоя зрада була ні до чого.
— Присягаюся, що я не розкривала того листа й не читала, — повторювала дівчина.
— Проте вчора ти знала, що Чорний Франек спробує впіймати Капітана Немо. Не заперечуй. Саме тому ти й непокоїлась. Тобі подобається Капітан Немо, і ти не хочеш, щоб його впіймала ватага Чорного Франека, бо ти зневажаєш її. Але, з іншого боку, ти хочеш, щоб Чорний Франек знову командував ватагою, а для цього треба було впіймати Немо. Ти так розгубилася, що аж розплакалась, не знаючи, що робити. Так чи ні? — підняв я голос.
— Так. Але того листа я… — почала вона плаксиво.
— Здогадуюсь, — перебив я її. — Того вечора, коли ти порвала з ватагою, Чорний Франек прийшов сюди разом з тобою. Він весь час умовляв тебе не кидати ватаги. Перед моїм наметом ви знайшли листа. Це не ти, а Чорний Франек розкрив і прочитав його.
— Я просила, щоб він не займав листа, — прошепотіла вона.
— Може, навіть і просила. Але він не послухав тебе. Прочитав листа, а потім заклеїв його. Він сказав тобі, про що той лист?
— Сказав, що лист від якоїсь дівчини…
— А я ж питав тебе, чи листа розкривали.
— Я не хотіла розповідати про Франека. Боялась, що ви перестанете довіряти мені й не схочете, щоб я була тут.
— Зрозуміло. А вчора на Буковці він сказав тобі, що знову верховодитиме, бо знає, як можна впіймати Каштана Немо. Так?
— Так.
— Ти обдурила мене, сказала, що ніхто не розкривав листа. А Чорний Франек обдурив тебе, бо не сказав, що використав тебе, як було треба йому; собі він залишив роль героя, який спіймає Капітана Немо, а тобі дав зіграти негідну роль людини, що. входить у довіру і обманює.
Якийсь час Бронка мовчала. Я терпляче очікував, даючи їй можливість подумати.
— Я більше ніколи не зустрінуся з Франеком, — твердо сказала вона.
Я заперечливо похитав головою.
— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати. Тобі шкода Чорного Франека. Знаю, що ти допомагатимеш йому стільки разів, скільки зможеш.
— Неправда, — жахнулася вона.
— Я краще знаю. Ти здивуєшся, коли я скажу, що зовсім не дорікаю тобі за це. Скажу більше: мені це подобається. Не можна кидати друзів у біді. Але ти повинна усвідомити собі, що допомога, яку ти досі подавала Чорному Франекові, не придалась йому. Скажи мені, ти справді хочеш йому допомогти?
— Так…
— Іноді буває, що коли ми справді хочемо допомогти другові, який опинився на слизькій дорозі, він звинувачує нас у зраді або в ворожості. І тільки згодом починає розуміти: те, що здавалось йому ворожістю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справді хочеш допомогти Чорному Франекові, довірся мені і роби, що я звелю. Роби, навіть коли він назве тебе своїм ворогом. Розумієш мене?
— Розумію.
— Ну, тепер спакуй наші речі. Ми вирушаємо звідси, — наказав я.
Дівчина ні про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальні мішки, матрац і кухонне начиння.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57