Проте як ми повинні ставитись до грубої агресивності ватаги? Зрештою, хіба гарцери — роззяви, в яких злодійчуки можуть красти байдарки, спортивне приладдя, балони з газом? Мені здається, що напад на табір Чорного
Франека дав добрі наслідки. Не тільки тому, що ми знайшли вкрадене. Наші хлопці повірили, що, виступаючи разом, організовано, вони стають могутньою силою, якої бояться бешкетники. Звичайно, це все не просто, і я теж не зовсім упевнений, що не помиляюсь.
Пролунав сигнал сурми, що закликав на вогнище. Ми попі дводилися з березових пеньків і вийшли з намету.
Телль заговорив, явно пишаючись.
— Вони дістали від нас доброго прочухана. І довго не з'являться над Озерищем.
Я несхвально похитав головою.
— Аби ж так було, Теллю. Але я боюся, що станеться інакше.
— Завтра скличемо гарцерські збори, — закінчив цю коротку розмову старший вожатий. — Може, пошлемо парламентерів у новий табір Чорного Франека. Постараюся запросити їх на розмову. Я теж вважаю, що краще найгірший мир, аніж війна, — розсміявся він.
На березі озера вже було людно й гамірно. На маленькому пагорбі зробили почесну трибуну для запрошених гостей, гарцери посідали по-турецькому, величезним півмісяцем навколо майдану.
Пролунав голос сурми. Гонсеровський виголосив коротку промову, звернену до присутніх, потім солтиса з Сем'ян і мене запросили урочисто розпалити вогнище. Як відомо, для цього дозволяється вжити лише одного сірника. Я трохи боявся, чи розпалю вогонь. Але Телль допоміг мені, непомітно показавши місце, де був найсухіший хмиз. Полум'я відразу так і спалахнуло, й гарцерська громада привітала його радісними вигуками:
— Браво, браво, бравіссімо!
Солтисові теж пощастило обійтися тільки одним сірником, отже, вогнище розпалено згідно з гарцерським ритуалом.
А потім? Хтось розповідав історію району, в якому ми перебували. Згадали Грюнвальд, розташований недалеко звідси. Пригадали, що кілька століть на цих землях велася безнастанна боротьба з німецькими загарбниками. Спочатку топтав ці землі окутий залізом чобіт хрестоносця. Потім поділ Польщі дав можливість німцям зміцнити своє панування і виселити звідси польське населення. У величезних маєтках навколо Озерища панували прусські поміщики, і їхній терор призвів до того, що в зв'язку з результатами плебісциту після першої світової війни ці території відійшли до Німеччини. Але друга світова війна, знову розпочата тевтонськими загарбниками, завдала їм остоточної поразки. Східна Пруссія перестала існувати. І як на землі, де випололи бур'ян, тут буйно розвинулась польська культура, що була тут завжди, навіть за найлютішого німецького терору.
Потім декламували вірші давніх поетів і сучасних.
Вогнище все горіло високим полум'ям, відбиваючись червоними відблисками в озері. Западала глибока ніч.
Тепер настала черга гарцерських пісень. Кращих виконавців гарцери нагороджували вигуками на зразок:
— До-до-до-до до театру його!..
Та незабаром знявся вітер. Десь від Оструди наближалася буря. Далекі блискавки перетинали обрій над озером. Треба було закінчувати свято, щоб гості й гарцери встигли знайти затишну схованку, поки лине дощ.
Ми розмістилися навколо згасаючого вогнища двома великими колами: одне з гостей, а друге — більше — з гарцерів. У цей час з озера дмухнув дужий вітер. А коли, взявшись за руки, ми всі разом завели гарцерську пісню про братерство й дружбу, вітер перейшов в ураган. Озеро розбурхалося, високі хвилі з ревінням накочувалися на берег. Відрами води гарцери загасили вогнище, щоб вітер не заніс іскор у ліс. Старший вожатий запросив гостей до наметів, бо ось-ось могли розверзнутись «безодні небесні», як казали в давнину.
Безладним натовпом бігли ми до гарцерського табору. В непроглядній темряві світлячками блищали електричні ліхтарики, якими гарцери освітлювали нам дорогу.
— Я повертаюсь до себе. Мій самохід не боїться ні бурі, ні хвилі на озері, — сказав я до Телля.
— Ні, побудьте ще з нами, — просив хлопець. — Останнім часом ми так рідко бачились. І може, все-таки ви розкриєте таємницю свого приїзду на Озерище?
Могутня блискавка навпіл розкраяла небо. Потім ударив грім, гуркіт прокотився над нашими головами.
І в цю мить сталося щось дивовижне й страшне. Намети гарцерок, що стояли ліворуч, почали падати на землю, мов стовбури дерев, підрізані дроворубами.
Ох, що тоді робилося! Над нашими головами блискавки раз у раз розривали небо на клапті, гуркотів грім. Дівчата, зоставшись без схованки, верещали, хлопці галасували. Чулися команди тих, хто не втратив самовладання і пробував якось діяти, рятуватися із скрутного становища.
Телль десь зник. Я стояв посеред табору безпорадний, не знаючи, що робити. Обіч мене метушилися десятки людей, вони бігли не знати звідки й куди. Так, ніби хтось кинув камінь у мурашник. «Содом і гоморра», — подумав я.
Я побіг до свого самохода. Відчинив дверцята і вліз у затишну машину. Я вирішив повертатись до свого намету, хоч боявся блискавок, які розтинали поверхню озера.
Вітер ущух, упали перші краплі дощу. Залопотіли по даху самохода й стихли. Буря вже покотилася далі, на Суш і Мальборк.
За склом самохода я побачив чиєсь обличчя. Це Телль.
— Ви знаєте?.. Ви знаєте, що в десяти великих наметах перерізані мотузки? Тому вітер поперевертав їх. Ви правду казали. Це помстилися розбишаки Чорного Франека. Скористалися тим, що в таборі залишились тільки вартові, а ми були біля вогнища. Підкрались і наробили шкоди. Але ми з ними розквитаємось за це.
— Годі тобі, Теллю. Сам, певно, бачиш тепер, що не туди стежка.
Не знаю, чи він почув мене. Його вже не було коло самохода. Буря минула нас, тільки здалеку ще сварилася глухим громом. Я засвітив фари, ввімкнув мотор і повернув на дорогу до Сем'ян. Бачив гуртки запрошених на вогнище гостей, що поверталися в село. Випередив їх, а потім з'їхав до води. Озеро було розбурхане. Проте мій самохід не боявся навіть великих хвиль.
Мене так гойдало, аж у животі переверталося. Мотор щохвилини завивав, як несамовитий, бо раз у раз гвинт опинявся над водою і обертався в повітрі. Хвилі зносили мене до Сем'ян, і минуло багато часу, поки в смугах світла фар я побачив стіну очерету на тому березі.
Тепер, орієнтуючись на цю лінію очерету, я дістався до затоки, де стояв мій намет. Перелякані сусіди, лицарі спінінгу, зашнурувались у своїх наметах і навіть не виткнули носа.
Я виїхав на сушу, поставив на стоянку автомашину. І, тільки вийшовши з неї, помітив біля свого намету якусь скоцюрблену постать.
Це була Бронка. Навіть у темряві ясніло її руде волосся.
— Я пішла від Чорного Франека, — сказала вона, клацаючи зубами. — Тут лежав якийсь лист до вас, — вона подала мені заклеєний конверт.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57