— Ви що, гадаєте, що я дурень? Ви гадаєте, ніби я не маю очей і не бачу, що тут діється? Ви підозріла людина. У своєму таборі ви переховуєте дівчину з ватаги бешкетників. А хто цей хлопець? Гадаєте, я не впізнав Чорного Франека, ватажка розбишак? Я досі мовчав, але тепер, вибачайте, мушу повідомити в міліцію.
І пан Анатоль попрямував до свого човна.
— О господи, як я дістануся на той берег? — злякався пан Казик. — Він відпливе без мене.
На допомогу йому прийшла Марта, якій бунт пана Казика справив велику приємність.
— Я привезу вас до наметів своїм човном, — пообіцяла вона.
Вражений до глибини душі, пан Анатоль, не оглядаючись на свого приятеля, відчалив від берега. Я бачив, як він поплив до Сем'ян, напевно, щоб здійснити свою погрозу й повідомити в міліцію, що Чорний Франек у мене. Я трохи співчував йому. До Сем'ян озером було далеченько, бідолаха добре помахає веслами в таку спеку. А ще ж як його розгнівить повідомлення, що Чорний Франек перебуває під моїм наглядом за згодою міліції!
Марта, Бронка, Чорний Франек і пан Казик приготували рибальські снасті. За Мартнною порадою вирішили йти до затоки Красноперів. А хтось повинен був стерегти табір. Я охоче взяв це на себе. Саме тоді на озері з'явилася байдарка, в якій сидів Телль і здалеку махав мені рукою на знак, що має повідомити щось важливе.
Ми всі зачекали, поки він підпливе. А Телль так поспішав, що аж глибоко зарився носом байдарки в піщаний мис.
— Вони здалися! — радісно закричав він. — Хлопці переловили майже всю ватагу. Вони хотіли вдертися до нашого складу з харчами.
— А Лисяча Шкурка з ними? — стурбовано спитав я.
— На жаль, Лисяча Шкурка і ще двоє хлопців утекли десь за озеро.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Переможені просять помилування. Як перемогти ватагу. Новий похід. Вогнище на біндузі. Романова зрада. Кінець ватаги. Повернення переможців.
У гарцерському таборі я з'явився в обідню пору. Приплив туди своїм самоходом відразу після того, як Телль повідомив, що ватагу розгромлено.
Члени ватаги справляли жалюгідне враження. Були обшарпані, голодні і навіть брудні, хоч тут води не бракувало. Казали, що вже два дні не мали нічого гарячого в роті. Мовляв, удень боялися виткнути носа з табору, розташованого на, одному з болотяних острівців Плаского озера. Вночі їм не щастило вкрасти чогось попоїсти, бо місцеві господарі, як і туристи, вже знали про ватагу й дуже стереглися. В одному ятері риби не знайшли, а другий їм не дав пограбувати таємничий Капітан Немо. Украли трохи картоплі на полі, але боялися розпалювати вогнище. Жили і все боялись, що їх викриють міліція, чи гарцери, чи грізний Капітан Немо. Пробували пе-ребиватись лісовими ягодами, сирою морквою, вкраденою на полі, але молоді шлунки не обдуриш зеленню. Спроба вдертися до гарцерського складу була виявом крайнього відчаю.
Гарцери запросили їх до столу, табірний кухар не пошкодував їм супу й картоплі з м'ясом. Гарцери погодилися зменшити свої порції, щоб тільки нагодувати тих голодних, охлялих хлопців.
Я спостерігав за тим обідом; біля одного столу сиділи семеро зголоднілих, вони їли жадібно й хапливо, а біля решти столів — довгі ряди акуратних хлопців і дівчат у гарцерському вбранні. Обід, за яким звичайно точилася жвава розмова, тепер минав у цілковитому мовчанні. Дивитися на виснажених хлопців було так сумно, що згасали веселі розмови, жарти, дотепи. До того ж, кожен знав, що вся історія ще не скінчилася. Адже повинна була перемогти справедливість, і ці семеро хлопців відповідатимуть за те, що зарізали вівцю на острові, вкрали човна, подерли ятери, словом, за все, що вони накоїли протягом короткого часу.
У лісі, на дорозі до Сем'ян я побачив міліцейську автомашину, а в наметі старшого вожатого гарцерів Гонсеровського застав офіцера міліції, з яким зустрічався в Ілаві.
— Як Чорний Франек? — стурбовано спитав він.
— Мені здається, з ним уже не буде ніякого клопоту, — впевнено відповів я.
— Це дуже добре, — зрадів він. — Та, на жаль, справа ватаги ще існує. Я саме хотів про це з вами поговорити, узгодити план спільних дій.
— А я міг би допомогти?
— Звичайно. Ви ж член бригади сприяння міліції, і це входить у ваші обов'язки. Справа буде нелегка. Троє хлопців з ватаги ховаються в цій місцевості. Адже береги озера тягнуться, мабуть, більш ніж на сто кілометрів, тут є де чудово сховатися, стільки закамарків, урочищ, заростів, що й батальйон солдатів не знайшов би хлопчаків. Та чи означає це, що ми не спіймаємо їх? Запевняю вас, за якихось кільканадцять годин вони вже опинилися б у наших автомобілях з раціями. Досить було б викликати загін міліції і кілька тренованих собак. Але ми не зробимо цього. Чому? Відповідь проста: такі засоби ми застосовуємо проти вбивць, бандитів, грабіжників. А тут маємо справу з купкою шістнадцятирічних шибеників і дрібних злодюжок. Тому не будемо брати проти них собак, не влаштовуватимемо міліцейських облав у лісі. Наш план такий: пошлемо в цей район більше патрулів. А дачники, гарцери, туристи, коротше, населення з-понад озера, якому найбільше обридла Романова ватага, нехай повідомлять нас, коли бешкетники вийдуть зі своєї схованки, щоб поцупити щось із харчів. Ми хочемо, щоб ці юні злочинці вже на порозі своєї кримінальної «кар'єри» зрозуміли: проти них уся громадськість.
Мені подобались його погляди.
— Я надумав разом з кількома хлопцями дослідити Пласке оверо, — сказав я. — Може, натрапимо там на сліди ватаги. Мені здається, цю справу не слід відкладати. Ситуація, в якій опинилися ці хлопці, може привести їх до якогось більшого злочину. Мої друзі Телль, Яструб і хлопець на прізвисько Баська казали мені, щоб я попросив за них у старшого вожатого. Вони хочуть взяти участь у поході. Це вже великі хлопці, і я ручусь, що вони не дозволять собі ніяких поганих вчинків.
— Телль, Яструб і Баська — серйозні хлопці, — сказав старший вожатий. — Тільки прошу, щоб на ніч вони повернулися в табір.
— Єсть! — відсалютував я по-гарцерському.
За якийсь час Телль уже сидів у моїй машині, яка пливла до мису Судака. За нами прямувала гарцерська байдарка, а в ній Яструб і Баська.
О сімнадцятій нуль-нуль, як написав би кожен гарцер у своєму повідомленні, ми були готові.
Чорний Франек, що допомагав нам підготуватися, весь час крутився коло мене, здавалося, ніби він хоче сказати мені щось важливе. Нарешті, не витримав:
— Чи… — затнувся він, — чи це буде зрада, якщо я… не піду з вами?
— Авжеж, — глузливо буркнув Яструб. Франек благально глянув на Марту.
— Зрозумійте, — шепнув він. — Я так не можу… То мої колеги… То я зібрав ватагу.
Я розумів його. Може, навіть у ту мить відчув до нього ніби якусь повагу.
— Звичайно, ти маєш рацію, Франеку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57