Гляньте, як працює, бідолаха, як язика висолопив.
Похвалившись новими образами, Прокопо-вич був дуже радий, що знайшов доброго ці-нувальника, котрий втямив високе чайківське малярство. Замкнувши церкву, Прокопович взяв за руку Моссаковського, одвів його далеченько од церкви, аж під ограду, й показав пальцем на бані:
– Ож придивіться лишень до наших бань! Що там намальовано? Та це ж нам маляр випер на бані дванадцять малих пророків і чотири великих. Ото шкода, що нема драбини! От якби ви вилізли на церкву та придивились близько, як він понамальовував пророків. Дивно, дивно!
Прокопович зирнув кругом себе, шукаючи драбини. В Моссаковського затрусились ноги. Важка драбина лежала на траві і вже заросла бадиллям.
«А що, як старий причепиться, щоб поставити драбину, та присилує лізти до опасання або за опасання?» – пройшла думка в Хари-тоновій голові.
Прокопович кинувся до драбини й почав її піднімати. Драбина була важка, а старий був малий на зріст і не дуже міцний чоловік. Він пнувся, пнувся та й кинув її в траву.
– Не піднімайте, бо підвередитесь! – сказав гість.– Та сказати правду, я трохи боюсь лазити високо,– признався Моссаковський.
– Оце! такий же з вас парубок. Моя Онися лазила вище за опасання, а як була малою, то з хлопцями по латах лазила в клуні горобців дерти, як та кішка,– сказав щиро старий.
Веселий старий, похвалившись своїм дивом малярства, повів Моссаковського в покої. В світлиці їх ждали дами. Мати не спускала з очей Описі: вона боялась, щоб Онися знов не понакладала гостеві в віз гарбузів.
– А що, дочко, як тобі показався цей дяк? – спитала мати.
– Він кращий од Балабухи, й такий тихий, спокійний. Я люблю тихих та добрих людей,– сказала Онися.
– І, вже її ти! Балабуха людина здорова, доросла, чоловік в силі й до того вчений, а це якийсь простак карапишанський.
– Я тих вчених не дуже люблю, бо й я сама проста. Балабуха ще присилував би мене говорити по-латинській, а я й по-московській незугарна.
Онися кинулась до вікна й глянула в садок, де стежкою йшов рядом з батьком Моссаковський. Високий, тонкий станом, він показався Описі через шибки ще кращим і делікатнішим.
– Дивіться, мамо, чим же він поганий? Очі сині, як небо, брови тонкі...
– Вже й брови! знайшла красу! Та він зовсім без брів,– сказала мати.– От у твого батька так правда, що брови,– сказала вона, дивлячись на кудлаті та крючкуваті брови старого Прокоповича.
– Тікайте, мамо, бо нас видно знадвору,– сказала Опися. оступаючись од вікна, але не одвертаючи лиця од шибки.
– Тікай, дочко, бо він близько вже, вглядить,– сказала мати, одвертаючи плечі, але не лице.
Прокопович увійшов з гостем в світлицю. Знов почали наливати та випивати по чарці. Моссаковський сидів, поклавши руки на коліна, і ледве насмілювазся підвести віка й кинути очима на Онисю. Онися примітила, що чогось втратила природжену сміливість. Вона сиділа мовчки й собі спустила очі додолу. Других женихів вона сама зачіпала в розмові, сміливо говорила з ними, жартувала, навіть глузувала з їх. Тепер вона почувала, що не сміє чомусь слова промовити.
«Що це зо мною? – подумала Онися.– Чи вже ж я злякалась цього дяка?»
Старий Прокопович почав затягати на гласи, випивши чарок з десять настойки з перцем. Моссаковський сидів і не смів голосом повести. Він посидів, помовчав і перед вечором попрощався й поїхав.
– Чи приїде, чи не приїде вдруге? – промовила сама до себе Прокоповичка.
Онися заплющила очі, розвела пальці обох рук, потім покрутила палець кругом пальця й загадала, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтями.
– Приїде,– крикнула вона й підскочила.
– Побачимо,– сказала мати.– Їздили академісти, а тепер почали їздити до тебе дяки.
Пішли дні за днями. Онися почувала, що вона чогось ніби жде Моссаковського, що він не виходить у неї з думки. Минув тиждень, настала субота. Онися кинулась сама підмазувати та прибирати в покоях, вишарувала жовтим піском поміст, помила вікна, повитирала образи, повішала на образи найкраще вишивані рушники; на вікнах поставила склянки з квітками... Настала неділя. Онися встала удосвіта, прибралась в нову плахту, причепурилась, наділа на голову всі стрічки й квітки й пішла до церкви. Для неї чогось здавалось, що Моссаковський доконче приїде до церкви, що вона його там побачить.
Служба одійшла, а Моссаковський не приїхав. Онися сіла обідати, їла – як не їла й по обіді пішла в садок. Вона гуляла по горі й усе поглядала за синій ліс, на поле за лісом, вкрите густими копами, де вився шлях до Карапишів.
«Чого це я його жду? Невже я люблю його?» – думала Онися, ходячи по садку. Самі руки несамохіть рвали найкращі квітки й закладали за стрічки на голові, за коси. Довго ходила по саду, доки сонце не вдарило косим промінням по горі й пронизало наскрізь садок, розкинутий по крутих боках гори. Онися прислухалась, чи не загуркотить віз за Россю, коло порона або в дворі. А надворі було тихо, тихо й душно. Вона вернулась в покої, сіла на канапі й смутно похилила голову.
– Оце нема з ким чарки горілки випити,– сказав старші батько.– Коли б приїхав хоч ка-рапишанський дяк.
Онися спахнула. Бліді щоки одразу почервоніли. Не встиг батько промовити ті слова, надворі затарахкотів легкий візок, забрехали собаки.
– От же бог гостей несе,– сказав Прокопович, заглядаючи в вікно.
Онися стривожилась. В неї затрусились ноги так, що вона ледве мала сили побігти й подивитись в вікно.
– Онисю, ставай колупати піч! Приїхав Моссаковський та ще й з братом, певне, з сватом,– гукнув батько.
Онися злякалась й зблідла, ніби пополотніла. Вона вся затрусилась, охолола й стояла на однім місці. Двері в світлицю рипнули. На Онисю чогось напав такий страх, що вона кинулась бігти з кімнати і втекла в садок.
«Боже мій! чого це я так злякалась. Я не побоялась академіста, а злякалась цього молодого хлопця»,– думала Онися, прикликуючи на поміч усю свою сміливість.
А сміливість не верталась до неї. Вона стояла над горою, втопила злякані гарячі очі в зелену безодню садка, в зелене марево, розлите над старим деревом, дивилась па його й нічого не бачила. Зелений світ дрижав в її очах, переливався, як вода в Росі, снував, ніби рій зеленої мошки. А Онпся стояла її нічого по розуміла. Сонце кинуло під яблуню гарячий промінь. Світ упав на її щоку, обсипав її ніби огнем, а вона нічого не почувала та все дивилась у зелену безолню, як у глибоку річку.
– Онисю! Онисю! де це ти ділась? – гукнула мати, виходячи з-за яблуні.– Чого це ти стоїш, як стіна? Ходи лишень у покої до гостей. Вони, певно ж, не до мене, а до тебе приїхали!
Онися неначе прокинулась. Вона тихо пішла в хату за матір'ю, наче сліпий за поводатарем.
– Оце гарно! Глузувала з академістів, а од цього жениха втікаєш у садок.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87