Ану, панотці, разом та гуртом!
Ті батюшки, що вчились в академії й були понаставлювані на парафії митрополитом, встоювали за накидку плати на треби; старіші й простіші, обібрані громадами, були проти накидки плати. Але раз те, що накидки хотів благочинний, а друге – що гроші люблять гроші, всім схотілось самоварів та ресорних екіпажів, схотілось і дочок повиучувати в пансіонах; всі радили накинути плату на треби, щоб і «старі дірки полатати». Забравши гроші, батюшки роз'їхались по місті по крамницях купувати, що було потрібне в господарстві та усякі гостинці додому.
Отець Харитін наглядів через двері на благочинній модну сукню дуже чудного кольору й побіг в магазини шукати такої самої матерії для своєї жінки. Він оббігав усі крамниці, перетрусив усіх жидів і таки достав тієї матерії делікатного кольору. Скупивши все, отець Харитін стрівся на місті з паном Бонковським. Бонковський тепер був управителем в одному селі багатого графа. Село було по дорозі в Вільшаницю. Він запросив до себе отця Харитона на чарку горілки, але в його було зовсім інше на думці: він думав збути отцю Харитонові старомодний, ні на що не потрібний екіпаж. Він знав, що в отця Харитона сховані в кишені тільки що забрані гроші.
– Отець Харитін! Чи вам же не сором їздити на драбинчастому возі, ще й свою матушку возити? Тепер ви багаті: не личить вам цей візок тепер. Кидайте луб'яні вози та мотузяні шлеї! Я на вашому місці купив би такий екіпаж, що всі сусіди аж луснули б од зависності.
– А де ж нам шукати тих майстрів, тих екіпажів? Будемо їздити й на таких, коли кращих нема,– обізвався отець Харитін з воза.
– Купіть в мене! В мене є екіпаж на ресорах, зовсім панський. Їй-богу, купіть! Я дешево продам. Перепряжете свої коні, сядете, розіпретесь, неначе справжній панюга, та вкотите в свій двір, мов якийсь князь,– і матушка вас не впізнає. Заїжджайте та подивіться, й по чарці вип'ємо!
«А заїду й справді та подивлюсь! Та й чарку горілки непогано випити»,– подумав отець Харитін і звелів погоничеві завертати слідком за Бонковським в його двір.
Випили вони по чарці таки добре, аж голова в о. Харитона заморочилась, побалакали й пішли в возовню оглядати екіпаж. Екіпаж стояв серед возовні, неначе гора; він був схожий на ті карети, в яких їздили давні єгипетські фараони або московські цариці: крила круто загинались униз і спускались трохи не до самої землі; підніжки були одкидні, йшли, неначе сходи, на кільки ступенів і висіли аж до землі, неначе крила в слабої курки; вигнуті ззаду ресори стриміли, неначе журавлині шиї: щоб глянути на козли, треба було задерти голову вгору.
– Ото б було добре в'їхати в двір цією каретою та налякати свою матушку, подумала б, що архієрей приїхав,– сказав отець "Харитін.
– А що, карета! Це не ваш драбинчак,– хвалив Бонковський,– а сядьте лишень в екіпаж. Які подушки, які пружини!
Отець Харитін поліз в фаетон, неначе на горище по драбині, сів і пірнув в подушках. З'їдене міллю сукно спахнуло курявою, як димом.
– Цур йому, як м'яко! Неначе на перині, та ще щось і гойдає тебе спідсподу, неначе гойдалка! – промовив отець Харитін, неначе десь з горища.– А скільки ви візьмете за цю гойдалку чи машину?
Бонковському усе одно довелось би тією машиною витопити піч,– він сказав:
– Недорого візьму: двісті злотих, цебто тридцять карбованців. А коли хочете, я вам прикину за три карбованці ще й упряж. Перепряжете коні, покинете свого драбинчака в мене та налякаєте Онисію Степанівну.
Отцю Харитонові страх як сподобалася й та думка, н європейська цивілізація в виді тієї машини. Він зліз з тих підрів, поторгувавсь і вдарив Бонковського по долоні, скінчивши торг на двадцятії п'яти карбованцях. Поки пили по чарці та закусювали, Бонковський звелів обчистити допотопну упряж і перепрягти батющині коні з воза в екіпаж. Отець Харитін вийшов на ганок. Перед гайком стояв неначе курінь або катрага. Погонич стримів аж під стріхою, а коники отця Харитона проти такої катраги стали схожі на собак або овечок, запряжених в віз. О. Харитін сів.
– Ото шкода, що нема в мене краківських хомутів,– промовив хитрий насмішкуватий Бонковський,– якби до цього фаетона краківські червоні хомути, то, їй-богу, я б здалеки подумав, що їде наш граф.
– Добре й без хомутів. Не все разом. На перший раз буде й цього. Як мед, то й ложкою! – промовив отець Харитін десь неначе з хмари, з фаетона.
Погонич дістав коней кінчиком батога тільки до хвостів. Коники, захуджені й неодно-разні, сіпнули й соб і цабе, напрудились і ледве поволокли ту завальну машину. Отець Харитін вгніздивсь на подушках і їхав пишно, неначе прекрасний Іосиф на фараоновій колісниці. Завальний екіпаж коливавсь та скрипів. О. Харитін почував свою поважність, хильнувши всмак, і гордовито позирав на проїжджих.
– Та гляди мені, жени коні під самісінький ганок: треба бундючиться! – навчав отець Харитін погонича.
– Ой батюшко, не всиджу на цих козлах! Здається, от-от упаду.. їй-богу, неначе мене хто настромив на вила, як подавальник того снопа! – репетував парубок на козлах.
– Держись міцніше та мерщій поганяй, бо вечір близько!
Нетерпляча Онисія Степанівна сиділа з дочками в ганку та усе виглядала батюшку. З горба на греблю скотився здоровий екіпаж і повернув просто в двір.
– Що це за панюга звертає в наш двір? Що воно за проява? – промовила Онисія Степанівна.– Але віз панський, а на возі сидить... ніби якийсь батюшка.
Погонич розігнав коні й влетів в ворота. Але батющині ворота ставились не для фараонових колісниць – були малі вже занадто. Екіпаж зачепився задніми осями за ворітниці, гуркнув, заторохтів, неначе сухі кістки, розломився й розсівся пополовині; задні колеса застрягли з батюшкою в воротях, а передні з погоничем підкотились під ганок. Батюшка борсався та виплутувавсь в задку екіпажа в воротях, а погонич вчепився в козла, неначе рак, і висів перед ганком перед самою Онисією Степанівною. Цивілізація не вдалась і розсипалась в воротях.
Онися тепер тільки впізнала свого панотця й свого погонича. Але що то за чудний віз? Де він узявся?
Онися крикнула, витріщила очі, скочила з ганку й не знала, куди бігти, як помагати. Тим часом отець Харитін зліз з високості й тільки руки розставив.
– Що це за віз? І де він в гаспида взявся? – питалась Онисія Степанівна.
– Та й хитрий з біса проклятий Бонков-ський! От тобі й карета! От тобі двадцять п'ять карбованців! – бідкався серед двора отець Харитін.
– Який Бонковський? Які карбованці? Може, ти гроші загубив в дорозі? – сипала Онися питання.
– Якби був згубив, то так би й знав, що згубив. Ох мені лихо! Ой моє нещастя! Що теперенька ви скажете мені, Онисіє Степанівно? – бідкався отець Харитін.
– Яке лихо? Яке нещастя? Що це за карета?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87
Ті батюшки, що вчились в академії й були понаставлювані на парафії митрополитом, встоювали за накидку плати на треби; старіші й простіші, обібрані громадами, були проти накидки плати. Але раз те, що накидки хотів благочинний, а друге – що гроші люблять гроші, всім схотілось самоварів та ресорних екіпажів, схотілось і дочок повиучувати в пансіонах; всі радили накинути плату на треби, щоб і «старі дірки полатати». Забравши гроші, батюшки роз'їхались по місті по крамницях купувати, що було потрібне в господарстві та усякі гостинці додому.
Отець Харитін наглядів через двері на благочинній модну сукню дуже чудного кольору й побіг в магазини шукати такої самої матерії для своєї жінки. Він оббігав усі крамниці, перетрусив усіх жидів і таки достав тієї матерії делікатного кольору. Скупивши все, отець Харитін стрівся на місті з паном Бонковським. Бонковський тепер був управителем в одному селі багатого графа. Село було по дорозі в Вільшаницю. Він запросив до себе отця Харитона на чарку горілки, але в його було зовсім інше на думці: він думав збути отцю Харитонові старомодний, ні на що не потрібний екіпаж. Він знав, що в отця Харитона сховані в кишені тільки що забрані гроші.
– Отець Харитін! Чи вам же не сором їздити на драбинчастому возі, ще й свою матушку возити? Тепер ви багаті: не личить вам цей візок тепер. Кидайте луб'яні вози та мотузяні шлеї! Я на вашому місці купив би такий екіпаж, що всі сусіди аж луснули б од зависності.
– А де ж нам шукати тих майстрів, тих екіпажів? Будемо їздити й на таких, коли кращих нема,– обізвався отець Харитін з воза.
– Купіть в мене! В мене є екіпаж на ресорах, зовсім панський. Їй-богу, купіть! Я дешево продам. Перепряжете свої коні, сядете, розіпретесь, неначе справжній панюга, та вкотите в свій двір, мов якийсь князь,– і матушка вас не впізнає. Заїжджайте та подивіться, й по чарці вип'ємо!
«А заїду й справді та подивлюсь! Та й чарку горілки непогано випити»,– подумав отець Харитін і звелів погоничеві завертати слідком за Бонковським в його двір.
Випили вони по чарці таки добре, аж голова в о. Харитона заморочилась, побалакали й пішли в возовню оглядати екіпаж. Екіпаж стояв серед возовні, неначе гора; він був схожий на ті карети, в яких їздили давні єгипетські фараони або московські цариці: крила круто загинались униз і спускались трохи не до самої землі; підніжки були одкидні, йшли, неначе сходи, на кільки ступенів і висіли аж до землі, неначе крила в слабої курки; вигнуті ззаду ресори стриміли, неначе журавлині шиї: щоб глянути на козли, треба було задерти голову вгору.
– Ото б було добре в'їхати в двір цією каретою та налякати свою матушку, подумала б, що архієрей приїхав,– сказав отець "Харитін.
– А що, карета! Це не ваш драбинчак,– хвалив Бонковський,– а сядьте лишень в екіпаж. Які подушки, які пружини!
Отець Харитін поліз в фаетон, неначе на горище по драбині, сів і пірнув в подушках. З'їдене міллю сукно спахнуло курявою, як димом.
– Цур йому, як м'яко! Неначе на перині, та ще щось і гойдає тебе спідсподу, неначе гойдалка! – промовив отець Харитін, неначе десь з горища.– А скільки ви візьмете за цю гойдалку чи машину?
Бонковському усе одно довелось би тією машиною витопити піч,– він сказав:
– Недорого візьму: двісті злотих, цебто тридцять карбованців. А коли хочете, я вам прикину за три карбованці ще й упряж. Перепряжете коні, покинете свого драбинчака в мене та налякаєте Онисію Степанівну.
Отцю Харитонові страх як сподобалася й та думка, н європейська цивілізація в виді тієї машини. Він зліз з тих підрів, поторгувавсь і вдарив Бонковського по долоні, скінчивши торг на двадцятії п'яти карбованцях. Поки пили по чарці та закусювали, Бонковський звелів обчистити допотопну упряж і перепрягти батющині коні з воза в екіпаж. Отець Харитін вийшов на ганок. Перед гайком стояв неначе курінь або катрага. Погонич стримів аж під стріхою, а коники отця Харитона проти такої катраги стали схожі на собак або овечок, запряжених в віз. О. Харитін сів.
– Ото шкода, що нема в мене краківських хомутів,– промовив хитрий насмішкуватий Бонковський,– якби до цього фаетона краківські червоні хомути, то, їй-богу, я б здалеки подумав, що їде наш граф.
– Добре й без хомутів. Не все разом. На перший раз буде й цього. Як мед, то й ложкою! – промовив отець Харитін десь неначе з хмари, з фаетона.
Погонич дістав коней кінчиком батога тільки до хвостів. Коники, захуджені й неодно-разні, сіпнули й соб і цабе, напрудились і ледве поволокли ту завальну машину. Отець Харитін вгніздивсь на подушках і їхав пишно, неначе прекрасний Іосиф на фараоновій колісниці. Завальний екіпаж коливавсь та скрипів. О. Харитін почував свою поважність, хильнувши всмак, і гордовито позирав на проїжджих.
– Та гляди мені, жени коні під самісінький ганок: треба бундючиться! – навчав отець Харитін погонича.
– Ой батюшко, не всиджу на цих козлах! Здається, от-от упаду.. їй-богу, неначе мене хто настромив на вила, як подавальник того снопа! – репетував парубок на козлах.
– Держись міцніше та мерщій поганяй, бо вечір близько!
Нетерпляча Онисія Степанівна сиділа з дочками в ганку та усе виглядала батюшку. З горба на греблю скотився здоровий екіпаж і повернув просто в двір.
– Що це за панюга звертає в наш двір? Що воно за проява? – промовила Онисія Степанівна.– Але віз панський, а на возі сидить... ніби якийсь батюшка.
Погонич розігнав коні й влетів в ворота. Але батющині ворота ставились не для фараонових колісниць – були малі вже занадто. Екіпаж зачепився задніми осями за ворітниці, гуркнув, заторохтів, неначе сухі кістки, розломився й розсівся пополовині; задні колеса застрягли з батюшкою в воротях, а передні з погоничем підкотились під ганок. Батюшка борсався та виплутувавсь в задку екіпажа в воротях, а погонич вчепився в козла, неначе рак, і висів перед ганком перед самою Онисією Степанівною. Цивілізація не вдалась і розсипалась в воротях.
Онися тепер тільки впізнала свого панотця й свого погонича. Але що то за чудний віз? Де він узявся?
Онися крикнула, витріщила очі, скочила з ганку й не знала, куди бігти, як помагати. Тим часом отець Харитін зліз з високості й тільки руки розставив.
– Що це за віз? І де він в гаспида взявся? – питалась Онисія Степанівна.
– Та й хитрий з біса проклятий Бонков-ський! От тобі й карета! От тобі двадцять п'ять карбованців! – бідкався серед двора отець Харитін.
– Який Бонковський? Які карбованці? Може, ти гроші загубив в дорозі? – сипала Онися питання.
– Якби був згубив, то так би й знав, що згубив. Ох мені лихо! Ой моє нещастя! Що теперенька ви скажете мені, Онисіє Степанівно? – бідкався отець Харитін.
– Яке лихо? Яке нещастя? Що це за карета?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87