Ото була цяця! Ну, та й цяця,– як крашанка! як писанка! як золото! – почав вихваляти Бонковський.
– Шкода тільки, що в плахті ходила. Мабуть, тепер завертілась в намітку, мов сільська баба. Не люблю я тих наміток та плахот, не уподобні вони мені,– обізвалась Олеся.
– Часом ті намітки та плахти бувають луччі од суконь,– обізвався трохи грубенько Балабуха.
«Вже сердься не сердься, а поросяти таки діждусь»,– подумав Бонковський і знов розпочав історію за Онисиного батька, за вільша-ницькі ліси та облави на вловах в лісах, перебрав панів та економів, а далі переїхав у Хохітву й почав розказувати за Терлецьких, з Хохітви переїхав у Стеблів, зачепивши по дорозі отця Мельхиседека, сміявся з його жінки Марти, так що Олеся реготалась, доки Килина й справді не застелила стола й не подала поросяти.
Олеся попросила гостя за стіл. В поросяти вуха, ніжки й навіть шкура – все погоріло на вугілля. Але Бонковський уклав у копи пів-поросяти, аж суха шкура лущала в його в зубах.
– Як чудово ви вмієте готувати! Яка з вас, Олександре Петровно, господиня! – хвалив Бонковський, уплітаючи порося.
– Пхе! – сказала Олеся, покуштувавши сухої ніжки.– Килина не догляділа й пересмажила й попсувала. Треба шукати кухаря!
– Я вам порекомендую: од нашого дідича одходить кухар; коли хочете, я скажу йому, щоб він до вас прийшов. Там як що зготує, то тільки пальчики оближеш,– говорив він, уплітаючи печену курку після поросятини.
Балабуха тільки блиснув на Бонковського сердитими очима й мовчав.
Повечерявши, Бонковський без церемонії вхопив шапку, попрощався й поїхав додому. Килина поприбирала з стола Балабуха смоктав люльку й мовчав; Олеся й собі мовчала.
– Ти на мене чогось сердишся? – спитала Олеся, поклавши чоловікові руку на плече.
Балабуха мовчав і дивився на стіну.
– Може, ти думаєш, що я зумисне запросила до себе Бонковського; я його й не думала запрошувати: був на базарі й заїхав, та й годі!
Балабуха тяг люльку й мовчав.
– Чого це ти мовчиш? Чи ти сердишся на мене, чи ні? – питала Олеся.
Балабуха мовчав і курив. – Слухай-бо! Ти сердишся на мене? Еге? – спитала Олеся й легко вдарила Балабуху по плечі.– Та покинь-бо оту люльку та говори зо мною.
Олеся хотіла вирвати з його рук люльку. Балабуха не пустив з рук цибука й легко одвів набік її руку.
– Ото не люблю, як чоловік мовчить. Говори що-небудь! Чи хвали мене, чи гудь, але говори!
Балабуха мовчав і мовчки знов набив тютюну в люльку.
– Та й запекла ж ти людина! Ти кремінь, а не чоловік. Я б з кременя добула слова. Кидай люльку та говори зо мною!
Олеся смикнула з його рук люльку так, що іскри посипались додолу. Балабуха встав і мовчки вийшов у двір, не надівши навіть шапки.
Ніч була темна. Небо чорніло, як чорне сукно, а по йому блищали зорі, ніби золоті краплі. Був легкий осінній мороз.
Богуслав ніби вимер. Ні в одній хаті не світився огонь; ніде не було чути ні найменшого гуку; тільки вода шуміла по камінні однотонним шумом.
Балабуха вийшов за двір і пішов шляхом наниз, над Рось. Шум води ставав чутніший. Було чуть, як серед шуму вода булькотить, ллється, хлюпає по камінні. Перед очима в Балабухи стояли, як намальовані, дві свіжі фізіономії, одна коло другої серед хмари густого диму, обидві веселі, рум'яні. В шумі води він неначе чув їх веселу розмову та регіт.
От хвиля вдарилась разом об камінь і неначе крикнула, і йому почулось, що задзвенів акорд на гітарі й замер... Балабуха стояв в темряві, а вогонь в люльці спахував, як огняне око, й знов погасав. Якесь недобре почування заворушилось в його серці й не давало серцю втихомиритись. Балабуха тихо вернувся до хати і, не промовивши й слова до жінки, розібрався й ліг спати.
На другий день Олеся прокинулась і весело защебетала до чоловіка. Він мовчав. Мовчки він убрався, помолився й сів до чаю.
– Чи ти й досі на мене сердишся? – спитала Олеся.
Балабуха пив чай і словом не обізвався до неї.
– Та ну-бо, не вигадуй чортзна-чого! Чи ти граєш в якоїсь іграшки, чи що? – говорила Олеся.
Балабуха навіть не подививсь на неї.
– Убгає собі щось у голову та й дметься. От уже не люблю! Та я люблю тебе й більше ні за кого й в голові не покладаю,– весело говорила Олеся.
А Балабуха мовчав та дивився на самовар.
Олеся намовила Килину, щоб зона пішла й спитала в батюшки, що варить на обід. Килина увійшла й почала питати, ледве осміхаючись. Батюшка зрозумів ту штуку й навіть не глянув на Килину. Олеся обернулась до вікна, тихо сміючись.
Вже й пообідали; вже й день минув, а Балабуха мовчав. Навіть слуги примітили, що батюшка не говорить.
– Пані! може, нашому батюшці пороблено, що вони оце цілий день не говорять? – сказала Килина до Олесі.– Нехай бог милує всякого хрещеного, це на людях буває. Побіжу я в Хохітву до знахурки – в нас є така баба, що одробить.
– Ти катзна-що верзеш,– сказала Олеся, сміючись.– Батюшка не зовсім здоровий, то й не говорить.
Одначе минув другий день, а батюшка мовчав, неначе онімів. Вже й Прокіп примітив те й, порадившись з Килиною, сказав до Олесі:
– Пані ож слухайте, що я маю казати: нашому батюшці й справді пороблено.. Треба бігти в Хохітву; там в нас є така дженджеляста баба... Вона як підкурить батюшку зіллям, то три дні говоритимуть і не переставатимуть.
Мене раз як підкурила, то я три дні молов язиком, як млин.
– Я тобі дам такої дженджелястої баби, що ти не потрапиш, кудою втікати,– сказала Олеся.
Аж третього дня увечері батюшка заговорив.
– Слава тобі, хрестителю! До тебе вернувся язик. Та й норови ж у тебе! – говорила сердито Олеся.
«Як буде Бонковський раз у тиждень до мене заїжджати, то мій панотець по три дні на тиждень буде німий. Це не дуже приємна річ! Що тут його робити?» – думала Олеся, поглядаючи на свого батюшку.
– А признайся тепер: правда, ти на мене сердився за того пикатого Бонковського? – питала Олеся, сівши близенько коло його.
– Ну, сердився,– сказав Балабуха.
– А тепер вже не сердишся?
– Тепер вже не серджусь.
– Ти дурнісінько на мене сердишся. Я молода, люблю товариство,– без його мені важко: нудьга бере. Чом би пак нам не покликати на вечір богуславську аристократію: станового, його помічника з жінкою та з дочками, доктора; поклич лишень їх та найми трьох жидків музик. Я потанцюю, а ти подивишся... Добре я кажу?
– Добре. Треба покликати й батюшок сусід з матушками,– говорив Балабуха.
– Ет! Цих не проси! Я не люблю твоїх батюшок: вони прості, тільки мені поміст запаскудять чоботищами; не проси їх: я не люблю коло їх панькатись.
– Ну, ну, добре. Не буду їх просити,– говорив Балабуха.
– От за це ти в мене гарний! Знаєш що: як поїдем в Київ на ярмарок, накупи мені перснів. В мене мало перснів.
– Добре, добре, накуплю, хоч у тебе їх, здається, не мало.
Олеся насадила перснів на два пальці правої руки до самих кісточок і все поглядала, як вони блищать проти світла.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87
– Шкода тільки, що в плахті ходила. Мабуть, тепер завертілась в намітку, мов сільська баба. Не люблю я тих наміток та плахот, не уподобні вони мені,– обізвалась Олеся.
– Часом ті намітки та плахти бувають луччі од суконь,– обізвався трохи грубенько Балабуха.
«Вже сердься не сердься, а поросяти таки діждусь»,– подумав Бонковський і знов розпочав історію за Онисиного батька, за вільша-ницькі ліси та облави на вловах в лісах, перебрав панів та економів, а далі переїхав у Хохітву й почав розказувати за Терлецьких, з Хохітви переїхав у Стеблів, зачепивши по дорозі отця Мельхиседека, сміявся з його жінки Марти, так що Олеся реготалась, доки Килина й справді не застелила стола й не подала поросяти.
Олеся попросила гостя за стіл. В поросяти вуха, ніжки й навіть шкура – все погоріло на вугілля. Але Бонковський уклав у копи пів-поросяти, аж суха шкура лущала в його в зубах.
– Як чудово ви вмієте готувати! Яка з вас, Олександре Петровно, господиня! – хвалив Бонковський, уплітаючи порося.
– Пхе! – сказала Олеся, покуштувавши сухої ніжки.– Килина не догляділа й пересмажила й попсувала. Треба шукати кухаря!
– Я вам порекомендую: од нашого дідича одходить кухар; коли хочете, я скажу йому, щоб він до вас прийшов. Там як що зготує, то тільки пальчики оближеш,– говорив він, уплітаючи печену курку після поросятини.
Балабуха тільки блиснув на Бонковського сердитими очима й мовчав.
Повечерявши, Бонковський без церемонії вхопив шапку, попрощався й поїхав додому. Килина поприбирала з стола Балабуха смоктав люльку й мовчав; Олеся й собі мовчала.
– Ти на мене чогось сердишся? – спитала Олеся, поклавши чоловікові руку на плече.
Балабуха мовчав і дивився на стіну.
– Може, ти думаєш, що я зумисне запросила до себе Бонковського; я його й не думала запрошувати: був на базарі й заїхав, та й годі!
Балабуха тяг люльку й мовчав.
– Чого це ти мовчиш? Чи ти сердишся на мене, чи ні? – питала Олеся.
Балабуха мовчав і курив. – Слухай-бо! Ти сердишся на мене? Еге? – спитала Олеся й легко вдарила Балабуху по плечі.– Та покинь-бо оту люльку та говори зо мною.
Олеся хотіла вирвати з його рук люльку. Балабуха не пустив з рук цибука й легко одвів набік її руку.
– Ото не люблю, як чоловік мовчить. Говори що-небудь! Чи хвали мене, чи гудь, але говори!
Балабуха мовчав і мовчки знов набив тютюну в люльку.
– Та й запекла ж ти людина! Ти кремінь, а не чоловік. Я б з кременя добула слова. Кидай люльку та говори зо мною!
Олеся смикнула з його рук люльку так, що іскри посипались додолу. Балабуха встав і мовчки вийшов у двір, не надівши навіть шапки.
Ніч була темна. Небо чорніло, як чорне сукно, а по йому блищали зорі, ніби золоті краплі. Був легкий осінній мороз.
Богуслав ніби вимер. Ні в одній хаті не світився огонь; ніде не було чути ні найменшого гуку; тільки вода шуміла по камінні однотонним шумом.
Балабуха вийшов за двір і пішов шляхом наниз, над Рось. Шум води ставав чутніший. Було чуть, як серед шуму вода булькотить, ллється, хлюпає по камінні. Перед очима в Балабухи стояли, як намальовані, дві свіжі фізіономії, одна коло другої серед хмари густого диму, обидві веселі, рум'яні. В шумі води він неначе чув їх веселу розмову та регіт.
От хвиля вдарилась разом об камінь і неначе крикнула, і йому почулось, що задзвенів акорд на гітарі й замер... Балабуха стояв в темряві, а вогонь в люльці спахував, як огняне око, й знов погасав. Якесь недобре почування заворушилось в його серці й не давало серцю втихомиритись. Балабуха тихо вернувся до хати і, не промовивши й слова до жінки, розібрався й ліг спати.
На другий день Олеся прокинулась і весело защебетала до чоловіка. Він мовчав. Мовчки він убрався, помолився й сів до чаю.
– Чи ти й досі на мене сердишся? – спитала Олеся.
Балабуха пив чай і словом не обізвався до неї.
– Та ну-бо, не вигадуй чортзна-чого! Чи ти граєш в якоїсь іграшки, чи що? – говорила Олеся.
Балабуха навіть не подививсь на неї.
– Убгає собі щось у голову та й дметься. От уже не люблю! Та я люблю тебе й більше ні за кого й в голові не покладаю,– весело говорила Олеся.
А Балабуха мовчав та дивився на самовар.
Олеся намовила Килину, щоб зона пішла й спитала в батюшки, що варить на обід. Килина увійшла й почала питати, ледве осміхаючись. Батюшка зрозумів ту штуку й навіть не глянув на Килину. Олеся обернулась до вікна, тихо сміючись.
Вже й пообідали; вже й день минув, а Балабуха мовчав. Навіть слуги примітили, що батюшка не говорить.
– Пані! може, нашому батюшці пороблено, що вони оце цілий день не говорять? – сказала Килина до Олесі.– Нехай бог милує всякого хрещеного, це на людях буває. Побіжу я в Хохітву до знахурки – в нас є така баба, що одробить.
– Ти катзна-що верзеш,– сказала Олеся, сміючись.– Батюшка не зовсім здоровий, то й не говорить.
Одначе минув другий день, а батюшка мовчав, неначе онімів. Вже й Прокіп примітив те й, порадившись з Килиною, сказав до Олесі:
– Пані ож слухайте, що я маю казати: нашому батюшці й справді пороблено.. Треба бігти в Хохітву; там в нас є така дженджеляста баба... Вона як підкурить батюшку зіллям, то три дні говоритимуть і не переставатимуть.
Мене раз як підкурила, то я три дні молов язиком, як млин.
– Я тобі дам такої дженджелястої баби, що ти не потрапиш, кудою втікати,– сказала Олеся.
Аж третього дня увечері батюшка заговорив.
– Слава тобі, хрестителю! До тебе вернувся язик. Та й норови ж у тебе! – говорила сердито Олеся.
«Як буде Бонковський раз у тиждень до мене заїжджати, то мій панотець по три дні на тиждень буде німий. Це не дуже приємна річ! Що тут його робити?» – думала Олеся, поглядаючи на свого батюшку.
– А признайся тепер: правда, ти на мене сердився за того пикатого Бонковського? – питала Олеся, сівши близенько коло його.
– Ну, сердився,– сказав Балабуха.
– А тепер вже не сердишся?
– Тепер вже не серджусь.
– Ти дурнісінько на мене сердишся. Я молода, люблю товариство,– без його мені важко: нудьга бере. Чом би пак нам не покликати на вечір богуславську аристократію: станового, його помічника з жінкою та з дочками, доктора; поклич лишень їх та найми трьох жидків музик. Я потанцюю, а ти подивишся... Добре я кажу?
– Добре. Треба покликати й батюшок сусід з матушками,– говорив Балабуха.
– Ет! Цих не проси! Я не люблю твоїх батюшок: вони прості, тільки мені поміст запаскудять чоботищами; не проси їх: я не люблю коло їх панькатись.
– Ну, ну, добре. Не буду їх просити,– говорив Балабуха.
– От за це ти в мене гарний! Знаєш що: як поїдем в Київ на ярмарок, накупи мені перснів. В мене мало перснів.
– Добре, добре, накуплю, хоч у тебе їх, здається, не мало.
Олеся насадила перснів на два пальці правої руки до самих кісточок і все поглядала, як вони блищать проти світла.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87