.. Я усе пам'ятаю. Пам'ятаю той вечір, те місце в лісі, де ти признався, що мене любиш... А ти пам'ятаєш? – питала Олеся.
Казанцев мовчав і тільки лупив батогом коні,– він хапався; йому ще треба було викрасти Хайку, а небо вже починало червоніти.
Під темною стіною ліса забіліла корчма.
– А ось і та корчма, де грав оркестр! А ось за корчмою й ті берези, де ми пили шампанське! – промовила Олеся.
Казанцев підкотив під корчму й спинив коні. Коні стали мов укопані. Казанцев скочив з воза, зняв Олесю й застукав у двері. Корчмар спав як убитий. Казанцев торгонув дверима так, що трохи їх не виставив. В корчмі почувся голос жидів: «Хто там? Ось зараз, зараз!» – обізвався жид.
В вікні блиснув світ. Рипнули двері. Заспаний жид вийшов з дверей.
– Нехай у тебе в хаті посидить оця пані,– через годину я заїду,– сказав Казанцев.
– Про мене, нехай сидить хоч і цілий день. Може, треба коням вівса або сіна? – спитав корчмар.
– Нічого не треба,– сказав Казанцев, вступаючи в корчму з Олесею під руку.
Жид поставив на столі маленький недогарок в мідному підсвічникові, пішов у кімнату, зачинив двері, ліг спати. Казанцев обняв Олесю, поцілував і, виступаючи за поріг, промовив: «Прощай і жди! Я незабаром прибуду!» Двері зачинились. Віз знов страшенно загуркотів і неначе вихром полетів назад. Стукіт помалу затихав, затихав – і вмер. Олеся поклала пакунок на лаву й сама сіла кінець стола. В корчмі стало тихо, тільки жиди в кімнаті сопли.
Недогарок ледве блимав на столі. Олеся сиділа, спершись ліктем на стіл і підперши долонею голову. Ледве примітний світ падав на її червоне гаряче лице, на чорні брови. Темні очі блищали незвичайним світом. Олеся сиділа, неначе вмерла; вона дивилась на недогарок; всі її думки полетіли назад, слідком за милим,– їй все здавалось, що вона неначе сидить на возі поруч з ним, обнімає його гарячу шию, почуває його дихання на своїй щоці; коні летять, як змії; в неї забиває дух, ніби од страшенно швидкого руху. Вона й не примічала здорового чорного барила з горілкою, що стояло коло порога, неначе здоровий чорний ведмідь, не чула важкого, гнилого горілчаного духу із корчмі. Коли це несподівано недогарок спахнув, затріщав, впав у підсвічник і одразу погас. Олеся кинулась, підвелася з лави й знов упала на лаву. В корчмі стало темно, як у погребі. Олеся опам'ятувалась.
– Боже мій! Де це я?.. Що це зо мною діється?.. Я їхала... летіла з ним, як птиця, на якихсь прудких конях... потім ми спинились... потім він устав з воза й зсадив мене... Кругом чорний ліс... корчма, якийсь жид... Боже мій! Я втекла з ним; я опинилась в корчмі... Їй в одну мить стало сумно й страшно. Олеся оглянулась кругом. Вікна насилу сіріли та мріли в страшенній темряві. Стіл, лавки, стіни, барило – все було вкрите чорною темрявою; тільки здорова біла груба виступала з кутка й ледве мріла з чорними дверцями. Олеся згадала, що вона жде Казанцева. Вона повернула очі до вікна й знов напрудила фантазію, на-сторочила вуха й почала прислухатись, чи не загуркотить віз на шляху.
І знов Олесині думки почали переплутуватись, неначе в пропасниці. їй здалось, що вона сидить в своїй темній спальні й жде милого. Перед нею сіріє вікно. Під вікном майнула темна рівна постать. Олеся кинулась до вікна, й постать зникла. їй стало незвичайно сумно. Вона ждала Казанцева,–коли це їй здається, що ліс шумить, а через шум десь далеко загуркотів віз та все наближається до корчми; під корчмою майнули високі коні; хтось встає з воза й біжить до дверей; двері в корчмі тихо одчиняються, й на порозі став Казанцев.
Олеся знялась з місця й кинулась до дверей. Казанцев зник, і вона вдарилась руками об чорні двері. Олеся оглянулась на хату,– чорне барило заворушилось, заворушилась груба, чорні дверці коло груби неначе одчинились... Олеся крикнула й вибігла надвір. Надворі вже світало. Червоне небо на сході поверх ліса розгорювалось чудовими рожевими та жовтими пасмами. Свіжий холоднуватий ранок обвіяв Олесине гаряче лице. Вона опам'яталась і почала оглядатись кругом себе. Верхи ліса вже ясніли проти чистого прозорого неба; вже було примітно широкий битий шлях.
– Серце моє, милий мій! Чого ж ти так забарився? Нащо ти так мучиш мене? – шепотіла Олеся, ходячи тихо попід високими березами.
А надворі виднішало та прояснювалось. Соловейки аж лящали внизу над Россю, а ліс стояв і неначе через легку дрімоту слухав ті дивні співи та дивився на рожеве, блискуче небо.
Олеся сіла на призьбі й похилила голову. Перед нею стояли чорні стіни ліса; дві стіни сходились за корчмою докупи, й дорога пірнала неначе в чорний льох. Олеся глянула на ту чорну пляму, і їй знов стало страшно. Розбишаки, вовки, відьми, русалки й усякі дива приходили їй на думку. Вона одвела очі од тієї темної продухвини й повернула голову на другий бік. Збоку коло корчми стояли високі берези; під ними чорніла така сама чорна ніч. Вона згадала всі страшні оповідання за цвіт папороті, за те, як нечиста сила стереже папороть, яким страхіттям вона лякає людей, їй прийшли на думку чорні рогаті дідьки з страшними чорними цапиними мордами. Олесі здалось, що під березами в темряві блиснули, як жар, якісь очі. Вона скочила з призьби й вибігла на середину шляху, що пролягав серед невеличкої гальовини. Вище ліса вже видно було ясну рожеву смугу,– той тихий світ прогнав всі страхи. Олеся підвела очі, зирнула на той знак веселого ранку й набралась в йому сміливості, неначе побачила живих людей.
Ранок яснішав та виднішав. Ліс стояв, обсипаний важкою росою. На високому дубі зацвірінькала якась пташка, затріпала крильцями й струсила важкі краплі роси. Десь узявся горобець і пурхнув на покрівлю. Олеся зовсім опам'яталась і почала проходжуватись по широкому шляху.
«От-от загуркотить шарабан, минуть страхи та жахи, й я буду навіки щаслива!» – думала Олеся, поглядаючи на шлях.
А шарабан не загуркотів. Тільки пташки защебетали в лісі та по лугах над Россю й сповнили місцину своїми піснями.
Небо запалало. Ліс стало зовсім видно. Через вузеньку балку на Рось небо засяло, як жар, і серед того полум'я бризнули з-за гори неначе розпечені в огні червоні списи та стріли. Десь далеко в місті заграв оркестр. Тихі далекі одгуки мелодій полились по долині Росі й злились з піснями соловейків. Олеся почула ті мелодії, як через сон, і вся затрусилась.
«Гусари виступають з міста!» – подумала Олеся й засміялась. Вона кинулась в корчму, вхопила завиніння й побігла шляхом назустріч гусарам.
«От-от вискочать з-за гори вороні баскі коні! От-от загуркотить шарабан!» – думала Олеся, спускаючись в долинку.
Вона вийшла на гору, а коней і шарабана ніде не було видно. Зійшла вона в другу долину й знов вийшла на горб; ніхто ні йшов, ні їхав. Олеся втомилась і задихалась.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87
Казанцев мовчав і тільки лупив батогом коні,– він хапався; йому ще треба було викрасти Хайку, а небо вже починало червоніти.
Під темною стіною ліса забіліла корчма.
– А ось і та корчма, де грав оркестр! А ось за корчмою й ті берези, де ми пили шампанське! – промовила Олеся.
Казанцев підкотив під корчму й спинив коні. Коні стали мов укопані. Казанцев скочив з воза, зняв Олесю й застукав у двері. Корчмар спав як убитий. Казанцев торгонув дверима так, що трохи їх не виставив. В корчмі почувся голос жидів: «Хто там? Ось зараз, зараз!» – обізвався жид.
В вікні блиснув світ. Рипнули двері. Заспаний жид вийшов з дверей.
– Нехай у тебе в хаті посидить оця пані,– через годину я заїду,– сказав Казанцев.
– Про мене, нехай сидить хоч і цілий день. Може, треба коням вівса або сіна? – спитав корчмар.
– Нічого не треба,– сказав Казанцев, вступаючи в корчму з Олесею під руку.
Жид поставив на столі маленький недогарок в мідному підсвічникові, пішов у кімнату, зачинив двері, ліг спати. Казанцев обняв Олесю, поцілував і, виступаючи за поріг, промовив: «Прощай і жди! Я незабаром прибуду!» Двері зачинились. Віз знов страшенно загуркотів і неначе вихром полетів назад. Стукіт помалу затихав, затихав – і вмер. Олеся поклала пакунок на лаву й сама сіла кінець стола. В корчмі стало тихо, тільки жиди в кімнаті сопли.
Недогарок ледве блимав на столі. Олеся сиділа, спершись ліктем на стіл і підперши долонею голову. Ледве примітний світ падав на її червоне гаряче лице, на чорні брови. Темні очі блищали незвичайним світом. Олеся сиділа, неначе вмерла; вона дивилась на недогарок; всі її думки полетіли назад, слідком за милим,– їй все здавалось, що вона неначе сидить на возі поруч з ним, обнімає його гарячу шию, почуває його дихання на своїй щоці; коні летять, як змії; в неї забиває дух, ніби од страшенно швидкого руху. Вона й не примічала здорового чорного барила з горілкою, що стояло коло порога, неначе здоровий чорний ведмідь, не чула важкого, гнилого горілчаного духу із корчмі. Коли це несподівано недогарок спахнув, затріщав, впав у підсвічник і одразу погас. Олеся кинулась, підвелася з лави й знов упала на лаву. В корчмі стало темно, як у погребі. Олеся опам'ятувалась.
– Боже мій! Де це я?.. Що це зо мною діється?.. Я їхала... летіла з ним, як птиця, на якихсь прудких конях... потім ми спинились... потім він устав з воза й зсадив мене... Кругом чорний ліс... корчма, якийсь жид... Боже мій! Я втекла з ним; я опинилась в корчмі... Їй в одну мить стало сумно й страшно. Олеся оглянулась кругом. Вікна насилу сіріли та мріли в страшенній темряві. Стіл, лавки, стіни, барило – все було вкрите чорною темрявою; тільки здорова біла груба виступала з кутка й ледве мріла з чорними дверцями. Олеся згадала, що вона жде Казанцева. Вона повернула очі до вікна й знов напрудила фантазію, на-сторочила вуха й почала прислухатись, чи не загуркотить віз на шляху.
І знов Олесині думки почали переплутуватись, неначе в пропасниці. їй здалось, що вона сидить в своїй темній спальні й жде милого. Перед нею сіріє вікно. Під вікном майнула темна рівна постать. Олеся кинулась до вікна, й постать зникла. їй стало незвичайно сумно. Вона ждала Казанцева,–коли це їй здається, що ліс шумить, а через шум десь далеко загуркотів віз та все наближається до корчми; під корчмою майнули високі коні; хтось встає з воза й біжить до дверей; двері в корчмі тихо одчиняються, й на порозі став Казанцев.
Олеся знялась з місця й кинулась до дверей. Казанцев зник, і вона вдарилась руками об чорні двері. Олеся оглянулась на хату,– чорне барило заворушилось, заворушилась груба, чорні дверці коло груби неначе одчинились... Олеся крикнула й вибігла надвір. Надворі вже світало. Червоне небо на сході поверх ліса розгорювалось чудовими рожевими та жовтими пасмами. Свіжий холоднуватий ранок обвіяв Олесине гаряче лице. Вона опам'яталась і почала оглядатись кругом себе. Верхи ліса вже ясніли проти чистого прозорого неба; вже було примітно широкий битий шлях.
– Серце моє, милий мій! Чого ж ти так забарився? Нащо ти так мучиш мене? – шепотіла Олеся, ходячи тихо попід високими березами.
А надворі виднішало та прояснювалось. Соловейки аж лящали внизу над Россю, а ліс стояв і неначе через легку дрімоту слухав ті дивні співи та дивився на рожеве, блискуче небо.
Олеся сіла на призьбі й похилила голову. Перед нею стояли чорні стіни ліса; дві стіни сходились за корчмою докупи, й дорога пірнала неначе в чорний льох. Олеся глянула на ту чорну пляму, і їй знов стало страшно. Розбишаки, вовки, відьми, русалки й усякі дива приходили їй на думку. Вона одвела очі од тієї темної продухвини й повернула голову на другий бік. Збоку коло корчми стояли високі берези; під ними чорніла така сама чорна ніч. Вона згадала всі страшні оповідання за цвіт папороті, за те, як нечиста сила стереже папороть, яким страхіттям вона лякає людей, їй прийшли на думку чорні рогаті дідьки з страшними чорними цапиними мордами. Олесі здалось, що під березами в темряві блиснули, як жар, якісь очі. Вона скочила з призьби й вибігла на середину шляху, що пролягав серед невеличкої гальовини. Вище ліса вже видно було ясну рожеву смугу,– той тихий світ прогнав всі страхи. Олеся підвела очі, зирнула на той знак веселого ранку й набралась в йому сміливості, неначе побачила живих людей.
Ранок яснішав та виднішав. Ліс стояв, обсипаний важкою росою. На високому дубі зацвірінькала якась пташка, затріпала крильцями й струсила важкі краплі роси. Десь узявся горобець і пурхнув на покрівлю. Олеся зовсім опам'яталась і почала проходжуватись по широкому шляху.
«От-от загуркотить шарабан, минуть страхи та жахи, й я буду навіки щаслива!» – думала Олеся, поглядаючи на шлях.
А шарабан не загуркотів. Тільки пташки защебетали в лісі та по лугах над Россю й сповнили місцину своїми піснями.
Небо запалало. Ліс стало зовсім видно. Через вузеньку балку на Рось небо засяло, як жар, і серед того полум'я бризнули з-за гори неначе розпечені в огні червоні списи та стріли. Десь далеко в місті заграв оркестр. Тихі далекі одгуки мелодій полились по долині Росі й злились з піснями соловейків. Олеся почула ті мелодії, як через сон, і вся затрусилась.
«Гусари виступають з міста!» – подумала Олеся й засміялась. Вона кинулась в корчму, вхопила завиніння й побігла шляхом назустріч гусарам.
«От-от вискочать з-за гори вороні баскі коні! От-от загуркотить шарабан!» – думала Олеся, спускаючись в долинку.
Вона вийшла на гору, а коней і шарабана ніде не було видно. Зійшла вона в другу долину й знов вийшла на горб; ніхто ні йшов, ні їхав. Олеся втомилась і задихалась.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87