Не поміг і сват отець Мельхиседек, не помогла й язиката сваха Марта. Тесть дав йому сливе четверту частку того, що обіцяв; він не дав навіть Балабусі тієї баби, що обіцяв,– натомість дав йому парубка Проко-па, в котрого були не всі вдома.
Балабуха тільки що пообідав пізненько, по міському звичаю, й лежав в світлиці на канапі. Олеся, убрана в новеньку сукню, сиділа коло його в ногах, награвала на гітарі якийсь романс. В покоях було по-міському, з претензією на панство. Непомальований поміст був вишаруваний піском і чисто вимитий. Коло вікон висіли портрети Кутузова та інші й дві нові картини, куплені в Києві на контрактах: на одній – панна з голими плічми держала на руках кота, на другій картині – панна з заслоненими плічми, але з голими руками держала на пальці канарейку й годувала її з своїх червоних уст. На вікнах стояли вазони герані.
Титар рипнув дверима й подався несміливо назад. Балабуха схопився з канапи. Олеся перестала грати.
– А що ти скажеш, чоловіче? – спитав Балабуха.
– Приїхав до вашої милості з гостинцем од вільшаницького батюшки.
– З яким гостинцем? – спитав Балабуха.
– Привіз посуду на господарство. Чи звелите куди перенести? – спитав титар, скоса поглядаючи на простоволосу жінку благочинного.
Балабуха вийшов на ганок. За ним вийшла й благочинна. Посуд займав трохи не третину маленького двора. Олеся осміхнулась, глянувши на Балабуху.
– Піддобрюються, бояться тебе,– зашепотіла Олеся до Балабухи.
– Добрі горшки в вас в Вільшаниці,– сказав Балабуха, кинувши очима по горшках.
– А це що таке? –спитала благочинна, торкаючи кінчиком черевика поросятники.
– Це, вибачайте, госпоже, поросятники, щоб смажити цілі поросята чи ік великодню, чи й так на свою обихідку.
Благочинна ще ласкавіше осміхнулась.
– Це матушка прислали таки доконечне вам,– додав староста.
Олеся облизалась, наче почула смалятину од поросяти, котрою наче повіяло од здорових поросятників.
Балабуха звелів винести титареві за всі горшки чарку горілки, та й то маленьку, й дав закусити шматок чорного хліба.
– Кланяйся ж батюшці й матушці та скажи, щоб приїхали до нас в гості. Та не забудь подякувати за горшки,– крикнув Балабуха до титаря, котрий налагодивсь виїжджати з двору, держачи під пахвою шапку.
Вибігла горбата Килина, вибіг Прокіп, і кинулись переносити горшки на горище.
– Моссаковські йдуть на мир,– сказав Балабуха.
– Добре роблять, що йдуть,– нам горшків треба: Килина товче їх так, що не настачиш од ярмарку до ярмарку.
– Що ж, старосто, казав благочинний? – питав отець Харитін та Онисія.
– Дякували й просили, щоб приїхали до його в гості,– сказав староста.
– А благочинну бачив? – спитала Онисія Степанівна.
– Бачив: вибачайте, волоссям світить,– простоволоса ходить, неначе дівка.
В той час Балабуха з жінкою, надивившись на горшки, пішли в кімнату й полягали спати. Виспавшись добре, Балабуха достав якогось «святого отця» й почав, лежачи, вважливо читати. Олеся сиділа й слухала.
– Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде,– промовила Олеся, позіхаючи.
Вона достала гітару й почала грати. Балабуха так закопався в книжку, що навіть не чув музики.
– Кидай книжку та слухай, як я граю,– сказала Олеся.
– Грай, грай! я слухаю,– обізвався Балабуха, не одводячи очей од книжки.
– Як же то ти разом і слухаєш, і читаєш? Може, тобі заспівати?
– Співай, співай, серце,– я слухаю. Олеся переспівала однієї пісні, а Балабуха все читав і не чув з тієї пісні ні одного словечка.
– Чи ти мене слухаєш? – спитала Олеся, дивлячись на чоловікові насуплені брови.
– Слухаю, співай далі!
– Ну, заспівай ще ти,– я буду пригравати.
– Грай, грай! Я слухаю.
– Та ти навіть не чув, що я сказала.
– Ти краще послухай, а я тобі прочитаю «Краткий Летописец» за Україну та гетьмана Богдана Хмельницького.
– Що ж то таке Україна? Чи посесія яка, чи що? Хто ж то Богдан Хмельницький?
– Україна – це ввесь край, де тільки живе наш народ. Богдан одвоював Україну од Польщі й оддав цареві Олексієві. Ти, бачу, нічого цього не тямиш.
– На, краще, прочитай мені оцю «Волшебницю Рагі-Муїну й принца Ібрагіма»,– сказала Олеся, тикаючи Балабусі в руки давній роман в шкуратяних палітурках.
– Дай вже, дай,– я тобі прочитаю й твою «Волшебницю».
Балабуха почав читати, як волшебниця повела Ібрагіма в глибоку печеру, викликала якогось страшного духа й почала високим стилем верзти нісенітницю. Він читав, читав та й плюнув.
– Одчепись, Олесю, з своїми волшебницями!
Балабуха знов взяв в руки товстий «Феатрон, или Позор исторический». В цього «спудея» старої Києво-Могилянської академії було багато книжок, більше, ніж в деяких теперішніх наших сільських батюшок на Україні: він був ліпший чоловік не тільки для свого часу, хоч і не падкував коло хазяйства. Олеся видерла з його рук книжку й закинула на шафу.
– Потривай же, я ось швиргону туди й твою Рагі-Муїну з царевичем Ібрагімом!
І він справді швиргонув книжку на грубу, аж листки на повітрі зашелестіли й палітурки захурчали.
– От так! що ж ми тепер робитимемо, коли книжки позакидали? – сказала Олеся.
– Танцюй, а я буду дивитись,– сказав Балабуха.
– Якби ж ти пак грав! – сказала Олеся, надувши губи.
– Знаєш що, Олесю? Піди в пекарню й розпорядись, щоб Килина зварила чого або спекла на вечерю, бо я вже їсти хочу.
– Піди краще ти, бо я ненавиджу ту пекарню.
– Піди-бо! ти ж в мене господиня, чи що.
– Не піду. Я до того не звикла в батька. Коли б нам знайти доброго кухаря; я ненавиджу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що божого дня! Я не маю до цього потягу.
– Еге! На кухаря треба багато грошей. Піди-бо, піди!
Олеся одчинила двері в сіни, гукнула на Кнлину, звеліла їй взяти в жида м'яса й спекти на вечерю печеню,– одначе в пекарню все-таки не пішла.
Настав довгий вечір. Олеся не втерпіла, достала з груби свою «Волшебницю» й почала голосно читати. Балабуха не слухав і позіхав.
Килина поставила на стіл печеню й солоні огірки. Олеся покуштувала м'яса: м'ясо було засушене, як сухар.
– Пхе, яке паскудство! Можна зуби поламати,– сказала Олеся, одсовуючи тарілку,– це якась жорства, а не печеня.– Вона одрізала огірка: огірок був несолоний, дуже кислий, без усякого смаку.– Пхе, який паскудний огірок! Я зроду таких поганих огірків не їла.
– Як не їла, то тепер мусиш їсти; яких насолила, такі й споживай! Ти не хазяйновита й нестатковита людина,– сказав Балабуха, перетираючи в зубах суху печеню, що аж тріщала, неначе він жував у роті пісок та жорству.
– Господи, яка нудьга, й гость тобі ніякий не приїде. Коли б хоч який жид прийшов з містечка, все б таки було з ким побалакати.
Олеся пішла ходити по світлиці. Балабуха курив люльку з довгим цибуком і мовчав;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87