– Не бійтесь, мамо, не перестануть! Мене, хвалить бога, ще ніхто не об'їхав білим конем. Та коли б хто й об'їхав, то я не боюся білих коней. А вашого Балабухи я не люблю: він гоноровитий, дивиться на мене згорда та верзе щось таке, що я не втямлю: «кві-кві-кві!», кувікає по-якомусь, нечистий його зна по-якому! Не знаєш, чи він тебе хвалить, чи з тебе сміється та глузує.
Тільки що Онися скінчила розмову, надворі забрехали собаки. В сінях хтось питав у наймички: «Чи батюшка й матушка дома? а панна дома?»
В світлицю рипнули двері: то ввійшов Харитін Моссаковський. Старий Прокопович вийшов до його з кімнати.
Харитін прибрався й причесався. На йому був довгий чорний темно-синій сюртук. Білі коміри були викладчасті, як у простих шляхтичів. Підстрижене русе волосся закручувалось кругом шиї густими кучерями. Високий, тонкий, рівний станом, з білим матовим, трохи сухорлявим лицем, з ясно-синіми очима, Мосса-ковський мав делікатну постать блондина, хоч його руки були чорні й чималі, звиклі до важкої роботи. Невеличкі вуса й рівні, тонкі брови були трошки темніші од волосся на голові й дуже приставали до ясно-синіх очей. Нев-важаючи на те, що він був дяк, він не пішов у пекарню, а сміливо ввійшов у світлицю. В ті часи не було ще великої одлички між священиками та дяками. Дяки тоді не застоювали черги в пекарнях або в ганках у священиків.
Мати з дочкою стояли за дверима в кімнаті й прислухались до розмови в світлиці.
– Це приїхав дяк з Карапишів, Моссаков-ський, син покійного священика вільшаницько-го,– тихесенько промовила мати до дочки.– їздили до тебе академісти, а тепер почали їздити дяки!
– Дяки дурнісінько їздитимуть до мене. Цур, дурня! Я дячихою не буду,– ще тихіше обізвалась Онися.
Але цікавість узяла своє. Над дверима в світлицю, між одвірком і стелею, була щілина на всю довжину дверей. Онися приставила стільця, стала на його й почала роздивлятись в дірку на гостя. Мати кивала пальцем, замірялась кулаком, щось гризливо шепотіла, смикала Онисю за одежу, а Онися стояла й пильно роздивлялась на Харитона. Надивившись всмак, вона тихесенько, як кішка, злізла з стільця.
– А що? який? чи молодий, чи старий? – не втерпіла й собі Прокоповичка, щоб не спитати в дочки.
– Молодий, білявий, високий, тонкий і говорить дуже несміливо та тихо,– шепотіла Онися матері під самісіньким вухом,– але чорта з два: за дяка не піду; в нас високі пороги для дяків.
Незабаром з світлиці вийшов Прокопович і попросив жінку подати горілки й закуски, а Онисі сказав, щоб вона винесла все те в світлицю,
– Авжеж пак! Чого я до його вийду? Не бачила зроду дяків, чи що?–сказала Онися.
Та його вільшаницька громада обібрала на свою парафію за священика. Оце думають їхать в Київ до владики з прошенням. Ти лиш, дочко, не дуже кирпу гни та мерщій виходь до гостя.
– Хіба так! Як буде священиком, та ще в Вільшаниці, то й вийду,– сказала Онися.
– Прибирайсь, дочко, та йди! В Вільшаниці церковного поля, левад, сінокосів конем не об'їхати за цілий день – парафія велика.
Трохи перегодя Онися вийшла разом з матір'ю. Моссаковський низько поклонився й почервонів неначе дівчина. Він давно бачив Онисю,– вона тепер здавалась йому в десять раз кращою.
Всі сіли. Моссаковський сів, поклав на обоє коліна руки, неначе єгипетська статуя, й спустив очі додолу. Він не смів навіть підвести очі на Онисю. Онися обвела його гострими очима. Він здавався для неї багато кращим од Бала-бухи.
«Чи він смирний, чи тільки вдає з себе тихого»,– думала Онися, водячи очима по його лиці, бровах та очах.
Господар випив чарку до гостя й подав гостеві. Гість випив півчарки, несміливо поставив чарку на стіл і, не закусивши, знов сів на стілець, спустив очі вниз і поклав обидві руки на коліна, простягнувши довгі пальці. Прокопович завів розмову про покійного Моссаков-ського, згадав, де вони стрічались, про що розмовляли, а гість ледве вставляв слівце, ледве одслоняв свої тихі сині очі. Він не смів навіть глянути на Онисю.
Розмова перервалась. В хаті стало тихо. Прокоповичка жалкувала за Балабухою и очевидячки одбувала гостя, буцім панщину, сидячи на канапі.
– Чи ви пак були в нашій церкві? Чи ви бачили наші нові образи? – несподівано вихопився Прокопович, котрий сам дуже любив образи її картини й сливе кожного гостя водив до церкви показувати свої образи.
– Дай, старий, покій з образами! Не встигли випити по чарці, а ти вже з образами.
Прокопович був радий, що є перед ким похвалитись образами, її таки потяг Харитона до церкви. Він показав йому всі нові образи й навіть «Неопалиму купину» в вівтарі, де був намальований здоровий кущ шипшини чи глоду з червоними ягодами: кущ палав у полум'ї, а коло полум'я Мойсей стояв на одній нозі в чоботі, а другу, босу, задер до купини, неначе грів її коло вогню; в руках стирчав здоровий мужицький чобіт з довгою халявою, а за купиною було видно Рось і богуславську церкву.
– Ой дивні ж ваші образи! Господи, яка краса! – дивувався Харитін, хрестячись перед кожним новим образом.– Як стану на парафії, то покличу того самого маляра, щоб і мені намалював і купину, й пекло, й Ілію на огневих конях.
– Коли б ви знали, які там апостоли висять у бані! Який там Андрей Первозваний! Я вам скажу,– такого і в Лаврі нема. Шкода, що висить дуже високо. Якби драбина, то можна б полізти та зблизька придивитись,– хвалився старий Прокопович, озираючись, чи нема в церкві де драбини.
Харитін трохи заметушивсь. Він боявся лазити високо, бо в його крутилась голова, а одмовитись було ніяково, бо він підходив під смак старого, щоб запобігти ласки в його.
– Гляньте, який огонь в пеклі. Ну, таки горить, таки горить, неначе чорти щогодини, щохвилини дров підкидають!– репетував Прокопович.
– Ой господи, як горить, зовсім-таки горить,– говорив Моссаковський і перехрестився до пекла.
– А яких чортів повигадував маляр. Ви, пане дяче, тільки придивіться; отой, що поганяє в пеклі нагайкою блудниць в червоних намистах... вгадайте, на кого схожий? на кого скинувсь?
– Не вгадаю. Неначе на богуславського станового,– промовив Моссаковський.
– Та це ж він самий! Це й ніс його, неначе бульбашка, й очі витрішкуваті, тільки псяюха маляр поставив йому на голові волячі роги та причепив ззаду свинячого хвоста. А отой, що лупить києм шинкарів, чи пак не вгадаєте, на кого схожий? – сказав Прокопович.
– Цього вже не вгадаю,– сказав Моссаковський, хоч і догадувався, на кого чорт скинувся, бо в його довгі вуха дуже позвішувались, а ніс задерся вгору.
– Невже пак не вгадаєте? Це ж наш столоначальник духовного правленія. Якось я проговорився перед маляром: намалюй, кажу, ти того халтурника в пеклі на самому дні під Юдою, щоб не брав з нас хабарів. Коли дивлюсь, а він його іі записав до чортів, ще й дав йому кия в руки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87