Що там трапилось?
– Балабуха одбив Вільшаницю од Моссаковського. Видавай тепер дочку за дяка!
– А дочка що каже?
– А дочка здуріла! Піди ще ти побалакай з нею. Там цілується з тим дурним дяком, і сором а нема дівці.
– Гм... гм... круту кашу заварили... Треба щось робити, – промовив Прокопович, прямуючи з жінкою до хати.
Тим часом Моссаковський розказав Онисі, що вільшаницька громада не прийняла на парафію Балабухи і що владика таки оддав йому Вільшаницю, як того бажала громада. Онися знала, що в такім разі її старі батьки зараз прохолонуть і заспівають іншої.
Прокопович з жінкою увійшов у світлицю. Моссаковський привітався, поклонився низенько. Прокоповичка сіла на канапі, надулась, дивилась на стіну й мовчала. Прокопович, одначе, був ласкавіший до Моссаковського й, не обертаючись до жінки, звелів Онисі принести горілки та закуски.
– Та наріж, Онисю, тієї паляниці, що лежить у хижці з самого верху,– сказала Прокоповичка сердито.
Онися осміхнулась. Зверху лежала черства паляниця. Онися нарізала свіжої пухкої паляниці з останнього печива й винесла пляшку з горілкою.
Випили по чарці. Моссаковський мовчав. Прокоповичка мовчала і все дивилась на стіну. Прокопович пробував розмовляти, але спросоння тільки позіхав на ввесь рот. Він глянув на жінку,– жінка сиділа, насупившись, і не думала рота розтуляти.
– Чого це ти, паніматко, так пильно дивишся на стіну? Чи мухи лічиш, чи що? – спитав Прокопович у жінки.
Прокоповичка зирнула на чоловіка сердитими очима й почала вже дивитись на грубу, неначе там була намальована якась дуже гарна картина.
В хаті знов стало тихо. Прокопович знов позіхнув і перехрестив рота. Всі мовчали. Прокопович почав гніватись на жінку.
– Отже ти, паніматко, закохалась в грубі. Дивишся та дивишся на неї й очей не зводиш,– знов зачіпав жінку Прокопович.
– Говори вже ти,– мені нема чого говорити,– сердито обізвалась Прокоповичка, не зводячи очей з груби.
Онися сміялась не устами, а очима. Моссаковський дивився на діл.
– Випиймо ще по чарці. Може, з чарки добудемо розмови, – сказав Прокопович до Моссаковського, наливаючи по другій.
Випили по другій, й язики справді зараз розв'язались. Прокопович став розпитувати Моссаковського про Вільшаницю, але здалеки. Він неначе совістився питати за те, що Балабуха одбив од Моссаковського вільшаницьку парафію. В його думці висло трудне питання, й він обминав його навкруги.
– Як же ви, Харитоне, думаєте тепер розпорядитись собою? – спитав Прокопович у Моссаковського.
– Мені треба скоріше женитись, щоб часом знов хтось не одбив у мене Вільшаниці,– сказав Моссаковський.
Прокоповичка звела очі з груби на двері.
– Як же так! А Балабуха де дівся? – спитав Прокопович.
– Балабуха мусив виїхати з Вільшаниці, бо його громада не приняла на парафію. Владика таки оддав мені вільшаницьку парафію,– одповів Моссаковський.
Прокоповичка перевела очі з дверей і вирячила їх на 'Моссаковського. Онисині очі неначе реготались.
– Таки оддав вам парафію? – аж крикнув Прокопович, скочивши з місця.
– Оддав. Громада настояла на своєму. Тепер мені треба поспішати, щоб парафія знов не втекла з рук,– сказав Моссаковський.
– Голубчику, Харитоне! Поздоровляю вас од щирого серця! – крикнув Прокопович і кинувся обнімати її цілувати Моссаковського.
Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась прожогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.
– А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю,– кричав Прокопович.
Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав.
Прокоповичка любенько дивилась на його делікатне з рум'янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.
– Тепер хоч і під вінець! – сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки,– нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.
– Про мене, хоч і зараз,– сказав Мосса-ковський,– справді, нема для чого одкладати діла!
– Шкода, що ви не приїхали з братом! А ми б оце поговорили з ним, як з сватом,– говорила Прокоповичка, любенько заглядаючи Моссаковському в очі.– Ми таки своєї дочки не зобидимо: є в нас, хвалити бога, й худоба, й коні, й воли, й плуги, й пасіка.
«Воно так, а все-таки краще б було привезти з собою повітового свата отця Мельхи-седека та повітову сваху Марту,– подумав собі Моссаковський,– бо старі на словах – як на цимбалах, а на ділі – як на талалайці».
– І спасибі вам, паніматко! Хто ж не знає про вашу добрість? Про це нема чого й казати,– сказав Моссаковський.
– Як станете священиком у Вільшаниці, то опорядіть церкву, як я свою опорядив. Там церква дуже стара й образи такі, що на їх навіть нічого вже не видно. От покличте мого маляра! Він вам так обмалює церкву, що ви тільки очі витріщите! – радив Прокопович.
– Покличу, отець Степан, і звелю йому намалювати таку саму «Неопалиму купину», як у вашій церкві.
– І страшний суд намалюйте,– в вільшаницькій церкві нема навіть страшного суда.
– Буде й страшний суд, ще й у пеклі звелю намалювати богуславського станового та канівського столоначальника.
– Невже! – крикнув Прокопович.– Отам їх, проклятущих, намалюйте. Там їм уготоване місце!
– Та не забудьте й Балабуху там намалювати з його губою,– крикнула Онися, поглядаючи скоса на матір.
– Звелю намалювати й Балабуху в пеклі, бо він того вартий,– сказав Моссаковський, осміхаючись.
– Та ще звеліть почепити йому через плечі на мотузку зо два гарбуза,– глузувала Онися.
– Говори-бо, дочко, та й міру знай! Де ж ти бачила на образах гарбузи? Ще що вигадай! – сердито обізвалась Прокоповичка.
Онися схаменулась, замовкла й трохи злякалась, чи не сказала вона часом чого дуже грішного.
Чарка ходила з рук в руки. Пляшки спорожнялись. І гость і господар з господинею все полуднували, поки не поспіла вечеря. Прокоповичка почала застеляти стіл і готувати вечерю.
– Оце ж я наварила й напекла, та не буде кому вечеряти, – сказала Прокоповичка.– Коли б господь приніс яких гостей абощо.
– Правду кажеш, паніматко!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87
– Балабуха одбив Вільшаницю од Моссаковського. Видавай тепер дочку за дяка!
– А дочка що каже?
– А дочка здуріла! Піди ще ти побалакай з нею. Там цілується з тим дурним дяком, і сором а нема дівці.
– Гм... гм... круту кашу заварили... Треба щось робити, – промовив Прокопович, прямуючи з жінкою до хати.
Тим часом Моссаковський розказав Онисі, що вільшаницька громада не прийняла на парафію Балабухи і що владика таки оддав йому Вільшаницю, як того бажала громада. Онися знала, що в такім разі її старі батьки зараз прохолонуть і заспівають іншої.
Прокопович з жінкою увійшов у світлицю. Моссаковський привітався, поклонився низенько. Прокоповичка сіла на канапі, надулась, дивилась на стіну й мовчала. Прокопович, одначе, був ласкавіший до Моссаковського й, не обертаючись до жінки, звелів Онисі принести горілки та закуски.
– Та наріж, Онисю, тієї паляниці, що лежить у хижці з самого верху,– сказала Прокоповичка сердито.
Онися осміхнулась. Зверху лежала черства паляниця. Онися нарізала свіжої пухкої паляниці з останнього печива й винесла пляшку з горілкою.
Випили по чарці. Моссаковський мовчав. Прокоповичка мовчала і все дивилась на стіну. Прокопович пробував розмовляти, але спросоння тільки позіхав на ввесь рот. Він глянув на жінку,– жінка сиділа, насупившись, і не думала рота розтуляти.
– Чого це ти, паніматко, так пильно дивишся на стіну? Чи мухи лічиш, чи що? – спитав Прокопович у жінки.
Прокоповичка зирнула на чоловіка сердитими очима й почала вже дивитись на грубу, неначе там була намальована якась дуже гарна картина.
В хаті знов стало тихо. Прокопович знов позіхнув і перехрестив рота. Всі мовчали. Прокопович почав гніватись на жінку.
– Отже ти, паніматко, закохалась в грубі. Дивишся та дивишся на неї й очей не зводиш,– знов зачіпав жінку Прокопович.
– Говори вже ти,– мені нема чого говорити,– сердито обізвалась Прокоповичка, не зводячи очей з груби.
Онися сміялась не устами, а очима. Моссаковський дивився на діл.
– Випиймо ще по чарці. Може, з чарки добудемо розмови, – сказав Прокопович до Моссаковського, наливаючи по другій.
Випили по другій, й язики справді зараз розв'язались. Прокопович став розпитувати Моссаковського про Вільшаницю, але здалеки. Він неначе совістився питати за те, що Балабуха одбив од Моссаковського вільшаницьку парафію. В його думці висло трудне питання, й він обминав його навкруги.
– Як же ви, Харитоне, думаєте тепер розпорядитись собою? – спитав Прокопович у Моссаковського.
– Мені треба скоріше женитись, щоб часом знов хтось не одбив у мене Вільшаниці,– сказав Моссаковський.
Прокоповичка звела очі з груби на двері.
– Як же так! А Балабуха де дівся? – спитав Прокопович.
– Балабуха мусив виїхати з Вільшаниці, бо його громада не приняла на парафію. Владика таки оддав мені вільшаницьку парафію,– одповів Моссаковський.
Прокоповичка перевела очі з дверей і вирячила їх на 'Моссаковського. Онисині очі неначе реготались.
– Таки оддав вам парафію? – аж крикнув Прокопович, скочивши з місця.
– Оддав. Громада настояла на своєму. Тепер мені треба поспішати, щоб парафія знов не втекла з рук,– сказав Моссаковський.
– Голубчику, Харитоне! Поздоровляю вас од щирого серця! – крикнув Прокопович і кинувся обнімати її цілувати Моссаковського.
Прокоповичка й собі знялась з канапи й кинулась прожогом обнімати та цілувати Моссаковського. Всі стали веселі, говорючі, всі говорили, й ніхто нікого не слухав. Прокоповичка забігала по хаті, вскочила в кімнату й знов убігла в світлицю. Онися сміялась, затулившись рукавом.
– А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю,– кричав Прокопович.
Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав.
Прокоповичка любенько дивилась на його делікатне з рум'янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.
– Тепер хоч і під вінець! – сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки,– нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.
– Про мене, хоч і зараз,– сказав Мосса-ковський,– справді, нема для чого одкладати діла!
– Шкода, що ви не приїхали з братом! А ми б оце поговорили з ним, як з сватом,– говорила Прокоповичка, любенько заглядаючи Моссаковському в очі.– Ми таки своєї дочки не зобидимо: є в нас, хвалити бога, й худоба, й коні, й воли, й плуги, й пасіка.
«Воно так, а все-таки краще б було привезти з собою повітового свата отця Мельхи-седека та повітову сваху Марту,– подумав собі Моссаковський,– бо старі на словах – як на цимбалах, а на ділі – як на талалайці».
– І спасибі вам, паніматко! Хто ж не знає про вашу добрість? Про це нема чого й казати,– сказав Моссаковський.
– Як станете священиком у Вільшаниці, то опорядіть церкву, як я свою опорядив. Там церква дуже стара й образи такі, що на їх навіть нічого вже не видно. От покличте мого маляра! Він вам так обмалює церкву, що ви тільки очі витріщите! – радив Прокопович.
– Покличу, отець Степан, і звелю йому намалювати таку саму «Неопалиму купину», як у вашій церкві.
– І страшний суд намалюйте,– в вільшаницькій церкві нема навіть страшного суда.
– Буде й страшний суд, ще й у пеклі звелю намалювати богуславського станового та канівського столоначальника.
– Невже! – крикнув Прокопович.– Отам їх, проклятущих, намалюйте. Там їм уготоване місце!
– Та не забудьте й Балабуху там намалювати з його губою,– крикнула Онися, поглядаючи скоса на матір.
– Звелю намалювати й Балабуху в пеклі, бо він того вартий,– сказав Моссаковський, осміхаючись.
– Та ще звеліть почепити йому через плечі на мотузку зо два гарбуза,– глузувала Онися.
– Говори-бо, дочко, та й міру знай! Де ж ти бачила на образах гарбузи? Ще що вигадай! – сердито обізвалась Прокоповичка.
Онися схаменулась, замовкла й трохи злякалась, чи не сказала вона часом чого дуже грішного.
Чарка ходила з рук в руки. Пляшки спорожнялись. І гость і господар з господинею все полуднували, поки не поспіла вечеря. Прокоповичка почала застеляти стіл і готувати вечерю.
– Оце ж я наварила й напекла, та не буде кому вечеряти, – сказала Прокоповичка.– Коли б господь приніс яких гостей абощо.
– Правду кажеш, паніматко!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87