І, взявши в зуби папіросу, вона тихо, тихо поволокла довгий, чорний шлейф у залу. Тільки що вона перецілувалась з дамами, в залу дрібненькою ходою, неначе вкотилась на коліщатах, вбігла Настя, зробила граціозний загальний поклін і поцілувалась з дамами. До неї підступив Густав і подав їй букет. Настя вигнула талію, як мазана кицька вигинає спинку, й взяла букет. Герман подав букет Балабушисі. Вона осміхнулась і неначе помолодшала. Букети були складені з чудових оргиній, айстр та левкоїв. На боках букетів були викладені з білих дрібненьких квіточок початкові букви ймення й фамілії Насті й Балабушихи. Настя примітила ті букви, кинула карими очима на Густава, і в неї почервоніли не тільки щоки й лоб, але навіть кінчики вух.
– Ограбували ви свій квітник на букети,– сказала Балабушиха, попросивши гостей сісти й скоса поглядаючи на чистенькі, але простенькі костюми на німкенях.
– В нас дуже квіток. Ми всі любимо квіток,– сказала директорша.
– Я сам копаю, сію й саджу цілу весну,– сказав Густав.
– І я так само: ціле літо поливаю сама й полю,– сказала Настя.
Вона любила тільки рвати квітки та робити букети, але зроду їх не садила й не полола.
Настя поклала букети на фортеп'яні. По залі пішли тонкі пахощі од резеди та левкоїв.
– А ваш муж здоровий? – спитала Балабушиха в директорші.
– Мус здоровий, здоровий! вже погнали пастись в траву,– сказала директорша, змішавши мужа з конем, которий звався Мусом і которий і справді недавно трохи не здох.
Герман і Густав зареготались і переложили матері Балабушині слова по-німецькій. Дирек-торша й собі зареготалась.
– Гарний у вас фортеп'ян,– сказав Густав.
– Фортеп'ян непоганий, та з мене не велика музикантша. Я поганенько граю, хоч дуже люблю музику,– сказала Настя.
Густав одслонив віко фортеп'яна й взяв кільки акордів.
– Сідайте та заграйте без церемонії! – припрошувала Балабушиха.
Густав сів і заграв якогось простенького вальса. Директорша й Амалія похвалили фортеп'ян. Настя попросила Амалію пограти. Амалія опиналась, трошки зачервонілась і несміливо програла якусь п'єску, ледве доторкаючись пальцями до клавішів. Паничі попросили Настю заграти. Настя й собі довгенько опиналась, церемонилась, одначе сіла й непогано заграла варіацію. Молоді грались фортеп'яном, неначе цяцькою,
– Мосьє Шмідт! сідайте, та заграємо в чотири руки,– сказала Настя, обертаючись до Густава.– Я буду грати польку, а ви будете мені акомпанувати. Я вам покажу акорди.
Полька вийшла в чотири руки дуже ефектна й голосна. Амалія присіла коло фортеп'яна поруч з Настею. За ними стояв Герман. Балабушиха задивилась на чудову купку молодих голів і Густава та Насті, котрі виглядали з-за цілої гори квіток, покладених на фортеп'яні. Молоді голови, рум'яні щоки та губи змагались красою з свіжими розкішними квітками букетів.
– Мадам Шмідтова! гляньте, яка чудова купка за фортеп'яном! Одні букети квіток на фортеп'яні, другі за фортеп'яном. Букети, панни й паничі! Чи є що краще на світі?
Мадам Шмідтова глянула байдужними очима на групу й сентиментально зітхнула, піднявши очі вгору.
– От чудова група! Я б вишила її на подушці гарусом,– сказала Балабушиха.– Правда, була б чудова подушка?
– Ой мій боже! – знов солоденьким голосом промовила Шмідтова й закотила очі під лоб, хоч не добре зрозуміла Балабушині слова.
«Гарного зятя буду мати,– подумала Балабушиха.– Колись приїду до дочки в гості та хоч надивлюся на його, хоч обійму, а може, коли й поцілуюсь по праву матері».
Килина принесла кофій. Вершечки тхнули цвілим жидівським льохом. Директорша й Амалія пили кофій і трохи поскривлялись. Балабушиха примітила ті гримаси й почала заговорювати:
– Чогось в наших корів погане молоко. Якийсь такий негарний дух од його. Навіть масло з їх чимсь одгониться. Чи не нараяли б ви мені, мадам Шмідтова, де-небудь купити корову?
– Може, ваші корови пасут на гіркий траві: є такий гіркий трава, дуже смердить, і як той смердячий трава ззіст корову, то й молоко буде смердит,– сказала директорша.
Після кофію гості трошки посиділи й попрощались. Вони просили до себе в гості Балабух. Гості сіли в фаетон іі ще pat попрощались. Балабушиха стояла на ганку й ще раз гукнула:
– Не забувайте ж нас! Приїжджайте до нас як можна частіше.
Вернувшись у залу, Балабушиха й Настя зараз кинулись до букетів.
– Мені привіз букет Густав. Ось і підпис є. Чи ви бачите, мамо?
– А мені привіз Герман. Чи ти ба! Ось і мій підпис,– сказала Балабушиха, забувши, що їй швидко буде п'ятдесят років.
– Ой мамочко! Та й гарний же Густав! – крикнула Настя.– В чорному убранні він ще кращий од Гануша.
– О ні! Гануш кращий. В Гануша темні карі очі й постать повніша й поставніша,– сказала Балабушиха.
– А в Густава сині очі, наче небо. Я люблю сині очі,– сказала Настя, нюхаючи букет.
– Буде, буде твій Густав! Треба, доню, справляти бал.
– Треба, мамо, та ще якможна швидше. Ой, як мені хочеться потанцювати.
Балабушиха вхопила Настю долонями за щоки й почала її цмокати.
– Золото моє дороге! Як я буду жити без тебе, як завезе тебе Густав десь далеко? Ти моя подруга, моя товаришка, моя мазуха, моя єдиничка!–говорила Балабушиха, обнімаючи та цілуючи Настю.
В Насті на очах виступили сльози, неначе вона вже збиралась виїжджати з Густавом в далекий край, за границю.
– Які-то сукні ми справимо собі на бал,– почала зже клопотатись Балабушиха.– В якого кольору сукню я тебе приберу, моя доню?
– Мабуть, в рожеву, легеньку барежову,– сказала Настя.
– О ні! Треба тебе вбрати в якусь дорожчу. Я думаю зробити тобі атласну білу: білий кольор пристає найкраще тобі до лиця, бо ти чорнява; в рожевому ти будеш бліда.
– То нехай буде біле атласне, а до грудей й до плечей пришпилимо рожі в зеленому листі. Ой, як буде гарно!
– А я думаю пошити собі зелену сукню, як не атласну, то принаймні пополовині з шовком. Правда, мені зелений кольор пристає до лиця? – сказала Балабушиха.
– Вам, мамо, найкраще в чорному або в сірому.
– Ще що вигадай! Хіба ж пак я така вже стара, щоб убиратись в чорне. Мій кольор зелений, і я пошию собі шовкову зелену сукню.
– Але чи дасть папа грошей. На такі сукні грошей треба дуже багато.
– Ми папи не звикли питати. Треба, то й настачай! А нам треба показати тебе Густа-вові в усій красі. Може, він повезе тебе й за гряницю.
– Ой мамочко моя! – крикнула Настя й кинулась цілувати матір. Довго ходили вони по залі, побравшись попід руки й махаючи розкішними букетами, доки не прийшов Балабуха і Килина подала обід.
Балабушиха думала справити бал восени, як спаде жара, щоб не було важко танцювати. Щоб не брала нудьга, доки настане те свято, Балабушиха з Настею задумали для розваги вишивати. Настя розпочала вишивати собі по-крівчик на стільчик до фортеп'яна, а Балабушиха третю подушку на канапу, таку саму, яку вона вишила Ганушеві.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87