– Не ігумен-бо, а Ігемон! Це той, що мучив святу Варвару.
– Ото проклятий! В якому ж монастирі він був ігемоном? і чого ж то ченці мучили святу Варвару?
– Які там ченці! Ігемон – то так звався губернатор, чи становий би то по-нашому, чи що; от так, як в Богуславі отой становий, що в Чайках намальований у пеклі.
– О! Коли так, то там їм і місце. Я цього не знала, що вони, прокляті, мучили святих: якби була знала, то дала б мірку проса маляреві, щоб намалював їх у пеклі. Ну, ну, читай далі.
Отець Харитін читав, а Онисія Степанівна знов своє думала.
– Чи ти знаєш, панотче, що в нас картоплі мало? – несподівано перебивала його Онисія Степанівна.
– Але які ж бо ви! Вам усе в голові той господарський клопіт. Чи ви хочете зразу забагатіти, чи що?
– А чом би пак і не забагатіти? Добре вам, панотцям, коли ви й до смерті будете мати шматок хліба. Піп – золотий сніп,– кажуть у приказці. А що я робитиму, як ти вмреш, а я зостанусь удовою, та ще з дітьми? Де я тоді дінусь без грошей? Хоч з мосту та в воду.
– Далеко ви заглядаєте наперед. Ми тільки що побрались, а ви вже заглянули на самісінький кінець.
– О, я заглядаю й на кінець, і на всі боки оглядаюсь. Опоряди лишень трохи свою церкву, бо як часом загляне митрополит, то буде тобі лихо.
– Оце ви правду кажете. Треба й церкву опорядити та привезти з Богуслава маляра, щоб помалював церкву всередині й понаписував образи такі, як в чайківській церкві.
– Та щоб мені Балабуха був в пеклі на самім дні. Чуєш?
– Добре, добре. Даси маляреві мішок борошна, то він і намалює Балабуху, але коли б часом з цього чого не вийшло.
Отець Харитін зібрав громаду й порадився з нею, щоб помалювати всередині церкву та постановити нові образи. Громада згодилась. Титар виклопотав дозвіл і згодив маляра, щоб він вималював церкву й написав таку саму «Неопалиму купину» й страшний суд, як у Чайках, навіть намалював в пеклі богу-славського станового й канівського столоначальника.
Раз Онисія Степанівна поїхала в Богуслав на ярмарок і вернулась додому з недоброю звісткою.
– Чи ти знаєш, панотче, яку я страшну звістку привезла з Богуслава?.. А ми собі тут сидимо, хліб жуємо й нічого не знаємо!
– Що ж там таке трапилось? Не лякайте-бо мене, бо я й без того вдався собі полохливий.– сказав отець Харитін і справді переляканий тривожним видом своєї жінки.
– Де вже не лякати, коли я й сама злякалась.
– Та що ж там таке? Чи Богуслав згорів, чи, може...
– Якби згорів, то мені про те було б байдуже. Балабуха став в Богуславі священиком, та ще й благочинним на нашу часть!
– Невже? – крикнув, як опечений, отець Харитін і схопився з місця.
– Став благочинним. Вже перевізся з жінкою, з усім кублом і, кажуть, швидко буде об'їжджати парафії.
– То це він і до нас приїде?
– Авжеж, приїде; вже він нас не мине!
– Ну, то викручуйтесь же, Онисіє Степанівно, коли давали йому гарбуза.
– Що мені благочинний! куди ж пак: велике цабе! На мені не попівська ряса, а плахта. З мене чина не здіймуть. На тобі це вее око-шиться, от що! Тепер ти, панотче, викручуйся, бо він тобі пригадає й мене, й вільшаницьку парафію, й вільшаницьку громаду. Він, мабуть, думає, що не громада вигнала його з Вільшаниці, а ти.
– От тобі й на! Оце лишечко! Що ж тепер мені робити? Та він же мене з'їсть без солі!
– Бідкайся не бідкайся, то вже тим нічого не поможеш.
– Що ж ви мені порадите робити? Він же до нас приїде.
– Нехай їде! Я його почастую так, що голодний додому поїде,– сказала Онисія Степанівна.
– Так не можна, Онисіє Степанівно. Давайте поради! В вас же розуму добра макітра. Що мені чинити?
– Про мене, йди з ним на мир, коли вже таке діло скоїлось. А я йому й очей не покажу.
– Де вже вам йому очі показувати! Це все лихо, либонь, одному мені прийдеться одбувати.
– Пошли йому передніше будлі-якого хабара, то він одразу стане прихильніший. Але чого йому послати з нашого молодого господарства? Пашні шкода, товару шкода, птиці шкода...
– Всього шкода, тільки мене не шкода,– сказав, скривившись, отець Харитін.
– Конопель у нас мало, бо молодиці попряли; льону зовсім, мало; гуси позакидала в кучу годувати к різдву.
– Онисіє Степанівно! Пошлім благочинній дві годовані гуски. За дві гуски вона повинна б стати прихильною до нас.
– Авжеж! Дві гуски та ще й годовані! Я й сама з'їм; буду пак годувати твою благочинну годованими гусьми! Знаєш що? Наш титар, либонь, гарний гончар; нехай він одвезе хуру своїх горшків – і кози будуть ситі, й сіно ціле.
– Та й розумні ж ви, Онисіє Степанівно! їй-богу, добра ваша річ. Адже ж над титарями благочинний дійсно так само начальник, як і над нами. Треба послати за титарем.
Отець Харитін послав за титарем й звелів йому набрати віз горшків, мисок, макітер і всякого гончарського посуду та одвезти на гостинець новому благочинному, щоб був ласкавіший до вільшаницької парафії.
– Але, Онисіє Степанівно, треба й од себе прикинути щось,– говорив отець Харитін до жінки.
– Од мене прикинь дулю отцю благочинному, а другу госпожі благочинній,– сказала Онисія Степанівна.
Отець Харитін тільки носом покрутив й боявся більше зачіпати її.
– Та не забудьте, старосто, покласти на віз зо два поросятники,– наша благочинна дуже любить поросятину,– та ще покладіть з самого верху, щоб було видно,– сказала Онисія Степанівна до старости.
В неділю по обіді староста набрав повний віз горшків, поклав зверху два поросятники й поїхав в Богуслав. Богуслав був в той час повітовим містом.
Балабушина оселя була на горі коло воз-воза, край самого міста. Містечко розстелялось наниз попід горою й спускалось до самої Росі, де край берега зеленів вишник та високі верби. Внизу шуміла Рось, обставлена по обидва боки скелями та купами каміння. Подекуди між скелистими невеличкими острівцями проривалась вода, шуміла й булькотіла, неначе хто лив її з тиков та пляшок. На горі сіріли жидівські хати й крамниці, то криті бляхою, то черепицею, то соломою. За Россю на низині зеленіли левади та сіріли скелі, виступаючи з-під землі високого берега до самого монастиря на крутій горі.
Титар в'їхав у двір до благочинного. Воріт зовсім не було. По дворі никали захуджені жидівські кози й смикали стріхи невисоких обідраних повіток. На покрівлі дома чорніли дірки, стриміли розкудлані кулики, підняті вітром. Титар глянув на оселю й тільки губами цмокнув.
«Тут моїм горшкам будуть раді; поганий господар з нашого благочинного»,– подумав титар, спинивши воли коло ганку.
Титар познімав з воза горшки, миски, макітри, ринки, глечики та покришки й порозставляв той крам кругом ганка. Полив'яні миски блищали на осінньому сонці; горшки чорніли, а довгі присадкуваті поросятники неначе полягали на сходах коло самого порога. Титар пішов у покої до благочинного.
Балабуха зовсім перебрався на своє господарство, але дуже помилився, сподіваючись приданого од тестя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87