а тепер мене ніхто не жалує, гостинців не дає. Ой боже мій! ой, ой, ой! Я їм роблю, а вони мене лають, ще й з хати проганяють. Де ж я дінусь? Як прийде мати з степів, я матері все розкажу.
Довго плакав Прокіп, а далі впав додолу, неначе мертвий. Потім схопивсь, взяв свиту, напнув на голову та й пішов в Богуслав.
Дочки Млинковського ще довго жили в отця Харитона й були ладні жити хоч і до смерті. Отець Харитін боявся столоначальника й мовчав, але Онисія Степанівна була не з таківських, що мовчать. Вона просто без церемонії сказала паннам, що їм час їхати далі, до свого родича. Панни мовчали, не хотіли збиратись в дорогу, все отягувались.
– Чи довго ще буду годувати оцих злиднів? Запрягай, парубче, коні та під'їжджай під ганок,– гукнула Онися на парубка.
Парубок запріг коні й під'їхав під ганок.
– Вбирайтесь, панни, бо вже коні запряжені; поспішайте, щоб завидна доїхати,– сказала Онися паннам.
Панни крутились, вертілись,– одначе мусили зібрати своє манаття, сіли й рушили з двору до отця Мельхиседека.
– Ой Онисіє Степанівно! Коли б часом з того чого не вийшло,– несміливо обізвався отець Харитін.– Ми собі розплодимо ворогів.
– Є вже їх і так доволі. Одним більше, одним менше,– все одно; за всі голови! Раз родила мати, раз і пропадати,– сказала Онисія Степанівна.
IX
Біда впала на голову отця Харитона несподівано. Отець Харитін вже постарівся, посивів і почав слабувати. Він став блідий та худий од клопоту, од важких довгих постів, що їх старі батюшки держали сливе аскетично. Перші його дочки повмирали, а менші поросли й вже трохи засиділись в паннах. Отець Харитін все кахикав, кородивсь на живіт і жалівся на кольки в боках і в грудях,– та й лічився орданською водою й херувимським ладаном: це були одні в його ліки.
Раз літом пройшла чутка, що по парафіях буде їздити архієрей, вікарій митрополита. Протопоп прислав отцю Харитонові архієрейський маршрут. В маршруті стояла й Вільшаниця.
– Ой боже мій! Ой господи! От тепереньки протопоп підставить мені стільчика! – говорив отець Харитін, бідкаючись.– Кажуть, архієрей опришкуватий і не любить старих батюшок.
– Чого ти бідкаєшся! Чи то ж ми зроду не бачили архієреїв? – говорила Онисія Степанівна.– Як приїде, то й поїде.
– А як він мене пережене на малу парафію, а в Вільшаницю посадить молодого, вченого? – сказав отець Харитін.
– Нехай передніше мене зсадить з парафії, та тоді садовить кого іншого. А мене зсадить не легенько,– сказала Онисія.
– Архієрей їде! Архієрей вже в Богуславі! В Богуславі буде снідати, а в Вільшаниці обідати! Готуйтесь, панотче Харитоне! Готуйте великий обід та вина, Онисіє Степанівно, для півчих, панотців та погоничів! – такі звістки передавали благочинні, панотці, станові, скачучи на конях в Богу слав, завозили дяки й диякони, викликані протопопом в Богуслав.
– Ой боже мій! Ой .що ж нам робити! З ким порадитись? Де тих дорогих вин достати? – бідкався отець Харитін, ходячи по хаті та кахикаючи.
– Іди лиш до церкви та поприбирай, а я заходжусь обід варити. Та пошли до титаря, щоб достав риби та поїхав в Богуслав за вином: не питиме ж архієрей нашої варенухи,– говорила Онисія Степанівна.
Прибігла титарка; поприбігали молодиці з усього кутка. В пекарні закипіла робота. На городі розклали багаття й приставили здорові горшки. Молодиці поназносили силу яєць, сира, сметани, курей та поросят. На подвір'ї піднявся шум та гвалт. Обід готували на півсотні ротів: півчих, дияконів, поліцейських, благочинних, панотців, ще й погоничів. Пан і собі звелів зготувать обід на кожний випадок.
На дзвіниці поставили чоловіків виглядать й веліли дзвонити в усі дзвони, як тільки на богуславському шляху з'явиться архієрейський поїзд. Два верховці були задля того ж поставлені на шляху за селом.
Опівдні на шляху піднялась здорова курява й з'явились три здорові вози. Чоловіки вдарили в дзвони. Здоровий дзвін був розбитий і гупав, неначе хто лупив молотком в розбитий чавун. Отець Харитін надів ризи й вийшов з причтом за браму в цвинтарі. Дзвони бренчали. Народ збігався до церкви й залив цвинтар, бо ще ніколи не бачив архієрея в Вільшаниці, одколи стояла Вільшаниця. Всі ждали. Отець Харитін ізнемігся од ждання й зблід. З дзвіниці крикнули, що три здорові повозки, які спускаються з горба на греблю,– то були три жидівські прездорові балагули з жидами.
Дзвони замовкли. Народ засміявся. Отець Харитін, блідий, як смерть, вернувся в церкву.
Через дві години знов з дзвіниці нагляділи здоровий поїзд. Знов задзвонили в дзвони. Народа зібралось ще більше. Отець Харитін знов вийшов з хрестом за браму. З-за гори виїжджали вози за возами. Поперед усіх катав на конях благочинний, за благочинним протопоп, за протопопом справник, за справником становий, а там далі три вози з півчими, один з дияконами, один з протодияконом та з кон-торщиком. На кінці всього поїзда з'явилась блискуча карета, запряжена дванадцятьма мужичими шкапами. За каретою тягся довгий поїзд з панотцями, що проводжували владику далі по тракту. Поїзд заставив увесь шлях коло церкви, зайняв вигон коло цвинтаря. Карета стала коло брами. Протопоп з благочинним підбігли до карети, одчинили дверці й вхопили попід руки архієрея. Архієрей, ще не старий, здоровий, огрядний, широкий в плечах та рум'яний на виду, вийшов з карети. На йому лисніла проти сонця шовкова фіолетова ряса, а на грудях блищала панагія та звізда. Протопоп щось сказав тихо архієреєві, скоса поглядаючи на отця Харитона. Отець Харитін як глянув на владику, та й перелякався, затрусився й стояв на одному місці, наче скам'янів.
– Що ж ти не підійдеш до мене з хрестом? Ти п'яний чи тверезий? – сказав голосно архієрей, так що ближчі парафіяни чули.
Отець Харитін перелякався на смерть. В його ноги затрусились, і він все стояв в брамі.
– Та підійди ж з хрестом! Чи ти недужий, чи п'яний? Благочинний, візьми в його хрест та піднеси мені,– сказав архієрей.
– Ні! Я чогось нездужаю,– обізвавсь о. Харитін.
Благочинний взяв од отця Харитона хреста й підніс архієреєві. Архієрей поцілував хрест і пішов у церкву. Дяки заспівали «Достойно єсть», до їх пристав архієрейський хор. Дзвони дзеленькали, а великий дзвін хрипів, неначе стара розбита сковорода.
– Чом ти не купиш нового дзвона? Чуєш, як стукає твій дзвін, неначе розбитий казан,– сказав архієрей до отця Харитона.
– Я... в... ваше преосвященство!... Хлопці на великдень на радощах так дзеленькали, що дзвін трохи луснув,– сказав отець Харитін.
– Що він каже? – спитав архієрей в благочинного.
Благочинний переложив слова отця Харитона по-руській.
– Ти не дбаєш за дім божий. В тебе дзвони порозбивані, церква стара, антимінс старий, все старе,– казав сердито в олтарі архієрей на всю церкву.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87