– Коли б ви знали, що тепер діється в моєму серці! – говорив він, одкинувши одну руку, а другу приклавши до серця.– Я скочу з цієї скелі в воду!
– Ану, стрибайте, а я подивлюсь! Я зроду не бачила, як паничі стрибають з скель у воду,– сказала Олеся осміхаючись.
– Ой ви, панни! Ох! – зітхнув Бонковський й замовк, вглядівши Балабуху, котрий догнав їх.
Балабусі хотілось пхнути панка з скелі в воду. Йому здалось, що панок хоче одбити од його Олесю.
Олеся побачила, що Балабуха надувся й насупив брови, догадалась, що треба перестати залицятись до Бонковського.
Вона замовкла, силкувалась бути поважною, але не зуміла.
Бонковський сипав компліменти, жартував, а Олеся не видержала й почала знов реготатись. Щоб здержати себе, вона подала Балабусі руку. Він взяв її під руку, й вони поплентались до хати.
В хаті старі балакали про свої справи й почали зговорюватись про день весілля.
– Весілля одкладати на довший час зовсім не годиться. Через тиждень або через два розпочинаймо весілля. В суботу печіть шишки та коровай, а в неділю й до вінчання, а то ще Харитін одніме парафію, – сказала сваха Марта.
– Які шишки? Ми не думаємо пекти шишок,– сказала Терлецька.– Це дуже простий звичай.
– А як же воно буде, моє серденько? – крикнула Марта.– Це буде не по-модньому й не по-божому. Де ж таки справляти весілля без шишок! В суботу ми приїдемо, коли попросите, та спечемо коровай та шишки, та й погуляємо й потанцюємо по-старечому,– допоминалась сваха.
Терлецька тільки рукою махнула. Марта зціпила зуби й надулась.
А Бонковський, невважаючи на сватів, точив баляси й реготався до Олесі. Свати скоса поглядали то на Бонковського, то на Олесю й переглядались між собою. Марта зобідилась за шишки й почала прощатись. Балабуха встав з місця й, очевидячки, з великою напругою збирався в дорогу. Йому не хотілось зо-ставляти Олесю з Бонковським. Одначе гості поговорили, побалакали, стоячи, постановили день весілля й, не ждучи доброї вечері, розпрощались.
– Але ж і ти, Марто, й справді велика брехуха,– вже дуже розпускала язика! – сказав Мельхиседек до своєї жінки.– Де ж таки плести таке,– що з гуски сир, і молоко, й вовна, ще й ковбаси.
– А все ж таки хоч я й брехуха, а вибрехала небожеві дві сотні карбованців, три пари волів, дві корови, два десятки гусей, ще й Ки-лину з бабою на придачу.
Балабуха з сватами приїхав додому, й Марта тихенько на вухо розказала Балабу-шисі, що Олеся виробляла на заручинах з паном Бонковським. Мати все переказала синові й радила, щоб він таки добре держав Олесю в руках і не попускав віжок.
Балабушиха знала, що свати приїдуть од Терлецьких голодні, й подала вечерю. Мельхиседек з Мартою та з Марком Павловичем кинулись на вечерю, як вовки на барана.
– Як оженишся, сину, з Олесею, то вивчи її, як вітати гостей та не випускати їх з двору голодними, – сказала мати синові, котрий уплітав вечерю на всі заставки, аж за вухами лящало.
Оповістили день весілля.
Молодий поїхав кликати на весілля родичів та сусід. Родичі й сусіди дякували й одма-гались. Він поїхав до Мельхиседека. Мельхиседек був радий їхати, але тільки Марта стала дибки.
– Не поїду ні за що в світі! – репетувала вона,– це буде не весілля, а бог зна що. Не печуть короваю, не печуть шишок. Обсміяли мене, стару, хоч я й сваха й, хвалить бога, не вперше була оце свахою.
– Та що ж, коли вони живуть по-панській,– сказав Балабуха.
– Нехай живуть, як схотять, але нехай хоч сватів нагодують по людському звичаю. В їх і горілки не п'ють, і чарки бог зна які. Мабуть, виписали з-за границі, чи що! – репетувала Марта.
Одначе вона згодилась їхати на весілля. Через тиждень Терлецькі справили весілля.
На весіллі й справді тілько й було духовних, що молодий з батьками та з дядьком Мель-хиседеком і тіткою Мартою та ще один сусіда батюшка з дочками. Решта була все панки та урядники з Богуслава. Олеся була убрана в білу сукню, в вінок з білих рож і цілий вечір танцювала з панками та з урядниками. Бала-буха тільки сидів в академічній позі, в білій жилетці та в білій хустці на шиї й дивився, як Олеся танцювала трамблян-польки та краков'яка з Бонковським. Матушки сиділи мовчки та тільки торкали одна другу ліктями.
Довго богуславські жидки грали, довго панни та паничі танцювали. Почали розносити гостям чай, потім яблука, груші, конфети, горіхи. Батюшкам та матушкам хотілось по чарці, хотілось добре попоїсти та попопити, але пляшок та чарок ніде не було видно. Їм зоставалось тілько сидіти та дивитись. Сваха Марта почала дрімати, все куняла, сидячи на стільці, й трохи не заснула. Балабушиха торкнула її під бік і почала судити Терлецьких.
– Це не весілля, а якась дитяча панахидка з маковниками та коржиками,– сказала Балабушиха до Марти.
– Ні короваю тобі, ні шишок, ні весільних пісень по старому звичаю,– обізвалась нишком Марта.– Коли б ти знала, я так хочу їсти, що далі не видержу!
– А я б вже й по чарці випила,– обізвалась Балабушиха,– мене аж за печінки тягне. Дивись, сестро, як Бонковський стрибає.– аж вуса трясуться. Бий його сила божа! Неначе скажений цап.
Вже в глупу північ почали накривати столи. На столах понаставляли багато тарілок, багато стаканів та чарок, а наїдків та напоїв було трохи, та й те панки та урядники швидко розхапали. Батюшки та матушки встали з-за столу голодними й зовсім не п'яними, проти старого весільного звичаю.
– Ой сестро, я зовсім голодна! – тихо шепотіла Марта до Балабушихи.
– Цить, сестро, бо й я голодна,– обізвалась Балабушиха,– буду довго пам'ятати синове весілля. Нехай же приїдуть до мене свати! Я їм покажу, як вітати гостей! Я їх і нагодую, й напою. Од мене не поїдуть голодними та тверезими.
– Їдьмо додому! – зашепотів старий Ба-лабуха до жінки.– Цур йому, цьому весіллю.
– Їдьмо,– промовила Балабушиха, – бо, здається, більше вже нічим не покрепимось,– хіба танцями та музиками. Коли б лишень Терлецький не обділив і сина таким приданим, як нас оцією вечерею.
Батюшки та матушки розпрощались з господарем і виїхали. Терлецька не дуже й запрошувала їх зостатись.
Одбувши весілля, Марко Павлович поїхав до Києва й вистарався на священика. Він заїхав до благочинного й разом з благочинним поїхав у Вільшаницю, щоб вступити на парафію.
Благочинний покликав старосту і звелів одімкнути дім священика й оповісти громаді, що другого дня в неділю буде правити службу новий священик.
– Я не маю права одмикати дома,– сказав староста,– бо то дім не громадський, а покійного батюшки. Його син Харитін позамикав хати, ще й печатки поприкладав.
– А де ж буде жити ваш новий священик? – спитав благочинний.
– Де схотять, там і житимуть,– сказав понуро староста.
– То нехай громада дасть йому кватиру,– сказав благочинний.
– Не ми обібрали собі цього священика, не ми будемо й кватиру йому давати,– сказав староста.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87