— Ага Ясно Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота вiд цiкавостi роззявив, дивлячись на мене. Такого й справдi не бувало, щоб у сiльраду до телефону викликали учня, пацана.
— Тепер слухай, — вiв далi басовитий голос (вiн говорив повiльно, чiтко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не змiг дiстати iнструкцiю. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операцiя на один-два днi вiдкладається. Слiдкуй за щоглою бiля школи. Коли на щоглi з'явиться бiлий прапорець, у той день о дев'ятнадцятiй нуль-нуль пiдеш до амбразури за iнструкцiєю. Ясно?
— Ясно! Ясно! — тепла хвиля радостi прокотилася по всьому моєму тiлу i хлюпнула-залоскотала пiд горлом. Значить, не вiдхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! I так менi не хотiлось вiшати зараз трубку, так хотiлося ще поговорити, спитати щось.
— Слухайте! — I голос у мене зiрвався. — Слухайте, а… а… — я не знав, що сказати, — а… а… а як вас по батьковi?
— Тю! — вiн затнувся i раптом розсмiявсь. — От! Я й сам це знаю, як iм'я та по батьковi того Федорищенка, да. А нащо тобi? Обiйдеться й так.
Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей i прислухався до кожного слова. Я зрозумiв, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися.
— Ага, спасибi, тепер знатиму — сказав я, удаючи перед Халабудою, нiби дiстав вiдповiдь на своє запитання. Той, на тому кiнцi дроту, все зрозумiв.
— Молодець, — сказав вiн. — Ну, добре. Тодi все. А у Дiдiвщину таки з'їздь на пiвгодинки, щоб не викликати пiдозри. Ну, бувай здоров!
— Ага, зараз поїду. До побачення, — я поклав трубку. В головi у мене якось дивно гуло й дзвенiло.
— Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.
— Iнспектор райвно. Просив приїхати у Дiдiвщину. Вiн розслiдує справу про бiйку на стадiонi тридцятого червня. Хоче уточнити деякi факти.
— А-а… я його, здається, знаю, — поважно прогугнявив Халабуда. — Точно. Знаю. Федорищепко. Знаю…
Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керiвними працiвниками району. I хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка вiн таки не знає, я стривожився — а що, як вiн десь чув його iм'я та по батьковi i зараз мене спитає. I я, удавши, нiби менi треба поспiшати, швиденько попрощавсь i побiг.
Дiдовi я сказав слово в слово те, що й Халабудi, i, не поснiдавши навiть, а випивши тiльки склянку молока, сiв па велосипед i поїхав.
Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлушi. Вiн сидiв на землi серед двору, похмурий i злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, i крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. «Восьмьорка!»
«Мабуть, вони перевiрили його вчора i переконалися, що вiн не кращий за мене, — подумав я. — I вирiшили повернутися до моєї кандидатури».
Менi стало жаль Павлушу. Але що ж я мiг зробити? А може, вiн взагалi не туди їхав… А куди? Хто його зна. Може, просто катався…
Коли я не можу знайти вiдповiдь на якесь запитання, просто вiдкидаю його i починаю думати про щось iнше. Такий уже в мене характер.
А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. I говорить так розважливо, солiдно. I поiнформованiсть цiлковита. Все продумано. Iнспектор райвно. Бiйка на стадiонi.
Я виїхав на околицю i саме проїздив стадiон То, власне кажучи, був не зовсiм стадiон, а просто шмат поля, ворота з двох бокiв (без сiтки, звичайно). I по боках в один ряд вкопанi кривi, кострубатi лавицi.
На всьому полi, а особливо бiля ворiт, трава була геть вибита, витолочена, i пiд час гри здiймалася iнодi така курява, що не було видно м'яча.
Тридцятого червня цього року тут вiдбулася товариська зустрiч з футболу мiж командами класу «Г» — васюкiвською «Ракетою» i дiдiвщинським «Космосом». Команди були шкiльнi, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюкiвський Бишовець, який, хоч учився тiльки у восьмому класi i тiлом був щуплявий, але обводив здорованiв десятикласникiв, «як мальчикiв» (за висловом дiда Салимона).
Матч проходив у запеклiй боротьбi. За п'ятнадцять хвилин до кiнця рахунок був двадцять три — вiсiмнадцять на користь дiдiвщиiiського «Космосу». Стадiон шаленiв. Болiльники галасували, як бики на ревищi. Серед наших особливо завзятущими були дiд Салимон i баба Маруся, наша шкiльна прибиральниця. Дiд Салимон не змовкав нi на хвилину, пiдбурюючи гравцiв на активнi дiї.
— Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Грицьковi! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..
А баба Маруся весь час стиха бубонiла:
— Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола! Господи милосердиийi Боже праведний! Зроби так, щоб нашi забили гола!
I коли нашi таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:
— Штука!
I хрестилася.
За п'ятнадцять хвилин до кiнця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до ворiт i вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник «Космосу», здоровий бугай Роман Гепа (двоюрiдний брат того Гепи, що пiшов учитися на попа), пiдчепив його погою, i Вовка заорав носом. I суддя, дiдiвщинський кiномеханiк Яшка Бриль, замiсть того, щоб призначити одинадцятиметровий, пенальтi, призначив кутовий. Мовляв, Гепа дiяв правильно, тiльки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв,сам упав.
Що тут зчинилося! Нашi болiльники так несамовито загорлали, засвистiли, заверещали, наче прийшов кiнець свiту.
— Суддю на мило! Суддю на мило! — кричав, аж Лопався, дiд Салимон.
— Пенальтi! Пенальтi, побий тебе вража сила! — верещала баба Маруся.
Але суддя не звернув на той рейвах анiякiсiнької уваги, Такий уже футбольний закон — на полi суддя повновладний господар. Пiсля гри можете опротестовувати його дiї скiльки хочете, а пiд час гри його слово святе.
Зцiпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий i вiд знер-вувсiння невдало — м'яч полетiв в аут.
Проте за хвилину м'яч знову попав до Марунi, i вiн знову прорвався до ворiт. Але Гепа, бачачи, що суддя крiзь пальцi дивиться на його порушення, тепер уже навмисне перечепив Маруню, i той знову заорав носом. I тут Маруня не стерпiв (вiн був дуже гарячий), пiдхопився i, незважаючи на те, що ледь сягав Гепi до пiдборiддя, залiпив йому по пицi. Гепа хвицьнув ногою, i Маруня кубцем покотився по землi. Тодi до Гепи пiдскочив наш лiвий край Юрко Загубеньо i врiзав його пiд дихало. I почалося…
Поки глядачi опам'ятались i кинулися розбороняти, наша «Ракета» встигла збити дiдiвщинський «Космос», що називається, на кислицю. Один наш Бардадим мiг дуже просто вiдлупцювати принаймнi п'ятьох їхнiх форвардiв. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимовi сили.
Ледве розтягли.
— Оце так товариська зустрiч, — сказав дiд Салимон. — Другу таку товариську зустрiч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищi.
— Це ще, панiмаєте, нiчого, — сказав Павлушин тато.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124